Вечори на хуторі біля Диканьки - Гоголь Николай Васильевич (книги онлайн полные версии txt) 📗
Тут чорт, що довго лежав без будь-якого руху, застрибав у мішку з радості; та коваль, подумавши, що він як-небудь зачепив мішок рукою і спричинив сам цей рух, ударив по мішку дужим кулаком і, струснувши ним на плечах, подався до Пузатого Пацюка.
Цей Пузатий Пацюк справді був колись запорожцем; але чи його прогнали, чи він сам утік із Запорожжя, цього ніхто не знав. Давно вже, років з десять, а може й п'ятнадцять, як він жив у Диканьці. Спочатку він жив, як справжній запорожець: нічого не робив, спав три чверті дня, їв за шістьох косарів і випивав за одним духом мало не ціле відро; а втім, було куди й влізти: бо Пацюк, хоч на зріст і невеликий, але вшир був досить важкий. До того ж шаровари, які носив він, були такі широкі, що хоч як би він ступив, ніг зовсім було не помітно, і, здавалося, горілчаний кадовб сунув вулицею. Мабуть, саме це й дало привід прозвати його Пузатим. Не минуло й кілька днів, як прибув він до села, а всі вже дізналися, що він знахар. Чи хворів хто на щось, зараз кликав Пацюка; а Пацюкові досить було тільки пошептати кілька слів, і недугу наче рукою хто знімав. Чи траплялось, що зголоднілий дворянин вдавився кісткою з риби, Пацюк умів так до діла вдарити в спину, що кістка проходила, куди їй слід, не вчинивши ніякої шкоди дворянському горлу. Останнім часом його рідко бачили де-небудь. Причиною цього була, можливо, лінь, а можливо, й те, що пролазити в двері ставало йому з кожним роком тяжче. Тоді миряни повинні були вирушати до нього самі, якщо мали яку потребу.
Коваль не без побоювання відчинив двері і побачив Пацюка, що сидів на долівці по-турецькому перед невеликою діжкою, на якій стояла миска з галушками. Ця миска стояла, як навмисно, врівень з його ротом. Не поворухнувши й пальцем, він нахилив трохи голову до миски і сьорбав юшку, хапаючи часом зубами галушки.
«Ні, цей», подумав Вакула собі: «ще ледачіший за Чуба: той принаймні хоч їсть ложкою; а цей і руки не хоче підняти!»
Пацюк, мабуть, дуже зайнятий був галушками, бо, здавалося, зовсім і не помітив, як прийшов коваль, який, ледве ступивши на поріг, віддав йому пренизенький уклін.
«Я до твоєї милості прийшов, Пацюк!» сказав Вакула, кланяючись знову.
Товстий Пацюк підвів голову, та знову заходився сьорбати галушки.
«Ти, кажуть, не прогнівайся на цьому слові…» сказав, набираючись духу, коваль: «я веду про це мову не для того, щоб тобі завдати якоїсь кривди, доводишся трохи родичем чортові».
Промовивши ці слова, Вакула злякався, подумавши, що висловив все це прямо і мало зм'якшив гострі слова, і ждучи, що Пацюк, схопивши діжку разом з мискою, шпурне йому просто в голову, відступив трохи і затулився рукавом, щоб гаряча юшка з галушок не забризкала йому обличчя. Але Пацюк поглянув і знову заходився сьорбати галушки.
Підбадьорений коваль наважився говорити далі: «До тебе прийшов, Пацюк, дай тобі, боже, всього, добра всякого досхочу, хліба в пропорції». Коваль іноді вмів вкинути модне слівце; в цьому він наламався, бувши ще в Полтаві, коли розмальовував сотникові дерев'яний паркан. «Пропадати доводиться мені, грішному! ніщо не помагає на світі! Що буде, те й буде, а доводиться просити ласки в самого чорта. Що ж, Пацюк?» промовив коваль, бачивши незмінну його мовчанку: «що маю робити?»
«Коли треба чорта, то й іди собі до чорта», відповів Пацюк, не зводячи на нього очей та далі ковтаючи галушки.
«Для того я й прийшов до тебе», казав коваль, кланяючись: «крім тебе, думаю, ніхто на всім світі не знає до нього дороги».
Пацюк ні слова, і доїдав решту галушок. «Зроби ласку, чоловіче добрий, не відмов!» напосідав коваль: «чи свинини, ковбас, борошна гречаного, ну, полотна, пшона, чи ще чого іншого, коли треба буде… як звичайно між добрими людьми водиться… не поскупимося… Розкажи хоч, як, приміром сказати, потрапити до нього на дорогу?»
«Тому не треба далеко ходити, в кого чорт за плечима», промовив байдуже Пацюк, не рухаючись.
Вакула витріщив на нього очі, начебто на лобі в нього було написано пояснення цих слів. Що він говорить? безмовно запитувала його міна; а роззявлений рот був напоготові проглинути, як галушку, перше-ліпше слово.
Але Пацюк мовчав.
