Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария (читать книги бесплатно txt) 📗
— Мені здається, що пан Кноблох говорить дуже поетично, — каже Герда, дивлячись на Едуарда з невинним захопленням. — Як тільки ви встигаєте займатись поезією? Адже у вас такий великий ресторан і стільки кельнерів. Ви, мабуть, дуже щаслива людина! Такий багатий та ще й обдарований!
— Так собі, ледь-ледь! — скромно заперечує Едуард, сяючи від задоволення. — Значить, ви теж артистка…
Я помічаю, що його раптом охоплює недовір'я. Це на нього набігла тінь Рене де ля Тур, як хмаринка на місяць.
— Я хочу сказати, серйозна артистка, — додає він.
— Серйозніша за тебе, — відповідаю я. — Фрейлейн Шнайдер не співачка, як ти щойно подумав. Вона змушує левів стрибати крізь обруч і їздить верхи на тиграх. А тепер забудь поліцейського, що сидить у тобі, як у справжньому синові нашої любої вітчизни, і подавай на стіл.
— Леви і тигри? — Едуард витріщає очі. — Це правда? — питає він Герду. — Бо цей тип надто часто бреше.
Я наступаю їй під столом на ногу.
— Я була в цирку, — пояснює Герда, не розуміючи, чому це так для нього цікаво. — І знову повертаюся туди.
— Що в тебе є попоїсти, Едуарде? — нетерпляче питаю я. — Чи нам треба спочатку подати автобіографію в чотирьох примірниках?
— Зараз я сам погляну, — галантно каже Едуард, звертаючись до Герди. — Для таких гостей! Для чарівниці манежу! О, вибачте панові Бодмеру його дикунську поведінку. Він виріс на війні серед се-лян-торфовиків і своїм вихованням завдячує одному істеричному листоноші.
Він одходить перевальцем від нашого столу.
— Показний чоловік, — зауважує Герда. — Він одружений?
— Був колись одружений. Але він такий скупий, що жінка втекла від нього.
Герда мацає адамашкову скатертину.
— Певно, дурна була, — мрійливо каже вона. — Мені подобаються ощадливі люди. Вони вміють берегти гроші.
— Під час інфляції дурнішого нічого не вигадаєш.
— Звичайно, їх треба кудись укладати. — Герда розглядає важкі посріблені ножі й виделки. — Я вважаю, що цей твій друг робить добре — навіть, якщо він поет.
— Можливо, — кажу я, трохи здивований її словами. — Але іншим з того користі мало. І найменше його жінці. Він змушував її працювати з ранку до ночі. Для Едуарда
одружитися — це значить придбати безкоштовну робітницю.
На обличчі в Герди з'являється незрозуміла посмішка, як у Монни Лізи.
— Кожен сейф має свій номер, ти ще цього не знаєш, бебі?
Я дивлюсь на неї. Що тут робиться? Чи це ще та самі Герда, з якою я вчора в літньому ресторані «На лоні природи» їв бутерброди з кислим молоком на скромні п’ять тисяч марок і розмовляв про красу простого життя?
— Едуард жирний, брудний і страшенно скупий, — рішуче заявляю я. — І мені відомо це вже не один рік.
Знавець жінок Різенфельд якось сказав мені, що така комбінація злякає кожну жінку. Але Герда, виявляється, не схожа на всіх. Вона роздивляється великі люстри, що, ніби прозорі сталактити, звисають зі стелі, і веде своє:
— Напевне, йому потрібна людина, яка б опікувалась ним. Звичайно, не так, як квочка. Це має бути хтось такий, хто оцінив би його чудові якості.
Тепер я вже по-справжньому лякаюсь. Чи не покидає мене моє мирне двотижневе щастя? Чого мене принесло сюди, між це срібло й кришталь!
— В Едуарда немає жодної гарної якості!
Герда знову сміється:
— Вони є в кожної людини. Треба лиш уміти їх побачити.
На щастя, в цю мить з'являється кельнер Фрайданк, велично несучи на срібній таці паштет.
— Що це таке? — питаю я.
— Паштет з печінки, — пихато відповідає Фрайданк.
— Але ж у меню стоїть картопляний суп!
— А це меню склав сам пан Кноблох, — заявляє Фрайданк, колишній єфрейтор інтендантської служби, і відрізає від паштету два шматки: великий Герді і маленький — мені.— Чи вам краще хочеться зазначеного в меню картопляного супу? — люб’язно питає він. — Можна замінити.
Герда сміється. Розлючений дешевою спробою Едуарда підкупити її їжею, я вже вирішую попросити суп, як раптом Герда штовхає мене під столом ногою. А на столі вона граціозно міняє тарілки і дає мені більший шматок.
