Золота медаль - Донченко Олесь (книги полностью бесплатно .TXT) 📗
Тему картини легко було пов’язати з розповіддю про народні таланти, які в ті безпросвітні часи не мали ні визнання, ні підтримки, і вчитель розповів про Мічуріна й Ціолковського, про трагічну долю експедиції Сєдова...
Пенсне поблискувало то тепло, то суворо. Коли Юрій Юрійович хвилювався чи гнівався, за скельцями металися сині блискавки. З трикутничком русявої борідки і в своєму незмінному пенсне він був схожий на Чехова.
— Юрію Юрійовичу! Можна?
Учитель здивовано глянув на Ліду Шепель. Вона рідко зверталася з якимись запитаннями.
— Я не розумію,— сказала учениця,— ви багато розповіли нам сьогодні такого, чого немає в підручнику. Як же бути? Чи ви наступного разу питатимете про це? Чи все треба запам’ятати?
Знову весь клас гримнув сміхом.
Тільки Юрій Юрійович, насупивши брови, мовчки чекав, доки настане тиша. За скельцями пенсне щось блиснуло й погасло, знову блиснуло коротко, як спалах сірника.
— На ваше запитання, Шепель, ви вже щойно одержали дружну відповідь усього класу. Я вас дуже прошу, подумайте як слід, що означав цей одностайний сміх ваших однокласників. Подумайте... Сідайте!
Цей невеличкий епізод не міг порушити в учителя відчуття, ніби в класі натягнута співуча струна — на кожне слово вона відгукувалась живим тремтінням. Радісно прислухався до неї Юрій Юрійович, читаючи на обличчях учнів їхні думки.
3
Юля Жукова теж відчувала цю невидиму струну — контакт, який утворився між класом і вчителем, і їй теж було радісно і за своїх товаришів, і за Юрія Юрійовича.
Учениця, мабуть, і сама не знала, як вона любить свій клас. Тут була її друга сім’я, і не вірилося, що через кілька місяців доведеться назавжди попрощатися з школою.
Жукова напружено слухала Юрія Юрійовича і час від часу швиденько записувала в зошит якийсь його вислів або думку. Вона старанно вивчала скоропис і робила записи стенографічними знаками.
Дехто з подруг і товаришів незлобиво жартував над її любов’ю до стенографії, яку вона вивчила під час канікул майже самотужки. Юля у відповідь знизувала плечима і підводила вгору чорні кострубатенькі бровенята.
— Як можна не розуміти, скільки оці «ієрогліфи» економлять часу для записів? І особливо для студента або організатора!
Уроки Юрія Юрійовича були для Юлі насолодою. Вона намагалася збагнути, чим вони їй так подобаються, якими чарами володіє вчитель. Учениця записувала його мову, окремі речення чи думки, які її чимсь вражали. Вдома, розшифровуючи свої стенографічні записи, вдумувалась у них, аналізувала кожне слово.
Ні, нічого незвичайного не було в розповіді вчителя. І дівчина робила висновок: справа в тому, що Юрій Юрійович майстерно розповідає та й матеріал десь дістає цікавий...
Юля схилилась над зошитом, і в цю мить її ліктя легенько торкнулась Марійка Поліщук, яка сиділа поруч. Марійка очима вказала на сусідню парту. Жукова глянула, і враз неспокійне знайоме почуття ворухнулось у серці. Знову ця Лукашевич!
4
Варя Лукашевич приїхала з іншого міста і в школу прийшла вже тоді, коли почалось навчання. Вона була дуже тиха, скромна і вродлива дівчина з глибокими темно-синіми очима і довгими віями. Та не цим, звісно, вона звернула на себе увагу класного колективу. В її поведінці було багато незрозумілого, навіть дивного. Досі вона ні з ким не здружилась, у неї не було жодної подруги. Увесь клас дивувало й смішило те, що вона всім учням і ученицям, навіть Ліді Шепель, з якою сиділа на одній парті, говорила «ви». Вона уникала розмов, і бувало, що за весь день ніхто від неї не почує й слова. На перервах її можна було побачити десь у кутку, самотню, заглиблену в якісь думки. Після уроків Лукашевич першою поспішала з класу, і всі розуміли, що вона хоче йти додому сама, без супутників.
Мечик Гайдай відразу ж заявив про нову ученицю:
— Товариші, якщо вона не шизофренічка, то просто — псих!
— Не погоджуюсь,— гукнула Ніна Коробейник.— Вона, певно, розв’язує якусь космічну проблему і весь час витає в надхмарних висотах!
