Гори говорять - Самчук Улас Олексійович (книга регистрации .TXT) 📗
Кіті хочеться впасти навколішки й цілим єством, повною душею молитися. Вона чує, що наближається якась особлива для неї хвилина. Вона знає, що це останній день її бурхливого дівоцтва. Вона приготувала себе цілу, для чогось, що покладе глибоку рису між учора й завтра. Що перенесе її на другу половину життьової дороги.
Сонце гасло. На землю швидко напинається пітьма. Гори німо, але велично, ніби колонни, що підпирають склепіння велитенського храму, стоять певні своєї могутності. Ліси шумлять, як і завжди. У сторону Галичини промчав потяг. Тепер це буває рідко.
Кіті йде додому. Темно. Приходить до матері, пестисься, цілує її, обіймає. Мати здивована, втішена. Вона не розуміє, що є з дочкою. Що є з Кіті? Що є з Кіті? Що їй сталося? Може вона чого потребує? Мама-ж любить її. Мама все для неї зробить.
Кіті шепче матері про все, що думає. Згадала Дмитра. Він буде сьогодні в них, увечері, у десятій годині. Хай мамуся не лякається. Вона-ж розумна доня. Має з ним дуже важливу розмову. Тато знає про це.
— Знає? Тато знає?
— Знає.
— А татко буде дома?
— Ні, татко не буде дома. Він дуже занятий. Татко, мабуть, узагалі не приїде наніч додому. Переказував не турбуватися.
Мати щось думає. Уста тісно, як і завжди, затиснені. Руки обнімають дочку, а погляд скерований невідомо куди.
— Куди ти, мамо, дивишся? Що тобі?
— Нічого, нічого, дитино. Я так собі. Я лиш так… Він, кажеш, приїде?
Кіті без слів, як котеня, горнеться до матері, зазирає у вічі і дивиться довго й благаючо. "Не бійся", казали її очі. І мати чує їх мову, чує й розуміє. Але все таки щось їй тут не подобається.
— Ну, ну, — хитає вона головою. — Роби, як знаєш. Ти для мене все. Але дивися.
— Ми, що пережили з тобою війну… Мамо, невже ти ще боїшся за мене? Добраніч, і не бійся. Йди і спи спокійно. Добраніч, мамо!
Кіті йде до своєї кімнати, відчиняє шафу, виймає різні одяги й оглядає їх. Скільки їх зібралося. Боже, як багато. Ось нові, тут старі. Ось ті, які носила ще дитиною. Вони зложені вже в паперовій скринці й до них ніхто не доторкається. Хай собі лежать. Це ті, що, носила підлітком. Це шкільні. А це теперішні — міцні, суворі, воєнні.
Деякий час вагається, щоб їй одягнути. Перебірає — все гарне, все личить, але все таки, що його одягнути? І раптом їй приходить особлива думка. Сягає рукою туди, де лежать убрання, які носила підлітком, знаходить білу серпанкову суконочку та приміряє її. Дещо коротка, але личить. Стала перед дзеркало, держить суконочку, приміряє, — личить. А що, як одягне її? Ану.
Швидко, швидко роздягається. Немає часу. Роздягається вся, до сорочки. То ж вона ще, дійсно, як мала дівчинка. Здається навіть мало виросла, лиш пережила багато. Вона вернеться трохи назад, стане такою, як тоді, того вечора. Він пізнає це, він стільки разів, згадував їй той вечір. Надягає білі панчішки, білі черевики, розбиває й розпускає по плечах чорні, хвилясті кучері. Подивилася до дзеркала з-заду, з-переду, з боків. Чарівно. Сяюча така, хрусталева. Чорні мякі очі й рожеві, аж прозорі лиця. Їй уже не двадцять два, а шістьнадцять. Ах, як хороше бути такою. Біжить до пяна, відчиняє й бере кілька акордів. Що це, сама не знає. Так давно вже не грала. Ага, це мабуть з "Кармен". Які сильні, буревійні згуки. Пальці самі біжать по клявішах і зпід них вириваються цілі гурагани страшні та свавільні.
І от вона вже повна музики. Повна любови, жаги, бажань і жахливої непевності. Після кидає пяно, біжить до батькової кімнати й шукає цигарки. "То ж він мусить щось закурити". Він також гарно курить. У нього це так особливо виходить. Ах, цікаво, який він тепер. Що робить його нога?
Найшла цигарки, найшла листа, якого так давно від нього дістала. Заманулося закурити самій. Сіла перед дзеркалом, заложила ногу на ногу й закурила. Личить так? Личить. Чарівний хрусталевий відбиток, тонкі пальчики делікатно тримають цигарку, звивається синій струмочок диму.
