Енн із Острова Принца Едварда - Монтгомери Люси Мод (читаем книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗

Енн знову засміялася; тим часом до вітальні в усій красі спустилася Філ і прискіпливо оглянула себе у високе овальне дзеркало на стіні.

— Ласкаве дзеркало — це запорука доброго настрою, — мовила вона. — Те, що висить у моїй спальні, робить мене зеленою. У мене гарний вигляд, Енн?

— Та чи знаєш ти, Філ, яка ти вродлива? — зі щирим захватом вигукнула Енн.

— Авжеж знаю. Для чого ще потрібні дзеркала й чоловіки? Та я не про те казала. Пасок гарно зав’язаний? Спідниця лежить рівно? А цю трояндочку, може, приколоти нижче? Боюся, так вона зависоко, і я здаватимуся кривобокою. Але отак вона мені лоскотатиме вухо, а я це ненавиджу.

— Усе дуже гарно, а ця твоя південно-західна ямочка — просто диво.

— Знаєш, за що я особливо люблю тебе, Енн? Ти дуже щира. Анітрохи не заздрісна.

— А чого їй заздрити? — здивувалася тітонька Джеймсіна. — Хай вона і не така вродлива, як ти, зате ніс у неї значно гарніший.

— Це правда, — згодилася Філ.

— Мій ніс завжди був для мене великою втіхою, — визнала Енн.

— Мені ще подобаються твої кучерики над чолом. Особливо цей — здається, наче зараз упаде, але не падає; така краса. А щодо носів, то мій мене жахливо непокоїть. Доки мені виповниться сорок, він буде вже зовсім негарний, як у всіх Бернів. А як тобі здається, Енн, яка я буду в сорок років?

— Доросла, статечна, заміжня, — піддражнила її Енн.

— Ні, — заперечила Філ, усідаючись зручніше в очікуванні свого кавалера. — Джозефе, ти, рябе чудовисько, не смій вистрибувати мені на коліна! Я не хочу йти на танці вся в котячій шерсті. Ні, Енн, статечною я не буду. Хоча заміж вийду, звісно.

— За Алека чи за Алонзо? — поцікавилася Енн.

— За одного з них, напевно, — зітхнула Філ, — якщо колись-таки зможу обрати.

— Такий вибір не має бути важкий, — докірливо мовила тітонька Джеймсіна.

— Тітонько, я народилася маятником і ніщо не зупинить моїх вагань.

— Треба бути розважливішою, Філіппо.

— Авжеж, це набагато краще, — кивнула Філ, — хоча й не так весело. А щодо Алека й Алонзо, то якби ви їх знали — зрозуміли б, чого мені так важко обрати. Вони однаково милі й гарні.

— То візьми когось іще милішого, — запропонувала тітонька Джеймсіна. — От хоча б Вілла Леслі, четвертокурсника, що так ходить за тобою. І очі в нього великі, лагідні, дуже красиві.

— Занадто великі й занадто лагідні, як у корови, — безжально відказала Філ.

— А що ти скажеш про Джорджа Паркера?

— Нічого, хіба вигляд у нього завжди такий, наче його щойно накрохмалили й відпрасували.

— Тоді Марр Голворсі. У ньому ти не знайдеш вад.

— Ні, але він бідний. А я мушу вийти за багатія. Статок і врода — ось дві мої незаперечні мірки, тітонько. Я вийшла б за Гілберта Блайта, якби він був заможний.

— Справді? — доволі гнівно мовила Енн.

— Нам ця думка не подобається, хоча нас самих і не цікавить Гілберт, о ні, — насмішкувато відповіла Філ. — Але не будемо про неприємне. Напевно, колись я таки вийду заміж, та сподіваюся, цей лихий день щонайдовше не настане.

— Як собі знаєш, Філ, але заміж без кохання не виходь, — застерегла тітонька Джеймсіна.

— продзвеніла з веселою насмішкою Філ. — А ось і карета. Лечу! Бувайте, дві мої старомодні душеньки.

Вона пішла, а тітонька Джеймсіна стривожено глянула на Енн.

— Ця дівчина — гарна, мила й добра, та чи не здається тобі, Енн, що вона трішки несповна розуму?

— Ні, думаю, з розумом у неї все гаразд, — відповіла Енн, тамуючи усмішку. — Просто вона так висловлюється.

Тітонька Джеймсіна похитала головою.

— Сподіваюся, Енн. Сподіваюся, бо я люблю її. Але збагнути не можу — просто гублюся. Вона не схожа на жодну з тих дівчат, яких я знала, і з тих, якими була сама.

