Графиня - Лис Володимир Савович (читать книги бесплатно полностью без регистрации TXT) 📗
Суддя: Отже, ви не вірили, що саме Григорій Бутмерак був убивцею собак?
Підсудна: Ні, куди йому. Він кроля боявся вбити, спробував розводити, потім продавав, з того й жив якийсь час, але просив сусіда зарізати і обробити, бо сам боявся крові. То де йому було вийти вночі й задушити собаку?
Суддя: Отже, ви не мали насправді ніякого видіння, що Григорій Бутмерак — це нібито убивця собак?
Підсудна: Не мала, пане суддя, я все вигадала, от яка біда. Якби можна було, я б перед кимось покаялася, попросила прощення, але ж у бідного Грицька не було жодного родича. Чесно кажучи, я знала, що він загине тієї ночі. Хтось його обов’язково вб’є, і таких буде багато, хто захоче це зробити.
Суддя: Ви можете допомогти суду. Ви бачили, хто прийшов першим до оселі Бутмерака?
Підсудна: Свідомо штовхаєте мене на злочин? Хочете, щоб я вказала на когось із них? (Повертається до залу). Бачите, як вони, нещасні, втягують голови в плечі й відвертаються. Не бійтеся, дурненькі, я нікого не назву, бо після того «видіння» пішла й купила пляшку горілки. Я її випила, пане суддя, і заснула. (Шум в залі).
Суддя: Тихо. Я попрошу тиші. Судове засідання переривається. Підсудна Ткачук Марта Трохимівна спрямовується на додаткове обстеження психіатрами.
Підсудна: Я протестую, пане суддя. Протестую. Я абсолютно нормальна і можу відповідати за свої вчинки.
Суддя: Попрошу вивести підсудну.
Підсудна: Зачекайте, пане суддя. Я хочу зробити важливу заяву. Дуже важливу заяву, пане суддя.
Суддя: Добре, кажіть.
Підсудна: Річ у тім, що існує портрет убивці собак.
Суддя: Портрет убивці собак? Кажіть ясніше. Що ви маєте на увазі?
Підсудна: Те й маю. Я його сама бачила. Його намалював Платон. Платон Лемещук, наш учитель малювання, тобто вчитель нашої школи.
Cуддя: Де ви його бачили?
Підсудна: Платона? Одного разу, то вже було після того випадку… Ну, коли Бутмерака вбили. Мені тієї ночі не спалося. Я встала дуже рано, вийшла з дому і, за звичкою, бродила по місту. Місто, як завше, було порожнє, і раптом я побачила, як вулицею йде якийсь темний чоловік з якимсь наче пакунком під пахвою. Мене те зацікавило, я вже, було, подумала, чи то не є той самий убивця собак? Мені навіть стало страшно на одну мить. Я навіть спинилася. Але я пересилила себе і пішла за ним. І він привів мене на нашу центральну площу. Там той чоловік дістав з-під пахви пакунок, поставив його на ніжки, і я тоді впізнала його. То й був наш художник. Вчитель малювання. Я підійшла ближче, сховавшись за кущем бузку, що ріс за тим місцем, де вчитель той спинився. Він довго стояв перед тою штукою, я знаю, що вона називається мольбертом. Небо все більше світліло. Нарешті з’явилися перші сонячні промені й освітили ясена.
Суддя: Ясена?
Підсудна: Так, великого старого ясена, який росте на площі, та ви ж знаєте, пане суддя. І тоді вчитель малювання схопив пензля й почав швидко щось малювати. Я подивилася і побачила, що він малює ясена.
Суддя: Ясена? Ви казали про портрет убивці собак…
Підсудна: Так, пане суддя, казала. Він намалював ясена, ну, його крону, а через ту крону проглядало обличчя. Я підкралася ще ближче і, скажу я вам, то було жахливе видовище. Той чоловік на портреті дивився так, наче пропікав наскрізь. Він наче виростав з того дерева. Видовище, скажу я вам, було не з приємних.
Суддя: Звідки ви знаєте, що то портрет убивці собак? Вам сказав сам художник?
Підсудна: Ні, пане суддя. Він мені зовсім нічого не сказав. Коли він побачив мене, то закрив картину своїм тілом і закричав, щоб я забиралася геть. Я мусила йти.
Суддя: Тоді звідки ви знаєте?
Підсудна: Я довго не могла забути ту картину. Все думала про неї. Приходила до того ясена, дивилася і вдень, і на світанку, й при заході сонця, але нічого й нікого не побачила.
Суддя: А тоді, коли він писав, ви бачили?
