Рожеві сиропи (збірник) - Чех Артем (читать книги онлайн бесплатно серию книг txt) 📗
Залишивши Ігоря наодинці зі своїми проблемами, я повернувся до дівчат. Вони продовжували перебирати листівки та плакати, але не без цікавості позирали в наш бік. З динаміків грала Ольга Юнакова.
— Шо, женишок ледь очі не видряпав? — закинула мені товстуха.
— А? — я навідріз відмовлявся розуміти бодай щось.
— Бе. На ось поки, подивись.
У моїх руках опинився фотоальбом з неякісними знімками. Я без ентузіазму роздивлявся фотографії, на яких дівчата обнімалися із Кузьмою, Веркулічем, Рудницькою та Бригінцем. «Навіщо їм Бригінець?» — здивувався я.
В кінці альбому, під останньою фотографією, я знайшов захованих ще кілька. Обережненько висунув одну й ледь не скрикнув. На фотографії я побачив Гелю та вуграсту. Вони стояли посеред неприбраної кімнати на фоні квітчастого килима, що висів на стінці, в дивних розкарячених позах і зовсім голі. Ні, не зовсім. Шию Гелі обвивало рожеве потріпане боа. Пузо вуграстої прикрашав глибокий і неохайний шрам від вирізаного апендикса.
«Що ж це таке?!» — думав я тоді, гарячково засовуючи фотографію на місце.
— Ну як?
— Класно, — відповів я, повертаючи фотоальбом власниці. — Добре у вас. Я б ще побув, але треба йти. У мене музика.
Завжди, коли я хотів злиняти з уроків або ретируватися з неприємної ситуації, у мене була одна причина. Музика.
— Яка музика? — запитала безлика у маминих туфлях.
— Піаніно. Я граю на піаніно.
— Чесно? — її очі зблиснули радісним вогником.
— Ну да.
— А підібрати щось можеш?
За останні місяці я підібрав усю музику до пісень Кравчука.
— Можу.
— Тільки не Кравчука.
Ще заради забавки я підібрав Миколайчука. Пісню про каблучки.
— Можу і не Кравчука.
І тільки я це сказав, як дівчата мене підхопили і виштовхнули на сцену, в кутку якої стояв потршаний рояль з облізлою шпоною.
Я сів на стілець з поламаною ніжкою й заходився грати «каблучки».
— Коли ти йшла-а на тонких каблучка-ах, — підспівувала товстуха, — то моє се-ерце билось в ритмі ніг твоїх.
— А що ще?
— Та мені вже треба йти, — вперто промовив я і підвівся.
— Куди?
— Я ж казав, на музику.
— Та яку музику. Пограй ще щось. Кульповича! Можеш Кульповича?
— Його пісні на піаніно ніяк не можна, — пояснив я, — там мелодика відсутня. Можу Кравчука.
— Ну давай свого Кравчука.
Я зіграв «Нічий», потім «Доля», «Несміяна». Мої коліна почали труситися. Я хотів додому. Хотів утекти з цього пекла. Щоб ви сказилися. Свині і кобили. Господи, дай мені сил звідси втекти.
Але Господь лише випробовував мене. Я це відчув, коли на мої плечі опустилася рука Гелі.
— Клас! — сказала вона. — Давай ще щось.
— Я піду? — несміливо сказав я.
— Ага, підеш.
Я намагався піднятися, але рука міцно тримала мене. Я був не в силах супротивитися. Збоку підійшли товстуха разом з вуграстою. Безлика у туфлях стояла трохи осторонь, метрів за три. Вона дивилася на мене кошачими очима й розстібала ґудзики на чорній, вкритій білою, певно кошачою, шерстю кофті.
— Коли ти йшла-а на тонких каблучка-ах, — тихенько проспівала вона й почала повільно підходити до мене. Моє плече гостро відчувало присутність Гелиної руки. Я зиркнув ліворуч, побачив сині фанерні двері й зрозумів, що це єдиний шанс втекти, єдиний з усіх можливих. Єдиний шанс вирватися звідси…
Я різко смикнувся, злетів зі стільця, перелетів через якийсь куб, зроблений з пап'є-маше, об щось ударився коліном, але таки відстрибнув від товстухи, яка неймовірним чином випірнула переді мною, й опинився біля дверей. Довго, майже вічність намагався відтягнути іржавий засув, і коли мені це вдалося, двері зі скрипом відчинилися. Я пірнув у непроглядну темінь, перечепився через відра, вдарився шваброю і врешті-решт уперся в стінку.
Я опинився у пастці. Двері, які, здавалося, єдині могли мене врятувати, вели до маленької кімнатки зі швабрами, віниками та навіщось балоном із газом. Почувся зловісний регіт, і прямісінько перед собою я побачив усіх чотирьох.
