Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина (читать книги без TXT) 📗

Сльози, прокльони покривджених вкладників? Слава богу, батько навчив її розцінювати сльози інших не інакше як істерію, в кращому випадку, нестриманість погано вихованих людей.

Єдине, чого Катерина дійсно боїться, — скандалу. Це такий бич, перед яким вона ладна на коліна впасти. В жодному разі не можна тепер допускати скандалу. Скривджені не скривджені, доки не стане офіціальною дружиною Безбородька, мусять мовчати, як мертві. Не час тепер думати про способи, як Катерина заткне їм роти. Головне, що і прилюдного скандалу не буде, і гроші залишаться у Катерини.

А поки що треба забрати з каси акції і сховати їх у надійне місце. У футляр від скрипки! Кому спаде на думку заглянути в нього, коли всі знають, що там скрипка з однією струною?

Гроші Катерина залишить в касі. Зрештою, вони будуть потрібні на похорон.

Впоравшись з футляром, Катерина відсуває крісло від Аркадієвого ліжка. Тепер, коли її щастя замкнуто у футляр, як пташка в клітці, Катерина відчуває приплив жалості і вдячності до немічного батька. Око, що кілька хвилин тому світило життям і любов'ю, тепер помутніло, як у неживої риби. Обличчя хворого вкрилося фіолетовими плямами, ніби хто облив його чорнилом.

— Татку! — починає трясти його Катерина, наче смерть застрягла у нього в горлі, як кістка. — Татку, що ви робите, татку?

У відповідь почулося харчання вмираючого.

— Мамо, — шарпнула Катерина за клямку, забувши про замкнені двері, — мамо, татко вмирає!

Коли Олена з криком ввірвалась у кімнату, тіло було ще тепле, але серце уже не билося.

Вірити не хочеться, скільки біганини по установах, мороки з різними сторонніми людьми, руху і коштів вимагає мертва людина в хаті. І злим жартом здавалося те, що тією мертвою людиною був саме Аркадій, який у таких випадках приймав на себе команду і давав усьому лад.

Щастя, що Катерина не втратила рівноваги і відразу ж послала Мариню по двоюрідну сестру Аркадія, тітку Клавду. Клавда, хоч їй ішов шістдесят перший і вона віддавна хворіла ревматизмом, мала в собі ще енергії за трьох молодих.

Останні роки тітка Клавда, так би мовити, відреклася жіночої статі, підладжуючись під мужський фасон. Обстригла а-ля гарсон свої ще пишні, між іншим, як і в усіх Річинських, білі, як молоко, коси, придбала люлечку, стала носити до англійських спортивних блузок мужські галстуки, засвоїла вульгарні вислови і, слухаючи солоні анекдоти, плескала себе по стегнах, як жокей.

Колись тітка Клавда була красивою брюнеткою, з великими очима й зграбним, з аристократичною горбинкою носиком. Її грація, витончена постать будили загальний подив. Дехто в родині вважає, що найбільш подібна до тітки наймолодша з Річинських — Слава, що, звичайно, не зовсім так.

Коли увійшла Клавда і без голосіння та ламання рук твердим басовим голосом почала давати розпорядження, всі відразу відчули, що нарешті буде порядок і вся ота біганина та рипання дверима наберуть якоїсь цілеспрямованості.

Отже, з наказу тітки Клавди Катерина піде замовити в похороннім закладі труну і все інше. Під цим «іншим» малися на увазі чорні шпалери, свічники та декоративна зелень. В похоронному закладі треба буде поторгуватись, бо ті хватайдухи не мають прейскуранта, а лише чигають, скільки з кого можна здерти. Для Клавди ясно, що вони вже п'ять днів гострять зуби на похорон у Річинських. Мають вони, будьте певні, своїх агентів, що полюють за трупами, мов ті гієни.

Слава піде на пошту і подасть телеграми родичам. Ось зразок тексту. Треба пам'ятати, Славуню, що кома й крапка — це теж знаки, за які платять, як і за слово.

Зоня піде до модистки замовити жалобні серпанки і капелюхи для всіх дочок і дружини покійного. На серпанки не треба брати траурного крепу, а звичайний чорний жоржет. Після строку жалоби з цих серпанків можна буде понашивати візитні плаття, але, само собою, скомбінувати з якимсь веселим матеріалом.

