Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович (читаемые книги читать онлайн бесплатно TXT) 📗

— То ходімо? — запропонував американець.

— Звичайно.

— Я не дуже швидко йду? — спитав американець. — Можу й тихіше.

— Та, — озвався Штірліц, — краще було б повільніше…

МЮЛЛЕР-І

(1946)

Гострі промені сонця, розбившись об теплі дерев'яні жалюзі, перерізали темну кімнату жовто-блакитними лініями, які здавалися холодними, бо чимось нагадували потаємну субстанцію дзеркала; мертве відображення справжнього завжди холодне.

Мюллер довго спостерігав за тим, як поволі, ледь помітно, але все-таки заповзято промені переміщалися по кімнаті, від величезного червонодеревого столу до каміна, складеного із сірого мармуру, і до стелажів, заставлених книжками.

Він не квапився вставати з великої низької тахти; розслаблено насолоджувався тишею й спокоєм; усміхався, коли зозуля вискакувала з баварських ходиків (подарував місцевий ортсляйтер, який вивіз їх з Німеччини ще в тридцять сьомому році, тоді, як його закинув сюди, в Аргентіну, іноземний відділ НСДАП) і весело відлічувала безповоротний плин часу.

Спочатку, в перші місяці, коли Мюллер прибув до Латинської Америки, на безлюдний берег (мовчки потиснувши руки своїм супутникам, сів у машину, приготовлену для нього, яка повезла його в естансію Енріке Тростхаймера «Вілла Нуева»), він не міг спати; забувався на дві-три години, та й то лише після того, як випивав склянку дуже міцного корну [3]; запаси були величезні, весь підвал великого триповерхового особняка на березі океану був заставлений пляшками.

Але його ні на мить не облишала напруга: за два кілометри від будинку проходило шосе; огорожі й охорони, до яких він звик у рейху, не було; повне відчуття незахищеності, повсякчасне чекання тієї хвилини, коли прийдуть люди в цивільному й запитають: «Де тут переховується військовий злочинець Мюллер?» Хоч паспорт у нього був на ім'я громадянина Швейцарії Рікардо Блюма, хоч Тростхаймер запевняв його, що ніякої небезпеки тут нема, Перон ставиться по-дружньому до нас, незважаючи на те, що рузвельтівські євреї й примусили його країну оголосити війну рейху в квітні сорок п'ятого, — Мюллер не знаходив собі місця; коли лягав спати, то клав під подушку парабелум і гранату, але заснути все одно не міг, прислухався до шуму машин, що проїжджали вдалині.

— Енріке, — сказав він нарешті, — ви дуже довго зволікаєте з переправленням мене в глиб території. Я розумію, можливо, люди готують операцію з надійною ретельністю, але боюсь, щоб не привезли ви мене туди, де не їздять машини, безнадійним психом, нездатним ні на що.

— Ах, Рікардо, — усміхнувся Тростхаймер, — відпочивайте спокійно. — (Жодного разу Тростхаймер не назвав Мюллера колишнім ім'ям чи прізвищем, не кажучи вже про звання, до чого той звик за останні роки; звертання «групенфюрер» бракувало; часом навіть здавалося йому, що не вистачає якоїсь частини туалету, чи то краватки немає, чи шкарпеток не натяг.) — Ми надто дорожимо вами, — рів далі Тростхаймер, — щоб іти на необдуманий риск. Зараз відбувається конче потрібна в теперішній ситуації рекогносцировка, ми розподіляємо найважливіших гостей по регіонах так, щоб було точно дотримано пропорції в розміщенні керівників, середньої ланки і рядових співробітників… Крім того, ми вважаємо за необхідне дати вам час на карантин: там, куди ви поїдете, немає хорошої медицини, а раптом виникне потреба в рентгені, у серйозних аналізах, консиліумі кращих медиків? Навантаження останніх місяців дається взнаки не відразу, може статися серцева криза, припускаю, що у вас почне стрибати тиск… Усе це краще локалізувати тут, неподалік від центрів… Призвичаюйтесь до свого нового імені, вчіть іспанську. Я ж недаремно приставив до вас двох моїх молодих друзів, вони у вашому повному розпорядженні. Спіть, купайтеся, гуляйте… Я не наважився б говорити вам про це, якби не був певен у вашій цілковитій безпеці…

