Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович (электронные книги без регистрации .txt) 📗
— Ні! — вигукнув Юрась. — Про ту дівку не може бути й мови! Вона образила мене! То була моя хвилинна слабість, якої я стидаюся зараз… Я прожив сорок років одинаком і залишуся самотній до самої смерті… Видно, судилося мені не зазнати родинного щастя, а всього себе віддати тому ділу, за яке ми тут спільно кладемо сили й життя!
— Отже, ви відмовляєтесь від неї?
— Для себе — так. Відмовляюсь!.. Але я не можу пробачити їй і її родичам тієї ганьби і того сорому, яких я зазнав сьогодні… Я…
В цю мить у сінях загупали. Юрась обірвав мову.
— Хто там?
Многогрішний відчинив двері. Із клубків холодної сивої пари до світлиці вступили дві засніжені постаті. Ввійшов Младен у супроводі незнайомого турецького чорбаджії.
Младен вклонився.
— Чауш кам’янецького паші Омар–агли, ваша ясновельможність! — виголосив він. — Щойно прибув у супроводі загону охорони з Кам’янця з важливим листом від великого візира.
Юрась Хмельницький і Азем–ага миттю встали з–за столу, підійшли до чауша. Той низько вклонився, витягнув з–за пазухи цупкий сувій і мовчки простягнув Азем–азі.
— Що там? — нетерпляче запитав Юрась, заглядаючи через руку Азем–аги на жовтуватий аркуш, помережаний красивою турецькою в’яззю. В душі він боявся вістей з Кам’янця і Стамбула, бо кожна з них так або інакше могла торкатися його особи і його майбутнього, яке здавалося йому дуже непевним.
Азем–ага мовчки дочитав до кінця, згорнув сувій і урочисто промовив:
— Великий візир Мустафа сповіщає війська про підготовку до нового походу, який розпочнеться наприкінці весни цього року…
— Проти кого похід? Куди?
— Проти урусів… На цей раз удар буде спрямовано на їхню древню столицю Київ… Візир наказує всім пашам, бейлер–беям, військовим залогам на Волощині й Україні спорядити свої загони всім необхідним для тримісячного походу, головна мета якого — захоплення Києва, Лівобережжя і розгром уруських військ. Султан Магомет, крім того, наказує кримському ханові вчинити влітку спустошливий набіг на Україну, на Лівобережжя, щоб відвернути сили урусів від Києва, куди буде скеровано наш основний удар… Нам, ясновельможний гетьмане, наказується разом з Білгородською ордою зробити напередодні походу головних сил розвідувальний похід на Київ, щоб виявити сили ворога і його слабкі місця.
— Слава Богу, що султан не зупинився на півдорозі! Отже, ще цього року вся Україна об’єднається під моєю булавою!
— По волі Аллаха і нашого всемогутнього повелителя падишаха Магомета, — урочисто проказав Азем–ага, піднявши молитовно руки.
Юрась Хмельницький уважно подивився на агу, і в його очах промайнула несподівана думка: якщо турки завоюють всю Україну, то вони, чого доброго, зможуть обійтися й без нього і взагалі без будь–якого гетьмана, а розділять її на пашалики і настановлять пашів, як уже настановили в Кам’янці Галіля–пашу, який заправляє тепер усім краєм. Від цієї думки йому стало сумно і тяжко на серці. Ні, він повинен утриматися! Будь–якою ціною утриматися і зберегти в руках гетьманську булаву… Але як? На кого спертися? До Аллаха високо, а до султана далеко… Один великий візир Мустафа близько, і в його руках — влада над життям тих, хто мешкає в Анатолії, на Балканах і в усіх підвладних Порті землях… Отже, від нього передусім залежить і залежатиме і його доля. Хіба…
Юрась замислився. З Кара–Мустафою його міцно зв’язав торішній похід на Чигирин, піц час якого він добре вивчив потаємні струни душі великого візира. На цих струнах передусім грали два почуття — владолюбство і користолюбство. То, може, й собі зіграти на них?
Гетьман пожвавішав. У стомлених очах блиснули іскринки. Пильно глянувши на турка, він сказав:
— Ага стомився…
— Так, ефенді, — кивнув головою чауш.
— Але вранці, на світанку, доведеться вирушити в зворотну путь… Ага має відвезти важливого листа паші і подарунок великому візирові.
— Слухаюсь, ефенді, — виструнчився чауш.
Юрась повернувся до Многогрішного.