— Мені ж на музику, — тихенько сказав я, але у відповідь отримав лише смачний ляпас від безликої. Вона стояла з розстебнутою кофтою та спущеним ліфчиком. Схопившись скрюченими пальцями за моє волосся, безлика потягла мене до себе й ткнула очевидно зляканим обличчям собі у цицьки.
— Н-не треба, — заблагав я, але товстуха разом з Гелею легко підхопили мене, наче пушинку, й поклали на лопатки.
— Не треба…
Товстуха передислокувалася й згребла до своїх долонь мої руки. Геля з вуграстою сіли на ноги, а безлика, знімаючи свої туфлі з далеко не тонкими каблучками, видушувала з себе щось на зразок звірячого рику.
— Ну? — переможно глянула вона на мене. — Настя, розстебни йому штани.
Вуграста почала возитися з ременем, який чомусь не піддавався.
— Не треба!!! — голосив я й намагався брикатися, тряс ногами й усім іншим тілом, проте дівки були у півтора раза більшими за мене, тому все, що я міг, так це просто кричати. Але кричав я недовго.
— Будеш кричати — пісюн відріжу, — спокійним голосом сказала безлика й зняла свої варені джинси. Залишившись у подраних біля коліна колготках та зі спущеним ліфчиком, вона всілася мені на груди й почала щипати мене за ніс.
Я мовчав, адже, чесно кажучи, пісюн був мені потрібен, а що у цих навіжених фан-клубниць у голові — тільки Богу відомо. Я мовчав. Більше того, згоряв із сорому. Тоді, у свої дванадцять, мати справи з дівчатами мені доводилося вкрай рідко. Переважно то були невинні поцілунки на дискотеках, а тут… а тут перед самісіньким моїм носом тряслися в принципі красиві цицьки, тому безвольна ерекція таки відбулася. Вуграста, впоравшись з ременем, стягнула з мене штани та труси, і всі, побачивши мій пісюн, страшенно зраділи. Вони і сміялися, і улюлюкали, а безлика навіть схопила його у долоню, почала трясти й розмовляти від «його імені» грубим, трохи хрипуватим голосом:
— Дивіться на мене! Го-го-го! Який я страшний. От підросту, тоді всіх вас рачком! Го-го-го!
— Не треба рачком, — схлипував я. — Мені на музику…
— Та тихо, — безлика знову ляснула мене по обличчю. Я замовк. — Так, Ін, ти тримай, я перша.
— Що?! Не треба перша! — знову заголосив я. — Не треба!!!
— Давай міцно тримай, — зараз я цього лисого горобчика…
Вона зняла із себе колготки разом з трусами, оголивши білі ноги та чорну мочалку, від вигляду якої мене почало банально нудити.
— Зараз ми його… — приказувала вона.
Я мовчав і тихенько схлипував. Моїми щоками котилися напрочуд гіркі сльози. Я закрив очі, зціпив зуби й просив Господа лише про те, щоб у мене припинилася ерекція і в них нічого не вийшло. «Будь ласка, Господи, досить, — просив я його, — я не хочу, не хочу. Так, я колись просив у тебе про це, навіть благав, але я не хочу так. Тільки не так. Досить випробувань, я зрозумів, що я слабкий. Господи!»
І Господь дослухався до моїх молитов. Спочатку я почув приглушений «хряц», після чого мої руки звільнилися. Відкривши очі, я почув «грюп» — звільнилася ліва нога. Нею я і вдарив у вухо Гелю, яка сиділа на правій, і коли вона звільнила мою ногу, з усієї дурі всадив обома колінами безлику у спину. Проте та лише зойкнула, але з мене не злізла. Навпаки, зібрала свою долоню в кулак і почала гамселити мене в обличчя. Тоді я знову почув «хряц». Той пролунав як мінімум тричі. Коли моє тіло виявилося звільненим, я підняв голову й побачив Ігоря. Той стояв з чималою совковою лопатою. Його очі пускали іскри, руки тремтіли, а з горла видавлювалося одне-єдине слово:
— Суки. Суки. Суки…
Я мерщій заправився, глянув на непритомну товстуху, на розкарячену Гелю, яка намагалася піднятися, й на безлику. Та кричала матом й плакала. Плакала й вуграста. Вона кривила рот, оголюючи зуби. Золотих коронок було дві. Ще краще. Я, не кажучи ані слова, з усієї сили вдарив ногою безлику в обличчя, вискочив у залу, щодуху перетнув її, влетів до вестибюлю Будинку вчителя й подався до виходу.
— Ну що, дівчата там довго ще? — запитала у мене чергова, але я не відповів. — Ти чого заплаканий? — почув я у спину. — Ширіньку застебни!
