Комедії - Мольер Жан-Батист (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗
Сганарель. Якої я думки? Я гадаю, не у гнів вам сказати, що вам уже запало в голову якесь нове кохання.
Дон Жуан. Ти так гадаєш?
Сганарель. Атож.
Дон Жуан. Слово честі, ти не помилився! Мушу тобі признатися, що інша красуня витиснула Ельвіру з мого серця, заполонила мене цілком.
Сганарель. Господи боже ти мій! Я ж знаю мого Дон Жуана як свої п’ять пальців і знаю добре, що ваше серце найлегковажніше в світі; йому подобається перебігати від однієї до другої, і воно не любить залишатися на місці.
Дон Жуан. А скажи-но мені: ти, може, гадаєш, що я не маю рації, коли роблю так?
Сганарель. Ех, пане…
Дон Жуан. Що? Кажи.
Сганарель. Звичайно, ви маєте рацію, якщо ви так хочете; тут і заперечити нічого. Але коли б ви цього не хотіли, то, мабуть, і справа вийшла б зовсім інша.
Дон Жуан. Гаразд! Я дозволяю тобі говорити вільно і не таїти, що в тебе на душі.
Сганарель. Коли так пане, я скажу вам по щирості: аж ніяк не похваляю я ваших засобів і вважаю, що не годиться кохатися отак на всі боки, як ви те робите.
Дон Жуан. Як?! Ти хочеш, щоб ми себе навік зв’язували з першим же об’єктом нашого кохання, щоб заради нього відцуралися світу і більше вже ні на кого й не дивилися? Ото пречудова штука — поставити собі за якусь фальшиву заслугу вірність, поховати себе назавжди заради якогось одного захоплення і замолоду померти для всіх інших красунь, що здатні причаровувати наші погляди! Ні, ні… Вірність у коханні пасує лише дивакам; усі красуні мають право принаджувати нас, і перевага над усіма іншими красунями тієї, що ми зустрічаємо першу, не повинна позбавляти. Їх законного права домагатися наших сердець. Мене, приміром, краса захоплює скрізь, хоч би де я її зустрів, і я легко піддаюся тому ніжному насильству, з яким вона вабить нас до себе! Хай я вже зв’язаний з однією красунею, а проте кохання, що я до неї відчуваю, аж ніяк не зобов’язує мене бути несправедливим до інших; мої очі не зраджують мене, і принади всіх інших красунь притягають мою увагу, — кожній-бо з них віддаю я належну данину пошани й прихильності, до яких нас зобов’язує природа. Хоч би там що, а не можу я заборонити моєму серцю захоплюватись усім тим, що приваблює мої очі; і хай тільки гарненьке личко зажадає мого серця, я, коли б мав навіть десять тисяч сердець, ладен віддати їх усі. Адже ж непереможний потяг, що зароджується у нас в душі, приховує в собі якусь нез’ясовну принадність, і вся насолода кохання саме у змінах. Яка величезна втіха — поступово скоряти собі серце молодої красуні найрізноманітнішими знаками уваги, бачити, як день у день ти потроху наближаєшся до жаданої мети, перемагати бурхливими пориваннями свого почуття, сльозами та зітханнями цнотливу соромливість душі, якій так важко скласти зброю, крок за кроком переборювати всі дрібні перепони, що вона ставить нам на шляху, перемагати надмірну скромність, в якій вона вбачає свою заслугу, і обережно вести її туди, куди ти так прагнеш її привести. Але коли ти нарешті свого досяг, — більше немає чого ні сказати, ані побажати; чарівний пал пристрасті прохолов, і ми засинаємо в спокої такого кохання, поки якась нова спокуса не збудить нашої жаги і не запалить нашого серця чарівною принадою пової майбутньої перемоги. Кінець кінцем, це найсолодша річ — подолати красуню, що намагається чинити нам опір; і я маю щодо цього честолюбство завойовників, які безупинно летять від перемоги до перемоги і неспроможні стримати своєї жадоби. Ніщо не могло б зупинити шалені пориви моїх бажань; я почуваю, що серце моє здатне кохати цілий світ; і, як Олександр, я бажав би, щоб існували ще й інші світи, де мені можна було б так само, як і тут, здобувати любовні перемоги!
Сганарель. Їй-право, паночку, та й золоті ж у вас уста! Немов напам’ять вивчили; говорите, як з книжки читаєте!
Дон Жуан. А ти що на це скажеш?
Сганарель. Їй-богу, я скажу… Не знаю, що й казати!.. Ви так повертаєте справу, що здається, наче ваша правда; а проте насправді таки не ваша правда. У мене в голові сиділи такі добрячі думки, а від ваших слів усе пішло шкереберть. Стривайте лишень, наступного разу я позаписую всі мої міркування, а тоді вже й сперечатимуся з вами.