— Свириде, розпорядись агу Омар–огли і його людей добре погодувати і розташувати на ночівлю в теплих хатах, бо спочинок у них буде короткий. Вони мусять виїхати з Немирова разом з кримчаками, а ті мають звичай рушати до схід сонця.
— Розумію, пане гетьман, — вклонився Многогрішний і разом з чаушем і Младеном вийшов з покою.
Через деякий час він повернувся ї доповів, що весь загін Омара–огли вже розміщено на Шполівцях і що Омар–огли чекає нових наказів.
— Свириде, ти поїдеш з ним у Кам’янець, — наказав гетьман. — Повезеш подарунки великому візирові і паші Галілю.
— Я? Подарунки?.. — Видно було, що Многогрішному це не сподобалося, але він вчасно схаменувся і додав: — Як накажете, ясновельможний пане гетьман!
— Але подарунки будуть незвичайні… — Юрась зробив паузу, і його обидва співрозмовники вичікувально дивилися на нього. — Це буде двоє дівчат…
— Дівчат?! — скрикнули одночасно Многогрішний t Азем–ага. — Хто ж це?
— Адіке і Стеха.
— Адіке і Стеха? — Многогрішний і Азем–ага вражено переглянулись. — Але ж вони не полонянки!
— Ну й що ж! Їхньої згоди ніхто не питатиме. Ви таємно схопите їх, передасте Омару–огли — і ніхто не знатиме, де вони поділися… А чутку пустимо, що захопили з собою кримчаки. Це буде правдоподібно. Вони ще ні разу не верталися з України без ясиру… Ось чому Омар–огли має виїхати з Немирова разом з ними.
Обидва гетьманові підлеглі довго мовчали, ошелешені почутим. Хоча їм були добре відомі непостійність і неврівноваженість характеру гетьмана, у якого нерідко випадало сім п’ятниць на тиждень, такого вони не сподівалися.
— Що ж скажуть родичі тих дівчат? — спитав нарешті Азем–ага.
— Гм, родичі!.. — зневажливо усміхнувся Юрась. — Стешиних до уваги можна не брати… Двоє старих… А брат Адіке буде щасливий, коли згодом дізнається, що його сестра — дружина чи коханка великого візира… Перед ним відкриються шляхи до найвищих посад у війську падишаха. А тим часом хай, щеня, покусає собі з досади та горя лікті або, якщо забракне розуму, женеться за кримчаками…
Азем–ага схилив голову, даючи зрозуміти, що він погоджується з такими доводами. Справді–бо, вони здалися йому досить обґрунтованими. Видно, гетьман, замкнувшись після скандалу в спальні, все докладно обміркував. Сам же Азем–ага теж не залишиться в накладі. Якщо подарунок великому візирові сподобається — а в цьому можна було не сумніватися, — то візир не обмине і його, Азем–агу, своєю ласкою. А ласка другої після султана людини в імперії чогось та варта!..
У розмову встряв Многогрішний.
— Нелегко буде взяти дівчат. У хаті троє воїнів. І всі троє — турки…
Натяк був прозорий.
— Азем–ага на цю ніч відішле їх якнайдалі у караул, — різко відповів Юрась. — А ти, Свириде, з надійними людьми переодягнешся в татарський одяг і зробиш тихцем усе, що треба. Зрозумів?
— Так, вельможний гетьмане.
— От і гаразд. Ідіть, а я трохи спочину…
7
Вийшовши з гетьманського будинку, мурза Кучук узяв під руку салтана Газі–бея, кинув бистрий погляд по боках і, пересвідчившись, що їх ніхто не чує, сказав:
— Заздрю тобі, салтане, через якийсь тиждень–другий будеш дома… Бажаю тобі щасливої дороги!
— Дякую, мурзо. Тобі теж уже недовго тут бути, навесні помчиш у свій Буджак…
— Так, але ти забуваєш, що зі мною тут син Чора… Зовсім занудився хлопець, рветься додому. Чи не міг би ти прихопити його з собою, салтане?
— Але ж я не мав наміру заїздити до Аккермана, мурзо…
— Не треба заїздити… Твій шлях лежить повз північні буджацькі улуси, — там він зі своїми супутниками відокремиться від тебе і поверне додому…
— Згода. Хай їде!
Кучук ще раз оглянувся і понизив голос.
— Але він буде не сам…
— Хто ж буде з ним?
— Полонянки…
— А–а, розумію, — усміхнувся салтан. — Чора закохався? Чи може, ти, мурзо?.. Ну, що ж, охоче допоможу вам… Адже в мене дружина теж гяурка. Та і в тебе, наскільки я пам’ятаю…