Зоня приймає наказ тітки Клавди, але не поспішає виконувати його. Її в цю хвилину займає щось інше. Вона вештається з блокнотом і олівцем у руках по кімнатах, неначе збирається списувати меблі. Зоня заздалегідь відмічає у блокноті, скільки орієнтовно буде на похороні вінків.

Минулого року, коли помер доктор Фільварочний, то перед катафалком несли сімнадцять вінків від родини, друзів і організацій. В Річинських на похороні не повинно бути менше двадцяти п'яти. Від дружини й дочок — один, від тітки Клавди — два, від Несторів — три, від Ілаковичів — чотири, від Гука — приятеля родини — п'ять, від церковного братства — шість, від «Просвіти», від «Рідної школи», від «Бесіди», де татко був членом, від… від… Цифра доходила до вісімнадцяти й далі ніяк не зрушувалася.

До того ж Зоні захотілося, щоб вінки були дорогі, елегантні, стильні. Тому й боялася, що родичі з села посплітають вінки з жоржин і циній, понатикують туди рож, і вийдуть не вінки, а компрометація!

Інша справа, коли б селяни принесли саме такі вінки з жоржин, м'яти, рож та дубового листя… Взагалі треба якось подумати, щоб село з'явилося на похорон організованим порядком, з вінками й хоругвами.

— Та паннунця щойно казали, що бояться сільських вінків, а тепер хочуть, щоб люди з села прийшли з такими вінками, — не втерпіла Мариня, щоб не висловити своєї думки.

— Мариня нічого не розуміє, а завжди мусить і своє слово докинути. Я ж казала, що боюся, коли б священики з села не приїхали з простими вінками, а селянин… якраз… А втім, що я толкую з Маринею про ці справи? Мариня так розуміється на цих речах, як вовк на зірках!..

Коли приїхав Нестор з дружиною (Несторова відразу ж звалилася з ніг, від головного болю її почало канудити), Зоня причепилася до нього: коли помер доктор Фільварочний, то труну везли на санях, хоч був липень, так, як і тепер. Таткові, може, й не треба саней. Фільварочний був хлопський адвокат, а татко як-не-як — священик, і пара білих, як молоко, коней у чорних сітках з пухнатими високими плюмажами на головах, що запряжені у катафалк, куди елегантніше від волів у санях. Але делегації з села повинні бути на татковім похороні. Тепер надзвичайно модною стала участь селян при різних оказіях — стрийко [52] хіба не знає про це?

Нестор плямкнув язиком, бо не знав, що відповісти племінниці.

— Я не знаю, пане добродію, як ти собі уявляєш ту делегацію з села? Хлоп, гадина, має довгу пам'ять тільки на помсту.

Зоня цілком згодна з стрийком, що та худоба давно вже забула про добродійства, що їх зазнавала від татка, але стрийко погодиться й з нею, що без делегацій з села в нинішню хвилину аж ніяк не можна обійтися. Невже ж стрийко не розуміє, що це просто шик? Обов'язково треба когось послати у Вишню, щоб організував там вінки й делегацію. Якщо інакше не можна, то хай пообіцяє тим хамам за страчену днину ситий обід, по вісімдесят сотиків чоловікам, а по п'ятдесят жінкам, бо ж похорон татка, що б там не було, мусить мати всенародний характер.

— А кошти, пане добродію, а кошти?

— Ключі від каси у Катрусі.

Тітка Клавда, підпираючись паличкою (ревматизм мучить її, незважаючи на спеку), дає не тільки команду, але й, за звичаєм Річинських, перевіряє, як виконується доручення. Заглянула вона й на кухню.

— Мариню, тризна мусить бути пишніша, ніж весілля панни Катрусі, яке, маємо надію, не забариться. Я пришлю сюди куховарку. Таку, розуміє Мариня, що готує у поміщиків на полюваннях. Хай Мариня слухається її в усьому й не викидає своїх коників. Мариня мене зрозуміла? Чує Мариня?

— Та чую! Слава богу, ще не позакладало. Я не знаю лише, навіщо-то непотрібних витрат з тими преславними куховарками… Слава богу, не такі забави справлялись у цьому домі, але куховарок ніхто з сторони не наймав. Але як панні (Клавду й досі називали в родині «панною», бо не була замужем) захотілося куховарки, то хай буде. Я лише хочу сказати, що гусарської печені не дам нікому партачити. Це я кажу для того, щоб пізніше непорозумінь не було, бо я того не люблю.