— Так годиться, — пояснює вона кельнерові.— Чоловікові завжди дають більший шматок. Правда ж?
— Воно то так, — розгублено бурмоче Фрайданк. — Вдома… але тут… — колишній єфрейтор не знає, що робити. Едуард наказав йому віддати майже весь паштет Герді, а мені одрізати тільки скибочку, і він так і вчинив. Однак вийшло все навпаки, і тепер Фрайданк з жахом відчуває, що йому доведеться щось вирішувати на свою відповідальність. Такого в нашій любій вітчизні не люблять. Накази ми виконуємо швидко, це в нас у крові, у гордій крові, і вже не одне століття, але вирішувати щось самому — то вже інша річ. І Фрайданк робить єдине, на що він здатен: шукає допомоги в свого хазяїна, чекаючи нового наказу.
З'являється Едуард.
— Подавайте на стіл, Фрайданк, чого ви стовбичите!
Я хапаю виделку і швидко відділяю шматок від паштету, що лежить переді мною, саме в ту мить, коли Фрайданк, вірний першому наказові, знову пробує поміняти тарілки.
Кельнер застигає на місці. Герда пирскає од сміху. Едуард, спокійний, як полководець, збагнувши, що сталося, відштовхує Фрайданка, відрізає другий добрячий шматок паштету, швидко кладе його на Гердину тарілку і єхидно питає мене:
— Смачний?
— Нічого, — відповідаю, — шкода тільки, що не з гусячої печінки.
— А він і є з гусячої.
— А на смак — ніби з телячої.
— Ти коли-небудь їв гусячу печінку?
— Едуарде, — відповідаю, — я стільки з’їв гусячої печінки, що навіть блював нею.
Едуард сміється в ніс.
— Де? — зневажливо питає він.
— У Франції, під час наступу, коли з мене робили солдата. Тоді ми захопили цілу крамницю, повну паштету з гусячої печінки. Страсбурзького паштету у формах, із чорними перігорськими трюфелями, яких у тебе немає. Ти тоді чистив на кухні картоплю.
Я не кажу йому про те, що мені стало тоді нудно, бо ми знайшли й власницю крамниці — стару жінку, яку снарядом роздерло на шматки і приліпило до розвалених стін, а голову з сивим волоссям відірвало й настромило на гачок від полиці, як настромлюють на списи своїх ворогів варварські племена.
— А вам подобається? — питає Едуард Герду ніжним голосом жаби, що весело плаває у темному вирі світової скорботи.
— Дуже, — відповідає Герда, налягаючи на їжу.
Едуард кланяється, як людина з вищого світу, і відходить, ніби слон, що пускається в танок.
— Бачиш, — радіє Герда. — Він зовсім не такий скупий.
Я відкладаю виделку.
— Слухай, ти, занесене сюди вітром циркове чудо, — кажу я їй. — Ти бачиш перед собою чоловіка, чия гордість, говорячи жаргоном Едуарда, тяжко поранена, бо його дама знехтувала ним заради багатого спекулянта. І ти хочеш, знову ж таки висловлюючись Едуардовою прозою в стилі барокко, линути на свіжу рану окропу — так само знехтувати мною?
Герда сміється, не перестаючи їсти.
— Не мели дурниць, любий, — каже вона з повним ротом, — і не вдавай із себе ображеної цяці. Стань ще багатшим за інших, коли це тебе так сердить.
— Чудова порада! Як же мені це зробити? Чарами?
— Так, як інші. Вони ж якось зробили.
— Едуард дістав цей готель у спадок, — кажу я.
— А Віллі?
— Віллі спекулянт.
— А що це таке?
— Це людина, яка використовує збіг обставин. Торгує всім — від оселедців до акцій сталевих заводів. Торгує, де тільки можна, аби лиш не попасти в тюрму.
— От бачиш! — каже Герда, доїдаючи паштет.
— Ти вважаєш, що я теж повинен стати таким?
Герда з хрускотом розкусує булочку своїми міцними зубами.
— Як хочеш. Однак якщо ти не бажаєш стати таким, то не сердься на інших. Лаятись кожен може, любий.
— Справді,—кажу я, приголомшений її словами. Я раптом ніби тверезішаю. Мої романтичні уявлення лопаються, як мильні бульбашки. Герда дивиться на все надзвичайно реалістично. Я зиркаю на неї.— Ти таки маєш рацію.
— Звичайно. Однак глянь, що там несуть! Як ти гадаєш, це теж нам?