Дон Жуан. І добре зробиш.
Сганарель. Та тільки ж, паночку, чи дозволите ви мені й тоді сказати вам, що мене часом аж кидає від того, як ви провадите своє життя?
Дон Жуан. Що таке?! А Як же я своє життя проваджу?
Сганарель. Звісно, що добре… Та коли, приміром, бачиш, як ви мало не щомісяця одружуєтеся то з однією, то з іншою…
Дон Жуан. Чи ж може бути що приємнішого?
Сганарель. Та воно-то так… Я згоден, що це дуже приємно і дуже втішно, я й сам би від цього не відмовився, якби не було в тім нічого лихого; а проте, пане, так глузувати з священного таїнства і…
Дон Жуан. Гаразд, гаразд! Це справа неба і моя, і ми вже в ній якось розберемося й без твоєї допомоги.
Сганарель. Їй-бо, пане, мені частенько доводилося чути, що жарти з небом — це небезпечні жарти і що вільнодумці зроду-віку не кінчають добром.
Дон Жуан. Цитьте, пане дурню! Я ж казав вам уже не раз, і ви добре знаєте, що я не люблю, коли мені читають моралістичні нотації.
Сганарель. Та я й не про вас усе це кажу, боже мене борони! Ви ж самі знаєте, що робите, і коли ні в що не вірите, то маєте на те свої підстави, але на світі трапляються такі собі зухвалі жевжики, що живуть розпусно невідомо чому, що вдають із себе вільнодумців, бо вбгали собі в голову, що це їм до лиця; і коли б у мене був такий господар, я сказав би йому напрямки, простісінько в вічі: «Та як ви смієте так жартувати з небом, чи ви не боїтеся глузувати з найсвятіших речей?! Це ви ото, нікчемний хробак, мізерна комашка (так я кажу до того мого господаря), це ви ото наважилися глузувати з усього того, що інші люди шанують? Чи ж не гадаєте ви, що коли ви вельможний пан, коли на вашій голові сидить білява, добре закучерявлена перука, ще й капелюх, оздоблений перами, коли на вас пишне, вбрання, гаптоване золотом, та стрічки вогненного кольору (це я не до вас кажу, а до того іншого), чи ж не гадаєте ви, кажу я, що від цього ви зробилися розумнішим, що геть-чисто все вам дозволено і що ніхто не насмілиться сказати вам у вічі щиру правду? Ну, то хай же вам буде відомо, — це кажу вам я, ваш слуга, — що рано чи пізно небо таки карає всіх безбожників, що негідне життя призводить до негідної смерті і що…»
Дон Жуан. Тихо!..
Сганарель. То про що ж ми з вами розмовляли?
Дон Жуан. Про те, що одна чарівна красуня заполонила моє серце і, зваблений її принадами, я поїхав слідом за нею аж до цього міста.
Сганарель. І вас не лякає, пане, згадка про смерть командора, якого ви вбили саме тут шість місяців-тому?
Дон Жуан. А чого ж мені боятися? Хіба ж я не вбив його як годиться?
Станарель. Аякже, додержуючи всіх правил, пане, як годиться! Йому немає за що нарікати на вас.
Дон Жуан. До того ж за вироком суду мене помилувано.
Сганарель., Та вже ж, але це помилування, може, й не погасило ненависті до вас його родичів та друзів, і…
Дон Жуан. Ах! Не думаймо про лихі пригоди, що можуть нас спіткати, думаймо тільки про те, що може дати нам втіху. Особа, про яку я тобі розповідаю, — молоденька наречена, найчарівніша в світі, ну, просто розкіш!.. Привіз її сюди той самий юнак, що за нього вона має тут вийти заміж; а я зустрів цю пару закоханих цілком випадково — днів за три чи за чотири до їхньої подорожі. Ніколи ще не бачив я двох людей, що були б такі задоволені одне з одного, так палко виявляли б своє кохання. Ніжні прояви. взаємної пристрасті схвилювали мене, вразили в саме серце, і кохання моє почалося з ревнощів. Так, для мене було нестерпною мукою бачити, як їм хороше удвох; досада розпалила в мені жагу, і я уявив собі, якою насолодою було б для мене збаламутити їхнє раювання і розірвати той зв’язок, що так тяжко ображав моє чутливе серце; але дотепер усі зусилля мої були даремні, і я вдаюся вже до останнього засобу. Той майбутній муж улаштовує сьогодні для своєї коханої нареченої прогулянку по морю. Я, поки що нічого тобі не казав, але все вже напоготові, аби задовольнити моє кохання; я найняв невеличкого човна та кількох хлопців, і за їхньою допомогою мені пощастить, гадаю я, викрасти красуню.
