Королівська обіцянка - Дяченко Марина и Сергей (полная версия книги txt) 📗
Я помилилася. Важіль піддався, колесо повернулося, й клітка піднялася ще на півметра вгору.
— Не туди! В інший бік!
Я знову крутнула важіль. Клітка трохи опустилася. Я смикнула щосили, колесо завертілося, шестірні застукали, клітка рухнула вниз.
— Не так низько! Не до землі!
Я зависла на важелі. Клітка сіпнулася й стала, розгойдуючись, за декілька сантиметрів від підлоги.
— Спасибі, — сказала людина.
Тепер я могла роздивитися його ліпше. Він був блідий, худий і давно не стрижений, але молодий і, напевно, вродливий, якщо його поголити. Борода здавалася світлою в порівнянні з чорним прямим волоссям. А очі він так щулив, що неможливо було розгледіти їхній колір.
— Нижче клітку опускати не можна, — сказав він, ніби вибачався. — Тоді смужелиці полізуть до мене в ліжко. Ходи-но ближче.
Я підійшла. Тепер нас розділяли лише кілька кроків і ґрати.
— Ви сидите тут у темряві?
— А хіба ти сиділа при світлі?
— Так, але ж мене тільки сьогодні піймали…
Я запнулася. Я втратила лік часу і вже не знала точно, що відбулося сьогодні, що вчора, а що — тиждень тому.
— Я тут уже дуже давно, — спокійно сказала людина. — І ніхто до мене не приходить.
— Як же? А ваші тюремники? А хто вас годує, напуває?
— У мене є вічний окраєць хліба, якщо його з’їсти, він завжди наростає знову. І повний глечик молока, теж вічний. І цибулина. І вічна свічка, але вона тоненька й останнім часом дуже погано відновлюється. Боюся, як би мені не залишитися зовсім у темряві.
— За що?! — запитала я, вражена до самого серця. — За що з вами так повелися?!
— Ну як же. Я ж повинен був стати законним королем, тоді як влади прагнув мій брат.
— Ви принц-бранець!
Від мого крику навіть незворушні чорні смужелиці бризнули навсібіч, і на секунду їхній шурхіт замовк. Що ж до в’язня, то він мало не впустив свічу:
— Що трапилося? Що з тобою?
— Я знайшла вас! — кружляючи у танку, я раз по раз давила необережних комах. — Ви принц-бранець! Я заради вас прийшла з-за Печатки, щоб ви оженилися на принцесі з Королівства Оберона!
— Зачекай, — сказав він тихо. — Але ж я… я не можу женитися. Я замкнений тут навічно.
— Як навічно? — я перестала танцювати. — То я негайно вас звільню! Треба підняти клітку вище, а потім гепнути її об підлогу, тоді вона розлетиться й…
— Вона не розлетиться, — принц дивився на мене серйозними сумними очима. — Звільнити мене може тільки той, хто візьме замок штурмом. А цей замок неможливо взяти.
— Ні, — я не бажала відступати. — У крайньому разі… Я добуду пилку. Я щось придумаю. Ви дуже потрібні. Не тільки мені, всьому нашому Королівству. Я придумаю, як вас звільнити.
— Мила дівчинко, — він відвів очі. — Придумай спочатку, як звільнити себе.
Я замовкла.
Хто я така? Одна, без друзів, без посоха. Ключа в мене немає, я ніколи не зможу повернутися за Печатку. Заблукала в страшному замку, голодна, знесилена…
— Хочеш їсти? — запитав принц.
— Не хочу… відбирати у вас останнє.
— Це не останнє. Це вічне. Тримай, — він відламав мені шматок чорного хліба. — На жаль, це все, чим я можу тобі допомогти.
Ми провели із принцом-бранцем кілька довгих годин. Його хліб і молоко видалися мені страшенно смачними — хоча окраєць, якщо чесно, був черствуватий, а молока я з дитинства не люблю. Він скаржився, що забуває слова, що розмовляє сам із собою й боїться збожеволіти. А я сиділа навпочіпки, соломинкою відганяла докучливих смужелиць і з жахом думала: що ж далі?
Можна, звичайно, залишитися. І принцові буде веселіше, і мені не так страшно. Вічного хліба й вічного молока нам вистачить на двох. Можна насмикати соломи з матраца й спорудити мені постіль на кам’яній підлозі. Смужелиці противні, звичайно, але ж вони не кусаються…
Вийде, ніби я втекла з однієї в’язниці до іншої. Принца, за його словами, уже давно ніхто не провідує, виходить, мене не знайдуть і не піймають. І я залишуся тут назавжди, начебто й вільна, але у в’язниці.
