Смерть в океані - Тендюк Леонід Михайлович (электронная книга .TXT) 📗
Забігаючи наперед, скажу: вже потім, коли повернулися на Батьківщину, я поцікавився, що ж розповідають навігаційні довідники про атол, на який нас закинула доля.
Ось що я прочитав у лоції: «Атол Малоелап (Кавен або інакше — Аракчеєва) розташований між паралелями 8°29 —8°55 північної широти і 170°50 —171° 15 меридіанами східної довготи.
Цей атол утворений рифами, на яких лежить безліч пласких, невеликих острівців. Лагуна досить широка, витягнута з північного заходу на південний схід. Ширина дванадцять миль… Острівці Еніджун, Тароа, Кавен, Айрік. Останній розташований на південній окраїні атола; на південно-західному мисі лежить затонуле судно з примітними рештками корпусу над водою, що з далини нагадує гостроверху скелю.
Припливно-відпливні течії у лагуні змінюють свій напрямок під час повної й малої води; у вересні 1908 року між атолом Малоелап і Джалуїт виявлено східну течію, яка має швидкість півтора вузла.
На острові є отруйні москіти…»
Ну і так далі й тому подібні навігаційні й географічно-зоологічні подробиці.
Так куди ж нас все-таки прибило бурею? На який острів? Цього ми поки що не знали.
— Атол, видно, чималий, — порушив мовчанку Савелій Гудзонович, з-під долоні оглядаючи лагуну й суходоли довкруг неї.— Не може бути, щоб на ньому не жили люди — краса ж бо яка! — вигукнув він, показуючи рукою на овид.
Я, здається, вже говорив: острови нагадували припнуті в заводі човни. Тільки човни були величезні, а замість щогл на них росли гінкі дерева, щоправда, без верховіть, із кістяками гілок, оголені — без листя і без кори.
Води лагуни підковою вигнули берег. Там, де ми стояли, був центр вигину — бухточка, що вклинилася глибоко в суходіл. Обабіч неї лежала, притиснута гущавиною до води, довгаста, але вузька смуга берега. Ліворуч, у південній частині острова, високих дерев було більше, і, може, там ростуть і плодоносять пальми, чого ми не побачили тут. А пальми, їхні плоди — то наш порятунок. Адже без їжі ми довго не протягнемо.
— Давайте, Гудзоновичу, поставимо мітку, де криниця, щоб її часом не загубити, а самі підемо далі,— запропонував я.
— Я теж так вважаю, — відгукнувся Толстиков.
Ми ткнули в пісок за кілька метрів од води довжелезну лозину.
— Ну, а тепер давай, Васько, розходитися — ти йди ліворуч, а я праворуч. Так ми більше встигнемо оглянути, поки не звечоріло.
— Гаразд.
І ми подалися в протилежні боки.
Розділ дев'ятнадцятий
ПЕРШІ КРОКИ
Того дня ми так нічого й не знайшли — ні кокосових горіхів, ані інших плодів.
Усе довкруг квітло, буяло (правда, буяли чагарі та бур'яни), а їстівного — хоч плач! — не стрічалося.
Голод змушував діяти, робив нас винахідливими.
— Я ловитиму раків, — заявив Гудзонович.
— Раки поживні,— мовив я, облизуючи пошерхлі губи. — Але їх у тутешніх водах може й не бути. Проте обов'язково є пальмові краби.
— Я їх і мав на увазі,— пояснив Толстиков.
Мені так хотілося їсти, що від згадки про страву темніло в очах, і я вже бачив себе з соковитою раковою шийкою в зубах.
Аби ми знали, аби ми знали, що… Ніжне, пропахле морем м'ясо крабів, та ще устриці, більш за все — і за рибу й за водорості — накопичують у собі стронцій-90, смертоносну отруту, розпорошену з сусідніх атолів Бікіні й Еніветок по всьому океану.
Піймати пальмового краба на землі не просто. Прудкі, вони вмить ховаються серед трави. І ми в цьому переконалися. Як не старалися піймати хоч би одного, нічого не вийшло, — раки блискавично кидалися врізнобіч.
— Треба лізти на дерево — он їх скільки сидить, — показав Гудзонович на високе дерево, кроною і стовбуром схоже на сагову пальму.
— Сидять на голодному пайку, бо горіхів чортма.
— Ну, я поліз, — нарешті відважився Толстиков.
— Вибачте, через цю покалічену ногу не можу вам бути за компанію.