— А скількома дівчатами ви були, тітонько Джимсі?

— Либонь, чи не півдюжиною, мила.

Розділ 20

ГІЛБЕРТ ПРОМОВЛЯЄ ЗАПОВІТНІ СЛОВА

— Такий був нудний, звичайнісінький день, — позіхнула Філ, простягаючись на дивані, з якого перед тим вона зігнала двох явно невдоволених цим котів.

Енн підвела очі з-над «Записок Піквікського клубу». Тепер, по закінченні весняних іспитів, вона могла дозволити собі просто почитати Діккенса.

— Для нас — звичайнісінький, — замислено проказала вона, — а для когось це був чудовий день. Хтось нині був нестримно щасливий. А може, десь сталася велика подія — народився прекрасний вірш… чи майбутній славетний муж. А в когось нині розбилося серце, Філ.

— Нащо ти додала це останнє речення й зіпсувала таку гарну думку, люба? — буркнула Філ. — Не хочу думати про розбиті серця, і взагалі про будь-що неприємне.

— Невже ти гадаєш, що все життя зможеш уникати неприємного, Філ?

— Боже правий, та звісно, ні. Хіба зараз у мене його нема? Алек та Алонзо ятрять мою душу, то як можна вважати це чимось приємним?

— Ти ніколи нічого не сприймаєш серйозно, Філ.

— А навіщо? У світі й без мене багато серйозного люду, тож, Енн, йому потрібні й такі як я, просто для потіхи й розваги. Жахливо було б, якби всі довкола ходили такі мудрі, набурмосені й солідні. Моє призначення, як сказала б Дружина Джозайї Аллена [26] — «чарувати й заманювати». Ну зізнайся чесно, хіба я не зробила вашого життя в Домі Патті цього року веселішим і приємнішим?

— Так, зробила, — визнала Енн.

— І всі ви любите мене, навіть тітонька Джеймсіна, хоч і каже, що я геть божевільна. То нащо мені змінюватися? Боже, як я хочу спати. Вчора не могла заснути до першої ночі, бо читала страшнючу книжку про привидів. Читала в ліжку і, як ти гадаєш, чи могла я потім вилізти, щоб загасити лампу? Авжеж, що ні! На щастя, Стелла повернулася пізно, інакше та лампа горіла б до самого ранку. А так я покликала Стеллу, пояснила їй, у чому притичина, і попросила загасити світло. Якби я встала сама, хтось неодмінно схопив би мене за ногу, коли я лізла б назад у постіль. До речі, Енн, а тітонька Джеймсіна вже вирішила, що робитиме влітку?

— Так, вона лишиться тут. Я знаю, вона це робить заради котів, хай як запевняє, що відкривати на літо власний будинок — то завеликий клопіт, а їздити в гості вона не любить.

— Що ти читаєш?

— «Піквіка».

— Це книжка, яка в мене завжди пробуджує апетит, — відповіла Філ. — Там так багато й смачно їдять. Усі персонажі, здається, тільки те й роблять, що бенкетують: шинка, яйця, молочний пунш. Після «Піквіка» я зазвичай біжу прямісінько до буфета. Сама думка про нього нагадує мені, що я вмираю з голоду. Королево Анно, у нас є щось смачненьке?

— Уранці я спекла лимонний пиріг. Можеш собі відкраяти.

Філ рушила до комори, Енн із Смальком вийшла в сад. Був вологий весняний вечір, у повітрі ширилися приємні пахощі. У парку ще лежало трохи снігу, були й невеличкі посірілі кучугури попід соснами на шляху до затоки, недосяжні для променів квітневого сонця. Через ці кучугури дорога й досі була брудна, а у вечірньому повітрі відчувався вогкий холод. Та у віддалених улоговинках вже зеленіла трава, і в потаємному закутку Гілберт відшукав бліді запашні квіти суничного дерева, з букетом яких і прийшов до Енн.

Вона сиділа на великому сірому камені в саду, споглядаючи вірш: голу березову гілочку, що із досконалою витонченістю простяглася на тлі рожевого призахідного неба. Енн будувала повітряний замок — розкішний палац, де залиті сонцем подвір’я та величні зали повнилися вишуканими східними ароматами, і де вона була королевою й володаркою. Побачивши, як садом до неї йде Гілберт, дівчина спохмурніла. Останнім часом вона уникала зустрічей із ним наодинці. Проте зараз він таки застав її саму: навіть Смалько кудись утік.

Гілберт сів на камені побіля неї й простягнув їй свій весняний букет.