— Ви знаєте вихід звідси?
— Ні, — принц засмучено похитав головою. — Старі ходи замурували й пробили нові. І в моїй пам’яті все плутається. Я б не зміг вийти.
«І ти не зможеш», — вчулося мені в його голосі.
Замружила очі.
Пригадала сонечко, як воно пробивається крізь гілки й блищить на стрімкій воді. Згадала Оберона, як він летить по полю верхи на Фіалку, своєму крилатому зубастому коневі. Пригадала, як мама ставить на стіл іменинний торт, сміється, а Петрик та Дмитрик сидять рядочком і зворушливо дивляться на свічки добрими такими очима…
— Ви б погодилися оженитися на принцесі? На прекрасній, розумній, гарній, добрій… — мій голос затремтів. Я кривила душею.
— Ну звичайно погодився б, — перебив мене принц. — Тільки хіба не все одно? Я приречений навічно…
— Нічого ви не приречені.
— Я зістарюся в цій клітці…
— Нічого ви не зістаритеся! — я заговорила голосніше, луна застрибала від стіни до стіни. — І я не розумію, чому ви здаєтеся? Я зараз піду…
— Ти підеш?!
— Піду, — я вся напружилася, не даючи жалості заволодіти мною й притамувати волю. — І повернуся! Я звільню вас, ми підемо за Печатку…
Принц дивився на мене сумними очима, наче звір у зоопарку:
— Ти не виберешся із замку.
— Виберусь!
— Ти заблукаєш й умреш від голоду і спраги.
— Не вмру!
— Чи тебе впіймають, і тоді буде ще гірше.
— Не впійма… — голос у мене охрип і коліна затремтіли. — Нехай краще схоплять, ніж просто так сидіти! І ще… я повинна виконати королівську обіцянку.
— Хіба ти її давала? Хіба тобі її виконувати?
Запала тиша, тільки смужелиці шаруділи.
— Спасибі за частування, — сказала я нарешті. — Тепер мені пора йти. До побачення.
Спочатку по стінах стрибали бліді відблиски вогню — горіла свіча принца-бранця. Потім він задув свічу і стало темно.
Я спустилася до самого низу. Оглянулася, намагаючись пригадати, звідки прийшла. Безуспішно: всі коридори виглядали однаково.
Куди тепер?
Ще можна було повернутися. Без зброї, без ключа, без друзів — на що мені сподіватись?
Я схлипнула й закрокувала по коридору — навмання. Я йшла, і йшла, і йшла, і навмисно голосно тупотіла — якщо тут ходить патруль, хай мене почує. А якщо під замком зачаївся Максиміліан — ще ліпше, мені давно хочеться глянути в його чорні безсовісні очі. А якщо…
Мені затулили рота, підхопили й понесли. Задихаючись, я почала останню битву за своє життя — ліктями, нігтями, зубами й п’ятами.
Супротивник був незрівнянно сильнішим. Тож мене скрутили й кудись тягнуть, я бачила тільки кам’яну підлогу й чоботи. Дуже знайомі чоботи з халявами, що пришиті до штанів. Уйма!
Я заборсалася з новою силою. Дарма — він міг однією рукою прихлопнути з десяток Лін. Але я все одно виверталася, втрачаючи сили, хоча й знала уже приблизно, що на мене чекає. Якби ворог — було б не так образливо! А от зрадник…
Уйма сповільнив крок. Зупинився. Я відчувала, як здіймаються його боки, але не чула подиху.
— Навіщо ти втекла?
Я спробувала вкусити його за долоню. Простіше хапонути яблуко, що висить на мотузці.
— Я тепер знаю, як вийти із замку. І ключ від Печатки в мене.
Від несподіванки я перестала вириватися.
— Твій посох у надійному місці. Зараз зміниться вечірня варта — і заберемо.
Я, наче ганчірка, нерухомо висіла в його руках.
— Принц-бранець у замку. У підземеллі. Захований. Щоб його звільнити, потрібно здобути замок штурмом. Принц-деспот упокориться переможцеві.
Я перевела подих.
— Я знаю, як знайти принца-саламандру, — він нарешті забрав руку від мого обличчя. Обережно поставив на ноги. Я похитнулася й ухопилась за стіну.
Уйма ще більше обріс щетиною. Схуд. Але жовті очиська горіли, ніби нічого й не було.