— Тебе ніхто й не запрошує,— відказав Савелій Гудзонович. — Сиди і жди, поки я видряпаюсь під гілля. А вже потім не дрімай: я кидатиму клишоногих, ти тільки встигай ловити.
— Гаразд.
Руками й ногами обхопивши стовбур, Толстиков поліз угору.
Щоб ви не напружувалися й не «малювали», як зараз кажуть, портрет з уяви, зазначу: на Гудзоновичу була подерта тільняшка й такі ж діряві труси. Замість капелюха на маківці лисої, як коліно, голови саморобний, сяк-так сплетений з трави бриль.
Толстиков давно не голився, тому заріс густою щетиною; на обличчі стирчав лише ніс та волого поблискували вставні металеві зуби.
Вперед і тільки вперед, сантиметр за сантиметром долав він нелегкий шлях вгору.
Ось і крона. Знизу мені видно, як верхолаз простягає руку до гілки, нахиляє її до себе, струшує, і тієї ж миті мені на голову падає крабова злива.
Я встигаю схопити кілька крабів, але вони кусаються, і долоні мої від болю мимохіть розтуляються. Клишоногі верхолази зникають у траві.
— Чого ти репетуєш? — запитує Толстиков.
— Вони… кусаються, — пояснив я.
— Ну і що? Терпи, інакше ми залишимося без їжі.
— Попробую…
Знову посипалась крабова злива. Та я тепер — обачний: знявши із себе тільник, підставив його під зливу, і клишоногі попадали на нього.
— Нічого у вас не вийде! — сказав я, помітивши, що краби намагаються вибратись.
І, зібгавши поли тільника, міцно затиснув гичку. Краби завовтузилися, як павуки в банці.
— Ну як? — поцікавився Гудзонович.
— Піймав, а тільки — що з ними робити, живими? Як тільки я відпущу гичку тільника, вони обов'язково виповзуть.
— Ти що, маленький, не розумієш? Придуши їх ногами.
Так я й зробив, потрощивши клишоногі панцирі. Правда, кілька все-таки втекло.
— Давайте, я готовий! — подав знак.
Толстиков сіпонув за гілку, але замість крабів полетів униз сам. Упав він на пружинисті, кучеряві чагарі, інакше б лиха не минути.
Ми заходилися обідати.
Спечний полудень. Тиша. Не чути ні голосу хвиль, ані птахів, лише наше пожадливе хрумкання.
Краби виявилися справді смачними. Делікатес! Пообідавши, ми лягли в траву спочити. Гудзонович облизував губи, мов лев, який з'їв мишу, — голоду він так і не втамував.
Дерево, на яке лазив Толстиков, зовсім не пальма. Воно звалося, як ми довідалися потім, гумор.
Через кілька років по цьому, їдучи до матері в гості, я затримався в Києві і випадково потрапив у Палац культури на концерт. Було, пам'ятаю, перше квітня, і київські автори-дотепники веселили публіку.
В кінці вечора я наважився й підійшов до відомого гумориста Олега Чорногуза, що виступав теж. Подякувавши йому за вечір, розповів, між іншим, про епізод, коли ми з Гудзоновичем ловили пальмових крабів.
— То кажете, по-мікронезійськи, мовою чаморро дерево звалося гумор? — запитав Олег Федорович.
— Гумор, — відповів я. — Принаймні так нам сказали тубільці з острова Айрік, на який ми потрапили. Навіть наголос у тому слові на першому складі — гумор, — додав я.
— Цікаво, — думаючи про щось своє, мовив Чорногуз.
Серйозний і зосереджений (а я-то гадав, усі гумористи веселуни!), він щось записав у блокноті. Попросив і мою адресу. Боюся, щоб, чого доброго, Олег Федорович не пропісочив мене з тим клятим деревом гумор! Ну, та я цілком покладаюся на його благородство й тактовність.
Коли вщухла спека, ми заходилися будувати курінь. Адже десь треба було спати, і не ніч, не дві…
Навиків у мене в цій справі досить. Ще в дитинстві у рідному селі ми, підлітки, з очерету й рогози зводили в березі «тубільні» хижки (переслідує мене й досі лоскітливий дотик бархатистих стрічок рогози і м'який трунок водяної м'яти та нехворощі); на далеких островах Індійського океану теж доводилося будувати хатки на курячих лапках.
Ми назбирали фікусового листя, наламали гілок хібіскуса, мускатника й острівної шовковиці. Все стягли до розлогої пальми, вибачте, — до гумору.
— Мене ваші «зайчики» так налякали, що я боюся спати на землі,— сказав я Гудзоновичу.
