Ярославна - Чемерис Валентин Лукич (читаем полную версию книг бесплатно txt) 📗
Воістину, краса порятує світ!
Як і воістину правий блаженний герой Достоєвського: «Краса – страшна сила!»
Побільше б нам цієї «страшної сили». Крім краси, знаю ще одну «страшну силу», яка врятує світ – це сміх. Так, так, панове добродії, краса і сміх вже точно порятують світ! Дай нам Боже дожити до цього.
Але ж були (і є! Є!) в Україні нашій диво-жінки. З неймовірною, часом просто фанатично-фантастичною затятістю і такою ж силою духу, що навіть чоловікам не завжди… під силу.
Жінки обділені долею, але які, наперекір всьому, щомиті і щодня перемагають себе і обставини і творять воістину подвиг!
Згадаю хоча б свою молодшу сучасницю Віру Фешук з Тернопільщини. Нічим, здавалося б, не знамениту. Не видатна співачка, не модна поетеса, не діячка, хоч і вразила всю Україну, не володарка рекордів…
А ось по силі духу, їй притаманного, рівних цій дівчинці, здається, немає.
Народилася Віра без рук. У світі гомо сапієнсів вона, здається, права на життя не мала. Та і як жити безрукій? Але вона жила – наперекір всьому! – і живе. Що збирається робити і завтра-позавтра. Теж наперекір лихові-біді.
Все, що інші роблять руками, Віра – не маючи рук, по самі плечі їх не маючи! – робить… ногами.
Вправно, швидко, з вогником і, як здається збоку, легко і просто. Бере пальцями правої ноги трубку мобільного телефону і підносить її до вуха, весело розмовляє-щебече з однолітками, відповідає на дзвінки, змінює диски в музичному центрі (ногами, ногами!), перемикає кнопки телевізійного пульту…
Ця дивовижна дівчина все робить… ногами. Те, що можна робити лише руками. Наприклад, чистить картоплю, варить їсти, прибирає в хаті, пере (ногами, ногами!) прасує і виконує безліч інших домашніх робіт…
Закінчила – на відмінно – середню школу, навчившись писати ногами – почерк у неї чіткий, гарно-каліграфічний!
Охоче допомагає рідним і друзям. Дівчатам ще й не просто радить, яку косметику вибрати, а й наносить їм на личка – не маючи рук.
І нарешті Віра навчилася… вишивати.
Ногами!
То – диво з див. Пальцями однієї ноги тримає полотно, у пальцях другої ноги – голка з ниткою і…
З-під її… Ні, не рук, а ніг виходять хіба ж такі витвори!
Працює легко, елегантно і швидко. Наприклад, два рушники своїй сестрі на весілля вишила всього лише за два тижні! Ногами, ясна річ!
Все село потім дивувалося тим диво-рушникам, на яких піють червоні півні в обрамленні яскравих квіток і традиційно-народних орнаментів. Вишиває рушники, салфетки, подушки, картини… І все на високому мистецькому рівні – оригінально і дивовижно. (Здається, що навіть чути, як співають на її рушниках полум’яні півні!)
Замовлення на вишивку безрукої дівчини надходять не лише з України, а й з Німеччини, Америки.
Вона бадьора і завжди в доброму, оптимістичному настрої.
Від її доброти добрішають інші, від її веселого настрою веселіше стає оточенню. Це ж яку треба мати силу духу! Вірить Віра (недарма ж і ймення у неї таке: Віра!), що все у неї в житті буде чудово і вона буде щасливою – наперекір всьому!
Подивуймося: яких жінок має Україна!
У цій когорті знаменитих жінок Руси-України Ярославна стоїть якось ніби осібно. Вона – одна-єдина. Ніби є і ніби її й немає (власне, не було) у реальному житті. Красива легенда, і в той же час якась ніби аж неприкаяна. Справді-бо: не була при верховній владі (хоч і княгиня).
Не була вона й святою. З усіх українок за всю історію Руси-України такої честі удостоїлась лише «прамати всіх царів руських» княгиня київська Ольга. Вона одна-єдина в Русі-Україні була прирівняна церквою до лику святих і канонізована як рівноапостольна (себто рівна першим дванадцяти апостолам Христа). Хоча за життя була далеко не безгрішною, а такі риси її, як мстивість, жорстокість та підступність, не були властиві святим людям. Але саме вона, будучи при верховній владі, збудувала державне і культурне життя Київської Русі. Серед дрімучого язичництва саме Ольга проголосила віру в Єдиного Бога, Господа пануючих і Царя царюючих і за це й була проголошена святою. Нестор називав її зорею, яка передує сходу сонця над Руською землею.
