Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович (читаемые книги читать онлайн бесплатно .TXT) 📗
Тож на якийсь час мені таки довелось призупинити операцію «Cabra aromatica» — ми повернулися на південь до столиці штату Чіапас. Я слушно зміркував, що тільки в Тукслі-Гутієррес ми зможемо знайти по-справжньому хорошого зубного лікаря.
— Завтра підеш до стоматолога, — безапеляційно заявив я напарнику, щойно ми заселились до готелю.
Тьомик посірів, дрібно-дрібно закліпав очима і затремтів. Але так нічого й не відповів.
…Наступного ранку, скориставшись моєю безпечністю, мій напарник підло дезертирував.
Я підозрював, що щось таке мусить трапитися, тому спеціально примусив себе прокинутися раніше, ніж завжди, однак Тьомика вже й слід прохолов. Навпроти мене стояло порожнє, давно остигле ліжко з пожмаканою постіллю. Я зазирнув під подушку та в шухляду. Пусто. Тьомик завбачливо прихопив з собою документи та гроші.
Не поспішаючи, я вмився, одягнувся та вийшов надвір.
Туксла-Гутієррес розташована майже на півтори тисяч метрів нижче нагірного Сан-Крістобаля, тому тут зазвичай уже з самого ранку палахкотить удушлива спека. Я дивився, як ранковий туман хутко відступає в гори і сонце безжально стріляє з небес своїми гострими променями. На сходах, у затінку коло потріпаних дверей готелю, куняв консьєрж у запраній фіолетовій жилетці.
— Ти часом не бачив уночі білявого ґрінго без двох зубів, який кудись виходив з готелю? — спитав я.
— Не бачив, — ліниво буркнув метрдотель, навіть не розплющивши очі.
Я задер голову. Навіть якщо Тьомик ліз через вікно, він не міг проскочити непоміченим перед консьєржем. Відтак я акуратно підсунувся ближче і непомітно для інших запхнув мексиканцю в кишеньку рожеву купюру номіналом п’ятдесят песо.
— Бачив! Бачив, сеньйоре! — тут-таки радо дзявкнув служивий, старанно продерши баньки.
— І куди він подався?
— Три години тому, ще до світання, рвонув на південь, у бік гватемальського кордону, сеньйоре. Біг так, наче за ним гналися всі демони пекла із самим сатаною на чолі.
— Ясно, — зітхнув я.
— Радий був прислужитися, сеньйоре! — кивнув швейцар і далі вп’явся у дорогу вдавано байдужим поглядом брунатних очей.
Я не поспішав, розуміючи, що з нульовим запасом іспанських слів Тьомик не зможе орендувати машину або ж зловити попутку. Тому спокійнісінько замовив у готелі яєчню з грінками та кавою й заходився снідати. Далі неспішно викурив сигаретку і попросив ще одну каву. Видудливши друге горнятко запашної чорної рідини, я попрохав ще одне. Ох, якби ж ви знали, яка все-таки добра ця чіапаська кава!
Лиш після того я нарешті сів у джип і кинувся у погоню. На виїзді з Сан-Крістобаля заправився бензином, списавши вартість палива зі свого боргу Тьомику, і почесав на південь вибоїстою дорогою до Гватемали.
Мені вдалося нагнати того чортового марафонця аж за двадцять кілометрів від Туксли-Гутієррес на обочині шосе посеред справдешніх джунглів. Тьомик продовжував ошаліло нестися на південь, задихаючись і рясно обливаючись потом. Я порівнявся з ним на джипі, ввімкнув другу передачу і їхав поряд, не відстаючи.
— Фізкульт-привіт! — гукаю через прочинене вікно.
Тьомик не відреагував.
— Чувак, — кричу, — не страждай фігнею! Припини! Сідай в машину і гайда назад. Нас чекають справи!
Тьомик навіть не повернувся у мій бік, тільки припустив ще швидше. Я піддав газу.
— Друже, будь же ж мужчиною! Ніхто тебе не тягнув на ту фотосесію! Я обіцяю, що ми знайдемо тобі найкращого лікаря на всю південну Мексику! Зуби будуть як новенькі.
— Ні! — рявкнув Тьомик.
— От же ж паразит! — вилаявся я. — Чувак! Ти поводишся, наче дитя. Гарантую, у тебе буде анестезія, повна анестезія! Чуєш, чувак? Ти геть нічого не відчуватимеш! Якщо хочеш, я попрошу, щоб дантист приспав тебе загальним наркозом! Хочеш? А загальний наркоз — це… це… це така анестезія, що просто капець! Ти нічого не бачитимеш, не чутимеш і не пам’ятатимеш. Прикинь, проснувся і — опа — а зуби на місці!