"Далека Кіті!" Ха-ха-ха! Боже мій, що я? Злякалася й відложила цигарку на столик коло дзеркала. Стала на цілий зріст і зовсім близько підійшла до дзеркального шкла "Це ти, Кіті? Боже, які в тебе червоні щоки. А очі! Які страшні, великі очі. Закрий їх!" Закрила. Чорно навколо, зник хрусталевий образ, а на його місце виринув з темноти інший, бронзовий, високе чоло, буйні кучері, прудкий, але теплий погляд. Уста наливаються жагою і складаються в поцілунок, їй тяжко стояти. Ноги мліють і підгинаються. Навколо стану чує пружній дотик міцної руки. Впаде. Відкриває очі, біжить до постілки й кидається на її біле, ніби замета снігу, лоно.
Час йде. Кіті болюче відчуває його спокійні, байдужі кроки. Тік-так-тік-так! Бам! — вибило півдевятої. Зірвалась і слухає. Зараз застугонить земля, відчиняться двері Приложила долоню до чола. Скаже, що болить голова. Хай не здивує. Коли болить голова, обличчя завжди червоне. Це-ж зрозуміло, ні?
Але навколо було зовсім тихо. Годинник відбив своє і далі: тік-так-тік-так! Минуло півгодини, вдарило девять. Кіті напружена, мов струна. Кожний непомітний згук болюче ранив й. Годинник тіктакає далі, години пливуть. Немає…
8
У канцелярії сільської хати на столі світиться велика нафтова лямпа. Годинник показує десять. Коло столу Йонаш і студент Пластун. Останній щойно скінчив пропагандивну летючку проти поширюваного невідомо як і ким українства, а тепер перечитує для апробати Йонашеві. Йонаш не все гаразд розуміє, але підтакує.
— Добре. Читайте далі.
…"кажут, что уряди у нас мадяре занимали і по-мадярски вели, от тепер будут вести наши русини, то-то українци. То не думайте, что то так легко. Скажіт, кто із вас годен у нас от разу вести, провадити службу, на пр. жупана, поджупана, журата, новтароша і пр. по-українски? Ви думаете, что Василь буде жупаном, Митро поджупаном, Гаврило журат, Гриць новтарош і пр. Ніт, тоти чиновства займут українци, а ви: Василь, Митро, Гаврило як був, так і будеш на заді, бо ти еще до того не способний.
— Добре, добре. — підхвалює Йонаш. — Далі, пане докторе…
"Пан доктор" підріс і голос зазгучав певніше.
… "Всі народи признають тепер одні другим їх народну честь, имя и исторію, а наші братя-українци нам ніт. Они кажут, что ми не били, не єсьме и не маєме бити русинами, лиш українцами…
Дррр! Дррр! Дррр! — Телефон!
— Пардон. Один момент. Йонаш швидко підходить до телефону.
— Гальо! Тут Йонаш. Сільська… Що? Втік? Як втік? Хто напав? Сто чортів. Зараз телефонуйте до поліції. Раз-два! І він різким рухом загачує слухавку.
— Чорт би його забрав, утік Цокан!
— Як? — сіпнувся Пластун.
— Холера його знає як. Його везли по важливій справі до мене й по дорозі напала якась банда. Це просто чорт знає що. Тут щось не добре. Тут хтось замішаний сторонній; казав же я… казав! Ні!… На маєш. Бий його сто громів! Тепер можемо мати халепу!
Він гасав по кімнаті, мов скажений. Хватає капелюха й біжить надвір, але по хвилині вертається.
— Нікуди серед ночі бігти. Треба закликати військо, щоб зробило стежу.
Пластун виявляє бажання й собі щось робити, чимсь проявити себе в такий скрутний мент, але всі його наміри лишаються без наслідків. Треба щось робити, це ясно, але що? І він метушиться, бігає по кімнаті разом з Йонашем і думають, що робити….
І дійсно, моя пригода наробила більше гармідеру, як убивство Розенкранца. Цілу ніч дренчали телефони. Цілу ніч, зо всіх кінців, збігалися "відповідальні чинники", зачиняли віконниці, ставили сильну варту та й радили радили радили.
Рівночасно відділ кіннотчиків, зробивши основну розвідку, вислано в напрямку Репегова. По дорозі де річка Лазещина робить закрут і добігає до устєріки з Лопушанкою, знайдено ними трьох своїх вояків. Вони живі й здорові лежали горілиць на землі, тільки мали звязані руки й запихані роти. Від переляку сердеги не могли нічого вісти, а тільки ахали. Їм видалося, що та банді склад з цілої сотні, що всі "вони" обнизані бомбами, скорострільними стрічками в великих волохатих шапках. Вони перепенили коні, зсадили й повязали варту, а Цокана тими самими кіньми відвезли в напрямку Репегова.