Підсудна: Ні, пане суддя. В тім то й річ, що ні. Скільки не дивилася, ніякого обличчя на ясені не бачила.
Суддя: То як ви дізналися?
Підсудна: За кілька днів, може, п’ять чи шість, коли вчитель був у школі, я підкралася до його будинку і заглянула у вікно. Картина стояла біля вікна. Я придивилася і побачила, що до неї причеплений якийсь папірець. Ну, я залізла у вікно, бо віконниці виявилися незачиненими. Я там нічого не брала, пане суддя. Тільки прочитала, що написано на тому папірці. Там і було написано: «Портрет убивці собак». От і все, пане суддя.
Суддя: Це був портрет якогось конкретного чоловіка? Ви його знаєте?
Підсудна: Ні, пане суддя. Цього чоловіка, чи схожого на нього, я ніколи в Густому Лузі не зустрічала. Але я певна, що вчитель його знає. Допитайте його, пане суддя.
Суддя: Якщо потрібно — допитаємо. Виведіть підсудну.
Підсудна: Ще одне, пане суддя. Дайте мені слово, що ви скажете мені, хто то такий. Як самі дізнаєтесь. Дайте слово, прошу вас… (Стенограма обривається).
XXXII
Добігає до кінця моя пекельна історія. Вона вже, зрештою, скінчилася. Я хотів би сказати, закінчилося життя, але воно триває. Життя, до якого я втратив інтерес, але мушу жити. Щодень я встаю, вмиваюся, снідаю, йду до школи. Роботи там вистачає, бо я єдиний учитель малювання. На уроках я пояснюю, як малювати — геометричні фігури, горщики, інший посуд, будинки, дерева, людські фігури, примітивні картини. Спочатку — малювання олівцями, потім — перехід до складнішої техніки. Малювання аквареллю, гуашшю засвоюють одиниці. З нудьгою вдивляюся в аркуші паперу, картону. Іноді з’являються натяки на обдаровання, але проходить час, і я розумію, що лише видаю бажане за дійсне. Іншої Люби Смажук не буде. За час мого вчителювання двоє закінчили художній інститут, другий — Валерій Парадько — працює тепер художником-оформлювачем у якійсь приватній фірмі, четверо — училище прикладного мистецтва. Це за двадцять два роки. Може, я поганий учитель? Але ж Любин талант розгадати я зміг.
Сам більше картин вже не пишу й ніколи не напишу. Жодного інтересу не маю до того, що ще зовсім недавно було сенсом мого життя. Але нехай. Я розучився писати картини чи просто втратив інтерес до накладання фарб на полотно, але я ще не розучився думати і задавати питання. І серед хаосу думок, серед мовчазного хаосу цієї пізньої глухої осені я задаю питання, вічне, як цей світ, і від того ще нестерпніше: «Господи, навіщо?» Я знаю, що відповіді не буде, й разюча, аж дзвеняча тиша осідає в моїх вухах, як останній пил цієї незвичайної осені.
Місто вже пережило жах. Жах, викликаний масовим убивством собак. Він поступово наростав, охопив Густий Луг та два приміських села. Люди боялися виходити вечорами на вулицю, почали навіть вбивати самі своїх собак, щоб не дісталися таємничому монстрові.
Ніколи не забуду того видовища, яке побачив, повертаючись якось зі школи. Вулицею йшла розпатлана жінка, котру в Густому Лузі називали хто Мартою-бомжихою, хто навіть Божевільною Мартою. Вона йшла, розмахувала руками, на шиї маталався потріпаний, засмальцьований брудно-рожевий шарф, йшла й кричала, що вона знає, хто є убивцею собак. Що їй було видіння — з’являвся стовп вогню, а з того вогню виходив дим, який складався у букви, і то було ім’я слуги диявола, який собак і вбиває.
— Чиє то ім’я? — питали її люди.
— Йдіть за мною і скажу, — відповідала Марта.
Люди справді пішли за нею. Першою була бабуся, потім жінка, Тамара, я її знав, якась Маріїна родичка. Потім дівчина — Віта Корольчук, яка цього року закінчила школу й не поступила на педфак університету. Потім — якийсь хлопець, якого я не знав. Незабаром утворилася ціла процесія. То було досить страшнувате видовисько: попереду розпатлана, заслинена Марта, за нею — вже цілий натовп. Я бачив, як спалахували і вже не згасали вогнища в очах людей, котрі пішли за божевільною Мартою. Зрештою, повагавшись, до натовпу приєднався і я, бо теж хотів знати, кого ж назве Марта.