На якусь мить Тьомик завагався, але зрештою страх переміг.
— Нізащо! — вереснув він.
Я люблю Тьомика як друга, як брата, і, безумовно, поважаю його право ходити без двох зубів, але, повторюсь, я не терплю речей, які заважають моєму бізнесові.
«Друже, пробач, — подумав я, — але це вимушені заходи». Відтак я нагнав того опецька ззаду, обережно поклав на капот, а тоді різко крутнув кермо праворуч і запхав у густе вариво джунглів при дорозі, так, що назовні стирчала одна задниця. Тьомик нарешті перестав бігти — його передня частина намертво заплуталась у колючих хащах, а задню частину надійно підпирав бампер джипу, — однак він все ще продовжував відчайдушно метеляти ногами в повітрі, марно шукаючи якоїсь опори.
Я заглушив мотор і вийшов з машини. Мій напарник безпорадно смикався, обплетений ліанами і високою травою, несамовито верещав, плювався і матюкався. Я запалив сигарету і виліз на гарячий капот, упершись спиною об переднє скло, рясно заліплене розплющеними мушками.
— У тебе є два варіанти, — почав я, — або ти, потворо, добровільно сідаєш в машину, їдеш назад і ми знаходимо тобі найкращого зубного лікаря, або я везу тебе силоміць, приковую до стільчика і кажу дантисту, щоб робив усе без знеболювального.
— А-а-а! — кричав Тьомик.
Зрідка повз нас проїжджали машини. Опришкуваті мексиканці задивлялися, немислимо викручуючи голови, як я сиджу на капоті свого джипу і розмовляю з чиєюсь дупою, що стирчить з кущів при дорозі.
— Вирішуй! Я не маю часу на пусті теревені.
— А-а-а!
— Як знаєш, друже. Це був твій останній шанс.
— А-а-а… Стій! Добре! Добре! Я згоден на наркоз. Ти, блін, катюга! Не треба мене в’язати, я піду сам.
Відтак я заліз у кабіну, вивів машину з кювету, а потім допоміг Тьомику виборсатися з кущів.
— Фашист! — це все, що сказав мені Тьомик за весь час, поки ми їхали назад у Тукслу-Гутієррес.
Через два квартали від готелю, де ми спинилися, я відшукав дуже пристойну на вигляд стоматологію. Її мені особисто порадив власник готелю, як найсолідніший заклад такого типу в усій Тукслі. Так воно, мабуть, і було, адже мені вартувало неймовірних зусиль втиснутися у розклад доктора, в якого всі години були розписані на три тижні наперед.
— Завтра на дев’яту ранку я записав нас на прийом до дантиста, — сказав я Тьомику за вечерею. Я вживав «нас», бо, по-перше, збирався супроводжувати Тьомика (доктор самотужки нізащо з ним не впорається), а по-друге, «записав тебе» могло сполохати напарника. І тоді ганяйся за ним знову по всьому Чіапасу…
— Значить так, підйом о сьомій, — правив далі я. — Почисти зуби, причепурися, словом, будь готовий.
— Краватку вдягати? — приречено спитав Тьомик.
— Не треба. Просто приведи себе в порядок і поводься пристойно. Не подумай кусатися!
…І що ви собі думаєте? Вночі цей вилупок знову втік.
Не думайте, що це для мене стало дуже вже великою несподіванкою. Я свого друзяку знаю, як облупленого. Саме тому напередодні, щойно розправившись з вечерею, я запхав Тьомика в готельну кімнату, ретельно замкнув вхідні двері, а сам всівся навпроти вікна і вирішив пильнувати цілу ніч, ні на мить не склепляючи очей.
До третьої ночі Тьомик крутився, вертівся, пихтів і чухався, неначе собака, закусаний блохами, час від часу крадькома зиркаючи на мене крізь прищурені повіки. Я чатував, не послаблюючи пильності. Сидів коло вікна, курив цигарки і при слабкому світлі настільної лампи читав газети. Всі передовиці рясніли крикливими заголовками про звіряче вбивство чотирьох ловців мавп у якомусь віддаленому селі на півдні штату. Писалося, що з невідомих причин при появі американських перекупників (які, до речі, приїжджали за мавпами в ці місця далеко не вперше), у місцевих жителів стався масовий напад невідомої форми сказу. Двох нещасних ловців тут-таки повісили за горло на найближчому кедрі, третього посадили на палю, четвертого спочатку нагодували мавпячим лайном, а потім втопили. За різними даними з ними був ще один, п’ятий. Його ще й досі шукають. Проводиться розслідування.
