Оленіада - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читаем книги бесплатно .txt) 📗
Василенко знову невизначено і лякливо кивнув і пошкодував, що не взяв до торта пляшку мінералки.
— Ви что лі по-нашему ні панімаєті? — здивувався його мовчанню комендант.
Василенко знову кивнув, вкриваючись краплями холодного поту.
— Іностранєц? — гмикнув комендант і докірливо похитав головою. — Це може ускладніть справу...
Василенко для впевненості торкнувся долонею кишені, де лежала пачка зароблених вірним і навіки загубленим Пантелеймошею доларів: як наказав Ройтберг, в разі чого може спрацювати.
Комендант ще раз оглядів завмерлу фігуру відвідувача і — о, шалена мить! — перевів погляд на торт, скомандував:
— Відкрийте!
Тремтячими руками Василенко відкинув покришку солодкої карти. Комендант кілька довгих хвилин розглядав цей витвір кондитерського мистецтва. А потім сказав те, чого найбільше боявся нещасний Семен:
— Будєм рєзать і дєліть! Перевіремо, чи нєту всередині запріщьонних речей... А то, знаєте лі, всяко биваіт: і в булку пілкі підкладают! — і гукнув кудись за двері, в глиб коридора: — Петренко, тащі ножа!
До кімнати зайшов двометрового зросту сержант з великим кухарським тесаком.
І так Семену стало тяжко на посивілій від дум душі!
Так незатишно і так прикро, що в останньому відчаї, набравши в груди якомога більше повітря і зовсім несподівано для самого себе, він закричав страшним генеральським голосом, вкладаючи у слова все повітря своїх легенів:
— Соборну хочеш ділити, падло?! — і вигукнув те, що перше спало на думку: — Конституцію порушуєш, сепаратист?! Схід і Захід разом!!!
Комендант сахнувся і механічним рухом приклав руку до скроні, у Петренка з гуркотом вивалився з рук тесак.
— Вільно... — зітхнув Семен і важким запитальним поглядом оглядів виструнчених перед ним військових.
— Привести ув’язнену! — наказав комендант. — Бистро, бистро!
Петренко кинувся виконувати команду.
— Вам який чай принести — чорний ілі?.. — запитав комендант.
— Зелений, — поважно буркнув Василенко. — І хвилин десять прошу не заважати.
Комендант кивнув і зник за дверима.
А за мить в них увійшла Зоя Павлівна Пікач.
— Ось ми і зустрілися, сестро! — чітко і голосно вимовив Василенко, красномовно вказуючи очима на двері.
Зоя Павлівна, побачивши Семена, вирячила очі від подиву:
— Ти що, баптистом став?
Василенко зарухав бровами, засмикав раменами, тицьнув пальцем у двері і підніс його до вуст, мовляв — тихо!
Але Зоя огляділа його прискіпливим поглядом, від якого у Василенка мурахи розбіглися по всьому тілі, поглянула на торт і зневажливо вимовила:
— Раніше треба було торти носити... А тепер — ні до чого...
— Чому? — розгублено вичавив з себе Семен.
— А тому, що я тепер — політична! — гордо сказала ув’язнена З. П. Пікач.
— Так я тому і приніс... — тихо сказав Василенко. — Тут, — він вказав очима на торт, — усе, що тобі треба.
— Я тепера солодкого не їм, — гмикнула Зоя, оправивши під куфайкою груди, і пояснила: — Худну. На зло ворогам! Так що — забери. Нам, політичним, подачки ні до чого! Лапландській тварюці — лежати в багнюці!
Семен аж задихнувся — ось якою вона стала!
Ех, Зою, Зою...
Він вольовим зусиллям стримав хід мурах, котрі спустилися аж до кінчиків пальців, і наполегливо сказав:
— Тут — все, що тобі треба. Підвищує розумову діяльність.
— Справді? — зацікавилась Зоя, — Розумову?
— Звісно, — поважно підтвердив Василенко. — Так що бери, не коверзуй. Там, особливо всередині, дуже корисні речовини!
І він значущо повів бровами.
— Добре, беру, — згодилася Зоя і звірилася: — Розумова діяльність мені зара ох як потрібна! Я ж учуся...
— Невже?
— Ага. Зі мною така розумна жіночка сидить, що аж страх. Мушу шануватись.
— І чого ж ти вчишся?
— Хімію вивчаю... — поважно мовила Зоя Павлівна.
— ???