Звикнувши за останні роки до того, що всі його команди виконувалися неухильно, навчившись бачити в очах тих, хто його оточував, жадібне бажання виконати будь-яку його примху, утвердившись у думці, що тільки він знає, що треба робити в тій чи іншій ситуації, Мюллер хворобливо переживав своє нове становище, коли йому доводилось чекати вказівок невідомо від кого, виходити снідати, обідати, вечеряти в точно визначений час, коли голосно ударяв мідний гонг, прикріплений під пальмою в невеличкому внутрішньому патіо, і підтримувати розмову за столом з хазяїном і двома «вчителями», що виконували також функцію охорони; зосереджені, люб'язні, мовчазні, але без такого милого серцю Мюллера рабства (до цього звикають швидко, зате відвикати доводиться довго), яке відрізняло їх від тих, хто гарантував у рейху йому безпеку, готував їжу, прибирав у садибі й возив на машині.

«Що значить інший контингент, — тяжко думав Мюллер, придивляючись до цих двох мовчазних здорованів, — що значить відірваність од грунту! Так, німці, звичайно, німці, але ж аргентинські німці! Тутешнє середовище вже наклало на них свій відбиток, вони дозволяють собі починати розмову, не дослухавши мене; вечеряють у сорочках з короткими рукавами, в цих гидких американських джинсах, немов якісь свинопаси; регочуть, плаваючи наввипередки в басейні, не розуміючи, що все це може відвертати мене від думок або ж просто дратувати. Ні, вдома таке неможливе, все-таки рідний грунт дисциплінує, чужий — розбещує; діти, які виховувалися в домі багатих родичів, та ще й за кордоном, втрачають безумовне наслідування традицій, а це сумно».

А втім, якось подумав він, така точка зору суперечить нашій расовій теорії, за фюрером — кожен німець лишається німцем, хоч би де він жив, хоч би в. якому оточенні виховувався, кров не дає йому змоги втратити себе. Грунт, повторив Мюллер, тут інший грунт, хоч кров німецька. А що таке грунт? Містика, нісенітниця. Піщаник чи глина. Тут інші передачі радіо; завжди танцювальна музика; навіть мені хочеться рухатися в такт її ритму; тут інша їжа, такого м'яса я не їв у рейху; на стіл ставлять кілька пляшок вина і п'ють його, як воду, — постійне відчуття штучної афектації позначається на стосунках людей, це не пиво з його п'ятьма градусами, це зовсім інше. Вони читають американські, французькі й мексіканські газети; живуть поруч з англійцями, слов'янами і євреями, здороваються з ними, купують в їхніх магазинах товари, обмінюються новинами — постійна дифузія, вона непомітна на перший погляд, але розкладницький вплив такого роду контактів очевидний.

Він заспокоївся лише тоді, коли невеличкий «дорньє» приземлився на зеленому полі поблизу особняка; мовчазний льотчик привітав його різким кивком — шия немов утратила на мить свою звичну мускулистість, не могла більше тримати голови; Мюллеру це сподобалось; мабуть, льотчик недавно з рейху. Тростхаймер допоміг йому сісти в маленьку кабіну праворуч від пілота.

— Щасливого польоту, Рікардо! Я певен, що там, куди ви летите, вам сподобається по-справжньому.

Коли літак, пробігши по полю приблизно сто метрів, легко відірвався від землі й шпарко почав набирати висоту, Мюллер спитав:

— Куди летимо?

— У гори. За Кордову. Вілла Хенераль Бельграно. Це наше поселення, практично самі німці, чудовий аеродром, дороги немає, доводиться добиратися кіньми, кожна вантажівка там — подія, так що ситуація цілком контролюється.

— Чудово. Скільки туди кілометрів?

— Багато, понад тисячу.

— Скільки ж часу нам доведеться висіти в повітрі?

— Ми сядемо в Асулі. Там наші брати, заправимось, відпочинемо й полетимо далі. Біля Хенераль-Піко пообідаємо, потім візьмемо курс на Ріо-Куарто, десь там поблизу заночуємо: гори, тиша, краса. А завтра, поминувши Кордову, підемо далі; можна було б допиляти і за один день, але керівник просив мене не мучити вас, усе-таки висіти в небі десять годин без звички — нелегка штука.

— Скільки вам років?

— Двадцять сім.