— У такому разі, чому вона одержала двійку з астрономії? — запитав Мечик.
Найбільше зацікавилась новою ученицею Юля Жукова.
Лукашевич справді часто й глибоко замислювалась, навіть на уроці, і в такі хвилини, певно, забувала, що вона в класі.
Юля помітила, що бували дні, коли Лукашевич щось дуже хвилювало. Тоді Варя ледве досиджувала до кінця останнього уроку і майже бігцем першою вискакувала з класу.
Куди вона поспішала?
Жукова дізналась у дівчини, що мати її давно померла. Батько в Лукашевич був кравець і теж помер кілька місяців тому. Тоді дівчина й вирішила покинути рідне місто і поїхати до своєї тітки, яка жила з того, що перепродувала на «товкучці» старі речі.
Про все це Лукашевич розказувала коротко, скупо, точніше — тільки відповідала на запитання.
Спочатку Юля вирішила, що перед нею пригнічена горем дівчина, але незабаром переконалась, що це не так. Лукашевич ні на що не скаржилась, очі її випромінювали спокійне і навіть ласкаве світло, від усієї її худорлявої постаті віяло чимсь ніжним, дитячим.
— Ти була піонеркою? — спитала Юля.
— Ні.
— А чому?
Лукашевич відповіла просто й щиросердо:
— Ніколи було. Без матері жити, то треба все самій...
— А в комсомол ніколи не думала поступати?
Варя мовчки заперечливо похитала головою, потім тихо додала:
— Я не активна.
Жукова посміхнулась:
— Це від тебе залежить. А скажи, Варю, чому ти така?..
— Яка?
— Ну, відлюдна, мовчазна, слова від тебе не почуєш. Чому ти ніколи не поговориш з подругами?
— Не знаю,— знизала Лукашевич плечима.
— Ну, як це — не знаєш? Куди ти, наприклад, іноді так поспішаєш після уроків?
І тут Лукашевич ураз змінилась. Де й подівся її спокій. Вона швидко закліпала повіками, метнула на Юлю незрозумілий погляд, і на обличчі в неї з’явився вираз нетерпеливого бажання швидше закінчити цю розмову.
Жукова мовчала, чекаючи відповіді. Але мовчала й Варя. Тоді Юля торкнулась її плеча:
— Варю, чому ж ти не хочеш мені сказати?
Лукашевич глянула синіми глибокими очима й тихо промовила:
— Не треба питати... Я цього не скажу...
І ось сьогодні Варя Лукашевич знову кудись дуже поспішала. Жукова побачила, як вона, не чекаючи закінчення уроку, похапцем складала під партою, щоб не помітив учитель, книжки в старий портфелик. Видно було, що Лукашевич уже зовсім не слухає Юрія Юрійовича, охоплена єдиним бажанням, щоб швидше скінчився урок і можна було бігти з школи.
Юля не знала, що й думати. Вперше вона зустрілася з ученицею, поведінка якої була для неї, секретаря комсомольського комітету, зовсім не зрозумілою. Найбільше дивувало те, що Лукашевич цуралась колективу. Ось уже майже місяць, як вона з’явилась у школі, та ніхто з десятикласників не знає досі, якими інтересами живе нова учениця, які в неї мрії, які думки, з якими людьми вона стрічається за стінами школи.
Не встиг Юрій Юрійович вийти з класу, як Варя Лукашевич уже вискочила з-за парти і кинулась до дверей. Але Жукова зупинила її:
— Варю, ходімо разом.
Лукашевич аж здригнулась від несподіванки і, притиснувши до грудей обома руками портфелик з книжками, промовила:
— Ні... ні... Мені в інший бік, зовсім в інший...
— Мені теж — в інший,— спробувала пожартувати Юля,— отже, разом і підемо.
— Та ні, кажу ж, що мені з вами не по дорозі,— так само похапцем, трохи злякано кинула Варя.
— Ну, гаразд. Але чому ти мене звеш на «ви»? Ми ж з тобою однокласниці, товаришки. Хіба ти й досі не звикла до нас? Ти —додому?
Лукашевич на мить запнулась:
— Я? Еге ж, так... Додому, додому!
І вона побігла довгим коридором.
До Юлі підійшов Віктор Перегуда.
— Юлю, ти, сподіваюсь, додому? В такому разі нам по дорозі.
Жукова посміхнулась:
— Ціную твоє товариство, тільки зараз я хотіла б мати іншого попутника.