— Ага. Хочу пігулки вигадати — для безконтактного фарбування. Ковтнеш пігулку певного артикулу і волосся стає того кольору, який хочеш! Перукарня майбутнього. Ось так!
Семен аж зніяковів: ох і розумною ж стала Зоя, та ще й — політична. Важко буде з такою впоратись...
У цю мить комендант, одягнутий у білий фартух, заніс їм по кухлику зеленого чаю і, з повагою зиркнувши на Семена, вийшов.
— То і ти важливий птах? — гмикнула Зоя і поблажливо схилилася до нього. — Ну, як там на волі?..
Наступні п’ять залишених на побачення хвилин вони обмінювались новинами.
На подив Василенка, оновлена Зоя жваво цікавилась політичними обставинами. І йому довелося пошепки переповісти всі останні події.
І про виведення Пантелеймоном загону депутатів за Альпи, і про лист Івана Оленіна, і про таємні випровадження стад на історичну батьківщину, і про Бодин ечиначуш — «знаряддя пролетаріату», і про щоденні заворушення.
Змовчав лише про Ройтберга.
Адже виглядав той нині на десять років молодшим і знову створював неабияку конкуренцію...
...Після зникнення армії душок в нетрях альпійських гір у столиці стало тихо, але незатишно.
ХТО ВИНЕН, вже було зрозуміло: той невідомий патріот, котрий зруйнував благодушну течію часу СПК викриттям хибної політики Великого Оленяря.
А от ЩО РОБИТИ — саме задля вирішення цього питання в угіддях Великого Тата зібралося поважне товариство.
Кожен із законописців їхав власною упряжкою, окремим шляхом, плутаючи сліди.
Біля кожного пам’ятника Великому Оленяреві горіли вогнища і стояли намети, тому доводилося щоразу виголошувати пароль:
— Почім оленіум для народу?
І, зачувши у відповідь: «Маємо лише слов’янську шафу!», — прямувати далі.
О сьомій годині вечора в круглому залі маєтку Великого Тата зібралися всі наближені до остаточного рішення проблеми.
У круглій залі миролюбно палав камін, офіціанти розносили напої, грав квартет дримбарів, під який пан Чьоткін досить вправно «семафорив» своїми сигнальними прапорцями пісні народів світу.
Пан Серм’яжний із зосередженим виглядом спорював ґудзики зі свого вщент облатаного фрака, і ця поправка до «Закону про моду» здавалася йому свіжою і креативною.
Пан Кувалда, щоби не витрачати часу, під диктовку покоївки цьоці Моці дописував дисертацію; прекрасна Галя Бергман, висолопивши з ротика спокусливого язичка, фарбувала нігті на лівій нозі; пан Кабатчик, прилаштувавшись у кутку на килимі, тихо лагодив колекційний примус і нікого не чіпав.
Пані Ренко дописувала останній розділ мемуарів, старанно виводячи китайські ієрогліфи на чудовому рисовому сувої.
Пан Разанов складав велике полотно пазлів, на якому вже досить чітко вимальовувалися безкраї лапландські рівнини.
Усе було тихо, по-сімейному.
Так само по-сімейному вийшов до любих гостей Тато — у ватяному халаті з великими атласними вилогами, в турецькій фесці і м’яких карпатських чунях. Ніжним жестом запросив присутніх за англійський стіл часів Карла Великого.
І нарада почалася в теплій невимушеній атмосфері.
Спочатку вислухали самого керманича.
Він сопів, мов дитя.
— Ну все ж так гарно починалося... Так добре. О, невдячні... — майже простогнав він і спрямував зір на принишклих колег. — Чи ви від мене щось приховуєте?!
— Та ні... — почав докладати пан Разанов. — Якраз зараз Стабільне Покращення мало б увійти в завершальну фазу і планомірно перейти до фази КіО.
— О! — повеселішав Великий. — Коли я був ще малим, я бачив Кіо в цирку!
— КіО означає: Кінцеве і Остаточне! — поправив його пан Разанов і повів далі: — Але... Не встигли! Не встигли остаточно і кінцево довести це нашому славному народу... — забив він себе в груди.
— Дивно... — знизав плечима керманич. — А що встигли?
— Ну... різне... — сказала пані Бергман, дмухаючи на свої нігтики. — Хто скільки зміг...
— І що ж тепер робити? Що робити в цій ситуації??? — скрикнув Великий. — А якщо вони й сюди дістануться?!
— У кого є пропозиції? — поважно оглядів принишкле товариство Разанов.
