1Q84. Книга І - Мураками Харуки (книги онлайн полные версии TXT) 📗

— Ми їдемо на зустріч до сенсея, — сказала вона безвиразним голосом.

На цьому розмова тимчасово закінчилася. Тенґо й Фукаері знову замовкли й, сидячи поряд, поглядали за вікно вагона. На рівній, плескатій землі безперервно тяглися ряди безликих будівель. Численні телевізійні антени, немов комашині щупальці, стирчали в небі. Цікаво, чи тутешні люди справно платять корпорації «NHK»? У неділю Тенґо з будь-якого приводу думав про це. Не хотів, але доводилося.

Сьогодні, цього погідного квітневого ранку, з'ясувалося кілька не дуже приємних фактів. По-перше, Фукаері сама не писала «Повітряної личинки». Якщо вірити її словам (а не вірити поки що не було підстав), вона розповідала, а інша дівчина записувала. Таким самим способом — записом усного переказу — творилися «Кодзікі» та «Хейке-моноґатарі». [20] Хоча цей факт трохи зменшив почуття вини Тенґо за втручання в текст «Повітряної личинки», але загалом тільки ускладнив, і то досить суттєво, становище.

У Фукаері дислексія — не може нормально читати книжки. Тенґо зібрав докупи свої знання про неї. За програмою університетського курсу з педагогіки він прослухав лекцію про таке порушення процесу читання. У принципі, дислексія не позбавляє людину вміння читати й писати. На її інтелектуальний рівень не впливає. Однак читання забирає багато часу. Короткий уривок тексту людина прочитує без перешкод, а от переробити велику кількість інформації, що міститься в довгому тексті, не здатна. Ієрогліфи та їхній зміст в її голові як слід не в'яжуться одне з одним. Дислексія — досить поширене захворювання. Причина його виникнення ще досі повністю не з'ясована. Однак нічого дивного, якщо в шкільному класі знайдеться один-два учні, які від неї потерпають. Була вона в Ейнштейна, Едісона й Чарлза Мінґаса. [21]

Тенґо не знав, чи люди з дислексією відчувають такі ж труднощі з писанням, як і з читанням. Але, видно, у випадку Фукаері це мало місце. Писання їй давалося так само важко, як і читання.

«Цікаво, що сказав би Комацу, якби про це знав?». Тенґо мимоволі зітхнув. Ця сімнадцятирічна дівчина має вроджену дислексію — невпевнено читає і пише довгий текст. І під час розмови (якщо не робить цього навмисне) загалом за одним разом вимовляє тільки одне речення. Тож зробити її, нехай навіть формально, професійною письменницею — абсурд. Навіть якби Тенґо вправно переробив «Повітряну личинку» і цей твір отримав би премію, вийшов би у світ і дістав би схвальну оцінку, не можна було б і далі дурити читацьку громадськість. Навіть якщо спочатку все піде гладко, згодом люди, напевне, задумаються — мовляв, щось тут не те. Якщо тоді правда вилізе на поверхню, то всі вони, як один, замішані в цьому ділі, зазнають краху. Обірветься і кар'єра Тенґо як письменника, котра ще як слід і не розпочалася.

Взагалі проект з такими вадами не має шансів на успіх. Від самого початку Тенґо здавалося, наче він ступає по тонкій кризі, а тепер цей образ видався надто простим. Ще перед тим, як він ступив ногою на кригу, вона вже потріскувала. Треба повернутися додому й сказати по телефону Комацу: «Вибачте, Комацу-сан, я виходжу з цього діла. Воно надто небезпечне». Так зробила б людина з нормальною психікою.

Та коли Тенґо почав думати про «Повітряну личинку», його душа страшно розгубилася, розпалася на дві половинки. Хоч би яким небезпечним був план Комацу, Тенґо вже не мав змоги кинути виправлення рукопису «Повітряної личинки». Інша річ, коли б він зробив так ще перед тим, як узявся до переписування оповідання. Тепер уже пізно. Він по шию загруз у тому творі. Дихає повітрям того світу, звик до тамтешнього земного тяжіння. Екстракт того оповідання проник навіть крізь стінки його внутрішніх органів. Оповідання настійливо прагнуло змін, зроблених його руками, а він гостро відчував це прагнення. Таку річ міг зробити лише Тенґо, й вона, варта того, мусила бути зробленою.

