Тема для медитації - Кононович Леонід (читать книги онлайн полностью без регистрации txt) 📗
Я підняв голову й подивився на дівча, котре виголошувало всю цю бридню. Воно звалося Вірочка, й посмішка в нього була солодка, як мед. Найсмішніше ж було те, що ця юна істота мені трохи й подобалася: карі оченята, розпущені темні коси, класична фігура з пухкими стегнами й довгими ногами... ну, на дідька їй, питається, потрібен був той собачий комсомол?!
— Які ще будуть думки? — діловито поспитала Попружна.
В аудиторії стояла тиша.
— Сміливіше, товариші! — солодко посміхнулася Вірочка. — Ваш однокурсник, такий же комсомолець, як і ви, одірвався від колективу... і наше завдання — повернути його назад! Так що ніхто не повинен залишатися осторонь.
— Кожен з вас повинен внести свою частку в його перевиховання! — підсумувала Попружна. — Дембицький?
Збоку підвівся здоровий, мов дуб, чолов’яга.
— Мені здається, Юр просто не поважає нас! — басом сказав він. — Йому начхати на своїх товаришів, на колектив, на комсомольську організацію... Так не може далі тривати. Гадаю, ми повинні висловити йому недовіру!
— І взагалі, таким не місце в університеті! — дзявкнуло з місця якесь дівча.
Вірочка посміхнулася.
— Добре, добре... — похвалила вона. — А от я хочу спитати таке... скажи нам, будь ласка, — обернулася вона до мене, — з якою метою ти пропагуєш вірші оцього... як там його...
— Антонича! — підказала Попружна.
— От-от, Антонича! Дякую, Валентино Миколаївно... — посміхнулася вона Попружній. І до мене: — От поясни нам, своїм друзям... навіщо ти це робиш?
Я переступив з ноги на ногу.
— Антонич, — урочисто сказав я, — це великий поет! Знайомство з його поезією було для мене відкриттям. Знати творчість Антонича й мовчати про неї — дорівнює злочину. А тому я хочу тільки одного: щоб мою радість і захват од його віршів розділила зі мною якомога більша кількість людей...
— Але хто, хто вам дав право пропагувати його творчість?! — закричала Попружна.
— Право?! — перепитав я.
— Авжеж! — потвердила вона. — В кого ви питалися дозволу на оцю вашу пропаганду?
Я підняв голову.
— Таке право, — гордо сказав я, — мені дало моє власне сумління!
Попружна зробила такий рух горлянкою, наче вдавилася.
— Он як! — зизом глянула на мене Вірочка. — Добре, ще одне запитання... Скажи нам, Юру... на якій політичній платформі ти стоїш?
Я посміхнувся.
— А ти?
— Ми всі стоїмо на марксистсько-ленінських позиціях! — гордо відрубала вона.
— Справді?
— Та ви що, знущаєтеся із нас?! — погрозливо запитала Попружна.
— Та ви самі з себе знущаєтеся! — зневажливо сказав я. — Ну, які з вас ленінці... ви ж навіть не знаєте, як Леніна звали!
— Негайно ж облиште це блазнювання! — закричала Попружна. — Я вас попереджую, чуєте?
— Ну, добре! — глянув я на неї. — От ви нам і скажіть: яке ім’я мав Ленін?
— Володимир Ілліч — ось яке його ім’я! — безапеляційно заявив Дембовський. — Це навіть дурні знають... тільки тобі й досі, мабуть, невідомо!
— Ну? — поспитав я в Попружної.
— Не перетворюйте атестацію на балаган, повторюю ще раз! — поволі сказала вона, і її очі загорілися недобрим жовтим огнем. — Повірте, ви за цим дуже, дуже будете шкодувати...
— Значить, не знаєте... — констатував я. Тоді глянув на Вірочку. — А ти?
— Послухай, — ухопив мене за рукав Дембовський, — може, поговоримо про це після засідання? Як чоловік з чоловіком, га?
Я скинув його руку й насмішкувато подивився на присутніх.
— Ех ви, марксисти! Леніна звали Ніколай... таким був його революційний псевдонім, яким він підписував партійні документи! А Володимиром Іллічем Леніном він став аж після громадянської війни... втямили?
— Та що ви мелете! — розгублено вигукнула Попружна. — Я забороняю вам поширювати ці вигадки, чуєте?!
— Щось забагато ви мені забороняєте! — безцеремонно перебив я її. — А знаєте, чому?