М.М. Карамзін зазначав, що Ольга «оволоділа кормилом держави і мудрим управлінням довела, що слабка жінка може іноді рівнятися з великими мужами».
Не була Ярославна і видатною поетесою, прем’єром, актрисою, співачкою, художницею. Не займалася громадською чи політичною діяльністю (за винятком одного випадку, коли вона організувала оборону Путивля, як місто взяли в облогу половці), а тому не стала видатним діячем. Чи не тому автори видання типу «100 видатних українців» не уводять її до свого почесного списку наших славетних співвітчизниць. Чи не тому вона й осібна. І в той же час вона відоміша в історії за деяких відомих і найвідоміших діячок нашої Батьківщини. Вона нічого не створювала. (Ще раз: не керувала державою, не співала вражаюче, тим більше, соловейком, не малювала, не виступала на кону, то за віщо ж її, мовляв, уводити до ста видатних українців?)
Не була вона й великою коханкою (даруйте, але є, виявляється, і такий почесний титул), а тому не потрапила й до видання «100 великих коханок» – єй така книга. Багато, виявляється, жінок прославилися і в Історію потрапили лише тому (інших досягнень у багатьох з них і на позір не було), що свого часу стали великими коханками. Простіше, розгульними жінками.
«Міфічна Олена Прекрасна і божественна Нефертіті, розпусна Марго і мудра Астазія, неповторна Діана де Пуатьє і велична Клеопатра, Семіраміда Півночі і секс-символ XX ст. Мерилін Монро… Ці жінки так не схожі одна на одну, але разом з тим їх об’єднує велике почуття – любов. Вони кохали до безуму, до самозабуття, щедро і великодушно, не роздумуючи, здійснювали відчайдушні вчинки, кидали виклик суспільству з його святенницькою мораллю. Дякуючи мистецтву любові їх пізнав світ, вони здіймалися на вершини влади» – «100 великих коханок».
Вона, Ярославна, просто жінка князя, мати його дітей, вірна дружина… Хоч і була героїнею.
Ні, ні, не всенародною, а всього лише поетичного твору. Але якого! Як на чий скептицизм, всього лише невеликого поетичного твору, поеми, у якій їй до всього ж присвячено лише 20 рядків! І ті двадцять рядків прославили її на віки вічні, і стала вона символом не лише поетичної Русі, а й ширше – України. (Та й Росія на неї претендує, як на свою героїню). То хіба цього мало, аби зайняти своє законне місце в когорті ста видатних наших співвітчизників? Ні, не мало! На відміну від інших відомих співвітчизників наших, вона не просто реальна – хоч і не потрапила чомусь навіть до енциклопедій (хоча б до УРЕ), – а наче створена уявою автора «Слова». Хоча насправді вона була в реальності – земна і в той же час і неземна. Тут вона ближче стоїть, наприклад, до Бондарівни, героїні української народної історичної пісні «У містечку Богуславку…», що стала ще й героїнею драми І. Карпенка-Карого «Бондарівна» та балету М. Вериківського «Пан Каньовський». Чи до легендарної героїні українських народних дум Марусі Богуславки – теж героїня художніх творів, наприклад, роману у віршах Миколи Тютюнника.
Чи – ще ближче – до Марії Гордіївни Чурай (Марина, Чураївна), легендарної української народної співачки і піснярки XVII ст. За певних обставин Ярославна могла б нею стати. Хоча… Як на мене, вона й стала. Своїм співом-плачем стала попередницею Чураївни. А втім, автор розуміє, яке це невдячне заняття – гадати, хто ким міг би стати, якби… Добре, що ми їх маємо: Ярославну, Бондарівну, Богуславку, Чураївну… Та й коли б вона стала такою, то сьогодні не мали б ми її, Ярославни. А вона стала нею лише тому, що народилася у свій час, у своїй епосі, саме на Русі, адже її без Русі не уявити. Як Русь не уявити без неї. Ось чому вона така ж видатна, як і інші видатні, які входять до когорти ста найвидатніших наших співвітчизників.
Як і сотні й тисячі жінок-козачок вже пізніших часів, що, на жаль, у пані Історії лишилися безіменними. (Козацтво виникло в XV–XVI ст., Запорозька Січ – у першій половині XVI століття).