Заплющивши очі, Тенґо спробував вирішити, на що йому негайно зважитися. Але не зумів. Розгублена, роздвоєна людина не здатна дійти логічного висновку.

— Адзамі точно записувала твою розповідь? — спитав Тенґо.

— Так, як я розказувала, — відповіла Фукаері.

— Ти розповідала, а вона записувала? — запитав Тенґо.

— Тільки доводилося розповідати тихо.

— Чому тихо?

Фукаері озирнулася навколо. Пасажирів майже не було. Тільки мати з двома маленькими дітьми сиділа віддалік на протилежному сидінні. Здавалось, вони втрьох їдуть кудись далеко, де їх очікує радість. І такі щасливі люди живуть на світі.

— Щоб ті люди не почули, — прошепотіла Фукаері.

— Ті люди? — повторив Тенґо. По її не зосереджених очах він здогадався, що мова йде не про жінку з дітьми. А про когось конкретного, добре знайомого їй і невідомого йому — кого тут не було.

— Хто ті люди? — спитав Тенґо. Також трохи тихішим голосом.

Фукаері нічого не сказала, а тільки зморщила міжбрів'я й міцно стиснула губи.

— Карлики? — запитав він.

Відповіді також не почув.

— А карлики, про які ти говориш, не розсердяться, якщо твоє оповідання буде опубліковане й набере розголосу?

І на це запитання дівчина не відповіла. Її очі все ще не зосереджувалися ні на чому. Не дочекавшись відповіді, Тенґо поставив інше запитання:

— Ти могла б розповісти мені про сенсея, якого згадувала? Що він за людина?

Фукаері здивовано глянула на Тенґо. Мовляв, що говорить цей чоловік? Потім сказала:

— Скоро з ним зустрінемося.

— Напевне, — сказав Тенґо. — Напевне, так і буде. Врешті-решт зустрінемося. Я тоді сам зможу перевірити, що він за людина.

На станції в містечку Кокубундзі у вагон зайшов гурт старих людей, одягнених як альпіністи. Всього десять — п'ять чоловіків і п'ять жінок, на вигляд віком від шістдесяти п'яти до сімдесяти п'яти. З рюкзаками на спині, в шапках, вони весело галасували, немов школярики, що вирушили на екскурсію. Баклаги з водою стирчали в них за поясами або в кишенях рюкзаків. «Якщо я постарію, то чи зможу так радіти? — подумав Тенґо. І ледь-ледь похитав головою: — Ні, навряд». Він уявив собі, як ці старі люди на вершині якоїсь гори урочисто п'ють воду із баклаг.

Карлики, незважаючи на свій невисокий зріст, п'ють дуже багато води. І люблять не воду з водогону, а дощову і з невеличкої найближчої річки. Тому дівчина вдень зачерпувала відро води в річці й поїла нею карликів. Коли падав дощ, вона ставила відро під ринву. Бо карлики більше полюбляли природну дощову воду, ніж річкову. Вони дякували дівчинці за таке люб'язне ставлення до них.

Тенґо помітив, що йому важко зосереджуватися на чомусь одному. Недобра ознака. Мабуть, тому, що сьогодні неділя. В його душі почався якийсь розлад. Десь на рівнині його почуттів здіймалася зловісна піщана буря. В неділю іноді з ним таке ставалося.

— Що з вами, — запитала Фукаері без запитальної інтонації. Видно, здогадалася, яке напруження відчуває Тенґо.

— Я зможу? — спитав він.

— Що?

— Я зможу добре говорити?

— Добре говорити, — спитала Фукаері. Видно, не зовсім розуміла, що він каже.

— Із сенсеєм, — сказав Тенґо.

— Із сенсеєм добре говорити, — повторила вона.

Трохи повагавшись, Тенґо зізнався:

— Здається, ніби багато різних речей не в'яжуться докупи і все йде нанівець.

Повернувшись усім тілом до нього, Фукаері глянула йому прямо в обличчя.

— Чого ви боїтеся, — спитала вона.

— Чого я боюся? — повторив Тенґо її запитання.

Дівчина мовчки кивнула.

— Можливо, боюся зустрічі з новою людиною. Особливо недільного ранку, — сказав Тенґо.

— Чому в неділю, — спитала Фукаері.

Тенґо відчув, як під пахвами почав виступати піт. Стиснуло груди. Від думки про зустріч із новою людиною і про те, що нового вона принесе. І про те, чим це йому загрожуватиме.