Ги-ги-и - Винничук Юрій Павлович (книги полностью .TXT) 📗
Сусід насмішливо потупцяв за нею в той самий затишний куточок саду, де стояв старенький вифарбуваний на зелене виходок…
– Прошу зайти і полюбуватися.
– Ще чого! – обурився той. – Я таким добром і в себе полюбуватися можу. Чим ваше файніше від мого?
– А ви таки зазирніть, то переконаєтесь.
Пан Бомблик прочинив обережно двері з такою міною на обличчі, наче б заходив до атомного реактора.
Запах троянд вдарив у ніс, і він зашморгав часто-часто, принюхуючись і задумливо аналізуючи таке загадкове явище. Далі зайшов усередину і зазирнув до віконця, котре було вирізане у формі серця.
– Ага, – кивнув, – так я і мислив собі.
– Ну, що? Тепер переконалися?
– Тепер переконався.
– Справді? Що я – янгол?
– Ні, що ви вар'ятка.
– Але чому? Чому ви мене ображаєте? – заломила руки Роза.
– Я вас не хочу образити, але ви самі наражаєте себе на образи. Вам ся захотіло з мене покпити, і ви з мене дурного робите. Але я є хлоп не дурний і зара бачу до чого йде. Я вам так скажу, пані добродійко, же ви потребуєте хлопа. Без хлопа жінка дуріє, кров б'є в голову, а від того ґумка на майтках пукає.
– Але ж я завжди мала повно хлопів!
– Яких хлопів? Хіба то хлопи? Та ж то пияцюри!
– Пане Бомблик, я колись читала, що ще в біблейські часи якась проститутка стала святою. Чому нею не можу стати я? Я не тільки какаю трояндами, я ще й літаю!
Бомблик про всяк випадок перехрестився:
– Свят-свят-свят! Пані Розо, щоби вам злетіти, треба реактивного двигуна в дупу закрутити.
– Не вірите! – Роза змахнула руками і щосили підстрибнула.
Бомблик щиро зітхнув і почалапав до хати.
Роза виповзла з будяків, сумно чіхаючи подряпане тіло.
Ні, вона так не здасться. Вона доведе, що й така, як вона, може творити чуда.
Якось поштар кинув листа з Америки до нашої скриньки.
– Піди до Рози та занеси листа, – сказала мама. – Можеш запхати просто в двері.
Навіть якби я хотів, то не міг би запхати листа у двері, бо вони були розкриті навстіж. Зайве й казати, що це мені було якраз на руку, бо мене завше приманювало таємниче життя Рози, і я будь-що прагнув потрапити до її робочого кабінету.
Я тихенько прокрався в сіни і приклав вухо до дверей. Був ранок, і Роза ще не працювала. Я постукав.
– Прошу! – озвалася господиня.
Я побачив її на ліжку, як і сподівався, зовсім голу. Лежала, розкинувши ноги й склавши руки на широкому животі. Поглядом я одразу ж прикипів до її живота, і в мене мороз пішов попід шкіру. Роза лежала до мене ногами й бачити мене не могла. Для цього мусила б звести голову.
– Хто там?
– Це я, ваш сусід, – відказав я.
– А-а, заході, дєточка. Там на столі є канфєтка. Вгощайся.
– Спасібо.
Я старанно вимовляв російські слова, наче диктор радіо. Але не рухався з місця, бо лише з тієї позиції міг безборонно розглядати Розу. Я уявляв собі, як на оцю гору вилазили дядьки і яких їм зусиль вартувало, щоби втриматися і не зісковзнути. Моя б нога там помістилась завиграшки, подумалося мені.
– Мама передала вам ліста.
– Какого гліста?
– Е-е… пісьмо… от, що передала.
– Пісьмо? Від кого? Невже з Америки?
– Еге, з Америки. А марку можна взяти?
– Марку? Гм… Можна. Але ти мені за це, дєточка, прочитай пісьмо.
Ну й везе ж мені сьогодні, тішився я.
В листі її чоловік сповіщав, що одружується з власницею ковбасної крамниці.
Роза важко крекнула і сіла.
– От падлець! От негідник! Я на нього все своє здоров'я угробила! І це той, що казав до мене: «Мій тюльпанчик!» Та-ак… зараз я йому напишу… Ні, ти напишеш. Пиши!.. Ромуальд! Ти свиня, скотина, падлюка і цей… як його, одним словом… залиш місце. Ти не знаєш, кого покинув. Про Розу вже в газетах пишуть… – Тут вона схопила першу ліпшу газету, що валялася на підлозі, і прочитала: «Ідя навстрєчу рєшєніям XXI с'єзда… е-е… Роза постоянно увілічуваїть надої…» Нє, стоп. Про надої не надо. Пиши: «Єйо моральний облік, – читала вона з газети, – примєр для подражанія нашого колєктіва. Равняясь на… е-е… Розу, ми увєренно ідьом к построєнію нового общества во всьом мірє і за єго прєдєламі…»
Але тут вона заридала і крізь сльози вимовила:
– Ні… ні… не треба… Це вже не поможе… Вона плакала і била кулаками подушку. Нарешті вона встала з ліжка і прогриміла:
– Падлюка! Хто він такий? Я всю жизнь прожила з ним, як жопа в трусах: ні свєту, ні воздуху!