— Ну й чому ж? — єхидно поміхнувшись, запитала Вірочка.
— А тому що ви підмінили марксизм-ленінізм голим адмініструванням! Невже ви думаєте, що Ленін схвалив би оце судилище, яке ви влаштували наді мною? Ленін — це найбільший гуманіст XX сторіччя... якби він зараз устав з мавзолея, то розігнав би ці збори палицею! Ви розбігалися б од нього в усі боки, неначе миші! Ви плакали б і тікали, куди очі дивляться! А тобі, Віро, він закотив би спідницю — і так усипав би, що в тебе оце місце ще й упоперек репнуло б!..
— Ану замовкни! — гаркнув Дембовський, підхоплюючись із-за парти.
Я безнадійно махнув рукою й сів.
— У мене все! Раджу вам зробити висновки, виправитися — і доповісти мені особисто! Запитання?
Попружна ковтнула повітря, і лице її почало набирати нормальної барви.
— Ми зробимо... зробимо висновки! — пообіцяла вона мені. — І ви ще будете просити вибачення за ці слова... Віро, ви вже підготували постанову?
— Так, Валентино Миколаївно... — солодко посміхнулась та. І взявши листок, почала врочисто читати: — За свідоме нехтування комсомольськими обов’язками, низьку успішність з історії КПРС та відрив од колективу атестаційна комісія постановила: не атестовувати студента першого курсу Юра з громадсько-політичної практики; справу його передати на розгляд комсомольського бюро факультету...
— Ну, й дідько вас бере! — не стримавшись, вигукнув я. — Ми ще побачимо, хто з нас...
Юр відірвався од відра і якусь хвилю дивився в стіну, облизуючи краплі води, які стікали по бороді. Земля була холодна й пропікала його тіло до самісіньких кісток; а водночас він почував, як попід ребрами, пульсуючи, стрімко наростає шпаркий пекучий біль, який ось-ось має вибухнути всередині, немов граната; сягнувши у бокову кишеню комбеза, він дістав грудку липкої темної маси, похапцем одщипнув од неї кавалок і поклав під язика. Сонце вже пригріло, й із призьби почали вилазити на осоння червоні кузки. Іній сяяв і яскрів, аж боляче було дивитися. Юр тягуче сплюнув і, завалюючись назад, опустився на призьбу; йому зробилося добре, як ніколи в житті; він глибоко відітхнув і, наглядаючи, як увіччю починають танцювати барвисті геометричні візерунки, утямив, що...
ГЛОСАРІЙ.... незаймане юне створіння, що звалося Вірочкою. Озираючись на ту епоху, я й досі не можу зрозуміти: чому воно так зацікавлено й активно брало участь у комсомольських судилищах? Що ним рухало — ідейна переконаність, невміння відрізнити добро від зла чи вроджена стервозність ? Найсмішніше ж було те, що вона дуже добре усвідомлювала ріжницю між добром і злом. Вона була достатньо розумна, щоб дати вірну оцінку партійно-радянським догмам, а значить, аж ніяк не могла бути ідейним фанатиком. А водночас вона стала найбільш активним організатором отої нервозної атмосфери, в якій відбувалося цькування незалежних особистостей, котрі хоча б чимось виходили за межі встановлених рамок. Все це разюче скидалося на поведінку собачої зграї: серед псів завжди знайдеться такий, що починає гавкати на якусь беззахисну істоту — і цим заражає решту зграї, вона починає гавкати й собі, а затим кидається на цю істоту й загризає її до смерти. Подібну роль відігравали й молоді комсомольські активістки в середині отих чорних 70-х років, коли їх нацьковували на конкретних осіб партійні фюрери. Юні, вродливі дівчата, які, здавалося б, уже за своєю природою повинні були б відзначатися чуйністю, добротою і подібними рисами, під час комсомольських зборів оберталися на справжнісіньких фашистів! Коли я спостерігав за їхньою поведінкою, мені ставало зрозуміло звідки ж могли узятися есесівки, які лютували в концтаборах Третього Рейху...
... у вересні наступного року. Стояла суха тепла осінь, і видно було, як алеями летять за вітром сяйливі нитки павутиння.
— Знаєш, — озвавсь я після довгої мовчанки, — найліпше було б, мабуть, кинути цей університет — і податися десь на периферію!
— Чому?! — видивилася на мене Леляна.
Я махнув рукою.
— Все одно витурять у три шиї! Чергував оце в гуртожитку на вахті... там такий бар’єрчик, знаєш?