Тут помітив Вакула, що ні галушок, ні діжки перед ним не було; а замість них стояли на долівці дві дерев'яні миски; одна була повна вареників, друга сметани. Думки його і очі мимохіть звернулися на ці страви. «Подивимось», казав він сам до себе, «як це буде Пацюк їсти вареники. Нахилятись він, певно, не схоче, щоб сьорбати, як галушки, та й не можна: бо треба вареника спершу вмочити в сметану».
Тільки він устиг подумати це, як Пацюк роззявив рота; подивився на вареники і ще більше роззявив рота. Тоді вареник вискочив з миски, шубовснув у сметану, перекинувся на другий бік, підскочив угору і якраз потрапив йому в рот. Пацюк з'їв і знову роззявив рота, і вареник таким самим способом помандрував знову. А його тільки й роботи було, що жувати та ковтати.
«Бач, яке диво!» подумав коваль, роззявляючи від здивування рота, і ту ж мить помітив, що вареник лізе і йому в рот і вже помастив губи сметаною. Відіпхнувши вареник та втерши губи, коваль почав роздумувати про те, які дива бувають на світі та до яких тільки мудростей доводить людину нечиста сила, зауваживши при тому, що один тільки Пацюк може допомогти йому. «Вклонюсь йому ще, хай розтлумачить як слід… Однак, що за чорт! таж сьогодні голодна кутя, а він їсть вареники скоромні! Який з мене справді дурень, стою тут та гріха набираюся! назад!» і побожний коваль прожогом вибіг з хати.
А проте чорт, що сидів у мішку та заздалегідь уже радів, не міг витерпіти, щоб вислизнула з його рук така добра здобич. Як тільки коваль спустив мішок, він вискочив з нього й сів верхи йому на шию.
Мороз пішов поза шкірою у коваля; перелякавшись та збліднувши, не знав він, що робити, вже хотів перехреститися… Але чорт, нахиливши свій собачий писок йому до правого вуха, сказав: «Це я — твій друг; все зроблю для товариша й друга! Грошей дам, скільки хочеш», пискнув він йому на ліве вухо. «Оксана буде сьогодні ж наша», прошепотів він, нахиляючи свій писок знову до правого вуха. Коваль стояв, роздумуючи.
«Згода», сказав він нарешті: «за таку ціну готовий бути твоїм!»
Чорт сплеснув руками і почав з радості галопувати на шиї коваля. «Тепер уже попався коваль!» подумав він собі: «тепер я віддячу тобі, голубчику, за всі твої малювання та небилиці, що ти вигадував на чортів! Що тепер скажуть мої товариші, коли дізнаються, що найпобожніший на все село чоловік у моїх руках?» Тут чорт засміявся з радості, згадавши, як дражнитиме в пеклі все хвостате кодло, як лютуватиме кривий чорт, якого вважали між ними першим на вигадки.
«Ну, Вакуло!» пропищав чорт, так само не злазячи з шиї, ніби боячись, щоб той не втік: «ти знаєш, що без контракту нічого не робиться».
«Я згодний!» сказав коваль: «у вас, я чув, розписуються кров'ю; стривай же, я дістану з кишені цвяха!» Тут він заклав назад руку — та хап чорта за хвіст.
«Бач, який жартун!» закричав сміючись чорт: «ну, годі, кинь уже пустувати!»
«Стривай, голубчику!» закричав коваль: «а ось це як тобі видасться?» При цьому слові він поклав хреста, і чорт зробився такий тихий, мов ягнятко. «Постривай же», сказав він, стягаючи його за хвіст на землю: «знатимеш ти в мене, як під'юджувати на гріх добрих людей і чесних християн». Тут коваль скочив на нього верхи і підняв руку, наміряючись перехрестити.
«Змилуйся, Вакуло!» жалібно простогнав чорт: «все, чого тобі треба, все зроблю, пусти тільки душу на покаяння: не клади на мене страшного хреста!»
«Ага, ось яким голосом заспівав, німець проклятий? тепер я знаю, що робити. Вези мене зараз-таки на собі! чуєш? та лети як птиця!»
«Куди?» промовив смутний чорт.
«В Петербург, просто до цариці!» і коваль обімлів від страху, почуваючи, як підіймається в повітря.
Довго стояла Оксана, роздумуючи про чудні ковалеві слова. Уже в душі її щось казало, що вона занадто жорстоко повелася з ним. Що, коли він справді наважиться на що-небудь страшне? Чого доброго! може, він з горя намислить закохатися в іншу і з досади стане називати її першою красунею на селі. Та ні, він мене любить. Я така гарна! він мене нізащо не проміняє; він пустує, прикидається. Не мине й хвилин десять, як він, мабуть, прийде глянути на мене. Я й справді сувора. Треба буде йому дати, ніби знехотя, поцілувати себе. Ото він зрадіє! і пустотлива красуня вже жартувала зі своїми подругами. «Стривайте!» сказала одна з них: «коваль забув мішки свої; гляньте: які страшні мішки! Він не по-нашому наколядував: я думаю, сюди по цілій чверті барана кидали; а ковбас та хліба, мабуть, і не злічити. Розкіш! цілі свята можна об'їдатися».