Велетенська, розпашіла гнівом Роза стояла наді мною у всій своїй красі. Ходором ходили її груди, а за ними стежили мої зачудовані очі. Я подумав, що якби котра цицька ненароком урвалася й гепнула мені на голову, то я б і не кавкнув. Про всяк випадок відступив на крок.
– Ніхто не шкодує бідну Розу! Всі думають, що Роза мільйонер. А Роза не має навіть трусів! Ти бачиш? Разві на мені є труси? На мені нема нічого. Можеш торкнутися, коли не віриш.
І ось вона, мабуть, в екстазі гніву схопила мене за руку й провела нею по животі. Це було так несподівано, що мною аж пересмикнуло. Та Роза це витлумачила по-своєму і вмить обняла мене й міцно пригорнула до себе.
– Ох ти ж, моя дєточка! Тобі жалко Розу, правда? Тобі дуже жалко тьотю Розу?
Але я нічого не міг відповісти, бо обличчя моє знаходилося в Рози якраз межи ногами, і її кудлате волосся лізло в ніс і в рот. Я міцно зціпив губи і намагався не дихати, щоб не зомліти віл гострих запахів, що били фонтаном з її живота.
Роза гладила мою голівку і лопотіла:
– Пожалій, пожалій тьотю Розу.
З великим зусиллям мені вдалося вислизнути з її обіймів, і я ковтнув повітря. Ще трохи, і я б знепритомнів. У голові гуділо, все обличчя змокріло від поту.
Роза згребла зі столу кілька цукерок і тицьнула мені. Цукорки були липкі, розлізлі й смерділи тютюном.
– А-а-а! – прогуркотіла Роза і погрозила обома кулаками комусь невидимому на засидженій мухами стелі.
Та ось її погляд упав на мене, а я, злякавшись, що вона знову хоче мене пригорнути, сіпнувся.
– Ні-ні, не бійся. Роза хоче тобі показати… – на очах її проступили сльози, а повні бліді губи затремтіли… – хоче показати свою тайну. Але це дуже велика тайна! Це дуже велика тайна! Те, що ти побачиш, не бачив ніхто!
Вона завела мене в сіни і зупинилася перед темними дверима з великим замком.
– Що ви знаєте про Розу? Ви нічого не знаєте про Розу. Ви думаєте, що Роза проститутка? Ні. Роза просто хора жінка. У Рози спухають ноги…
Раптом, мовби згадавши, що перед нею дитина, лагідно крізь сльози всміхнулася. Замок роздратовано заскреготів і глухо впав на підлогу.
Роза штовхнула мене в плечі, і я опинився в суцільній темряві, налякане серце билось так лунко, що я мусив зловити її за руку. Але в цю мить рятівне світло спалахнуло мені в очах і вибухнуло не в комірці, не в якомусь захаращеному закутку, а в просторій кімнаті, стіни якої ущерть завішані картинами.
В першу хвилину я не міг отямитися. Такої кількості картин ще не доводилося бачити. Спочатку це мене змусило крутитися на всі боки, доки нарешті я не спинив свого погляду на якійсь одній картині й від неї продовжив обзирання всіх інших.
Специфічність Розиної колекції полягала в тому, що на картинах були зображені поспіль голі жінки. Але й це означення буде неповним, бо тут красувалися самі товстулі. Більшість із них, очевидно, малювалися якраз на Розине замовлення. Всі ці дорідні тілеса просто таки пузирилися і мало не вивалювалися з розцяцькованих рамок.
Гола Роза пропливала вздовж стіни, наче менструальний білий лебідь, і голосно декламувала імена митців, але замість милуватися усім цим специфічним гаремом, я не зводив очей з Розиної задниці.
Уявіть собі велетенський, білий і з рожевими переливами пудинг, який, коли ви його несете, нервово подригує, наче навмисне залицяється до вашого язика. Досконала його форма, незважаючи на буйні розміри, роз'ятрює увагу. Оці ідеально круглі півкулі, що при кожному кроці розходяться і сходяться, наче міфічні Сцілла й Харибда, на мить засвічуючи чорну щілину – вони грають, наче морські хвилі, і манять до себе ваше маленьке дитяче серце, як манять до себе дивні південні хащі, до яких ви мандруєте в снах і мріях. І тут вас охоплює передчуття мандрівки, нестримне й окрилююче… Здається, що тільки стрибни – і пірнеш в цього пудинга, як пиріг у сметану, а там уже пливи й пливи до незвіданих берегів і тільки стережись, аби не затягло тебе до чорної щілини і не розчавило на смерть.
