Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора (читать книги бесплатно полностью без регистрации txt) 📗

— Йому байдуже до тонкощів католицького вірування. В інших регіонах країни мій батько підтримує протестантів.

— На диво об’єднувальний підхід, нічого не скажеш.

— Насправді ж Філіп переймається тим, щоб врятувати Францію від самої себе. У серпні цього року наш новий король, Генріх Наварський, спробував нав’язати Парижу свої релігійні та політичні погляди. Та парижани визнали за краще голодувати, аніж підкоритися королю-протестанту. — Метью провів пальцями по волоссю, що було явною ознакою стурбованості. — Померли тисячі людей, і в результаті мій батько втратив віру в здатність людей самотужки вибратися з цього безладу.

Філіп також не мав схильності дозволяти своєму синові керувати власними справами. П’єр розбудив нас рано-вранці й оголосив, що коні засідлані й готові до подорожі. Він отримав звістку, що вже через два дні нас чекають у місті, розташованому за понад сотню миль від шато, в якому ми зупинилися.

— Але ж це неможливо! Ми не зможемо подорожувати так швидко! — Хоч я й була добре підготовленою фізично, але жодне з сучасних фізичних тренувань не могло підготувати до верхової подорожі сільською місцевістю та ще й у листопаді місяці.

— Ми майже не маємо вибору, — похмуро мовив Метью. — Якщо затримаємося, то він пришле іще більше людей, щоб нас підганяти. Тож краще робити, як він каже. — Наприкінці того дня, коли я вже ладна була плакати від утоми, Метью мовчки всадовив мене у своє сідло і ми мчали доти, поки не загнали коней. Я була надто виснажена, щоб протестувати. До кам’яних стін та дерев’яних будинків Сен-Бену ми дісталися вчасно, згідно з наказом Філіпа. На той час ми вже були так близько до замку Сеп-Тур, що ані П’єр, ані Метью вже не надто переймалися пристойністю, тому я їхала верхи, розставивши ноги у сідлі, а не звісивши їх набік, як тоді було прийнято. Незважаючи на те що ми дотримувалися графіку руху, Філіп продовжував збільшувати кількість своїх васалів, що нас супроводжували, наче боявся, що ми передумаємо й повернемося до Англії. Одні васали йшли за нами слід у слід. Інші розчищали дорогу й забезпечували харчі, коней та місця для ночівлі в переповнених постоялих дворах, окремих будинках та укріплених монастирях. Виїхавши на скелясті пагорби, утворені згаслими вулканами в провінції Овернь, ми часто помічали побіля височенних піків таємничі силуети вершників. Помітивши нас, вони прожогом мчали геть, щоб нести звістки про те, як проходить наша подорож до замку Сеп-Тур.

Через два дні, коли вже сутеніло, Метью, П’єр та я зупинилися на одній із зубчастих вершин, з якої крізь пориви снігу ледь проглядався родинний маєток де Клермонів.

Я впізнала знайомі прямі лінії центральної вежі, але, якби не вона, я могла б і не впізнати цього замку. Стіни, що колом оточували його з усіх боків, залишалися такими ж, як і були в двадцять першому сторіччі, як і решта шість круглих веж, кожна — з мідним конічним дахом, позеленілим від часу. Із димарів, виведених за зубці веж таким чином, щоб їх не було видно, ішов дим, а зубчастий обрис стін та веж наводив на думку, що якийсь схиблений велетень навмисне повирізав ці зубці гігантськими ножицями в кожній стіні. За стінами виднівся засніжений сад, а також прямокутні клумби.

У сучасну добу ця фортеця мала лячний вигляд. Але зараз, коли довкола вирувала релігійна та громадянська війна, її оборонне призначення ставало більш очевидним. Між замком та селом стояла, мов вартовий, грізна сторожка. Усередині туди-сюди метушилися люди, багато з них — озброєні. Вдивляючись у сутінках у засніжену далечінь, я помітила численні дерев’яні споруди, розміщені у внутрішньому дворі. Світло з їхніх невеличких віконець утворювало жовтаві прямокутники на сірих кам’яних стінах та вкритій снігом землі.

Моя кобила тихенько заіржала, дихнувши парою. Це була найкраща коняка з тих, що трапилися мені впродовж усієї подорожі. Метью ж сидів на великому чорному жеребцеві, норовливому і злому, який намагався вкусити або хвицнути кожного, хто наближався до нього, окрім істоти на його спині. Обидві тварини були з конюшні де Клермонів і вони, без підказки знаючи дорогу додому, охоче поспішали назад, до теплої стайні з відром вівса.

— О Господи! Не думав я знову тут опинитися! — сказав Метью і закліпав очима, немов сподіваючись, що від цього замок зникне перед його очима.

Я простягнула руку і поклала йому на плече.

— Навіть зараз ти маєш вибір. Ми можемо повернутися. — П’єр жалісно поглянув на мене, а Метью подивився і похмуро всміхнувся.

— Ти не знаєш мого батька, — сказав він і знову прикипів поглядом до замку.

Коли ми нарешті в’їжджали до Сеп-Тура, обабіч нас палали смолоскипи. Важкі ворота з дубків та залізних пластин швидко розчинилися, і коли ми проїжджали крізь них, четверо стояли поруч і мовчки супроводжували нас поглядами. Щойно ми проїхали крізь них, як вони з брязкотом зачинилися, і двоє воротарів замкнули їх спеціальними палями, котрі витягли зі схованок у стінах. Шість днів подорожі через Францію навчили мене, що ці запобіжні заходи є аж ніяк не зайвими. Люди з підозрою ставилися до чужинців, боялися нападу іще однієї зграї солдат-грабіжників, охочих вчинити насильство та пролити кров на догоду своєму новому господареві.

Усередині нас чекала справжня армія — як людей, так і вампірів. Десь із півдесятка з них потурбувалися про наших коней. П’єр віддав одному з них невеличкий пакет з кореспонденцією, а тим часом інші стиха про щось розпитували його, крадькома поглядаючи на мене. Ніхто не підійшов до мене і не запропонував допомогти. Сидячи верхи на моїй коняці, я тремтіла від холоду й втоми, видивляючись серед натовпу Філіпа. Він би неодмінно наказав кому-небудь допомогти мені спішитися.

Метью помітив некомфортне становище, в якому я опинилася, і з завидною гнучкою граціозністю зіскочив зі свого жеребця. Зробивши кілька широких кроків, він підійшов до мене, ніжно витягнув мою ногу зі стремена і злегка розім’яв її, щоб відновити рухливість. Я подякувала йому, не бажаючи, щоб моя перша поява у Сеп-Турі асоціювалася з падінням у мішанину снігу й багнюки в дворі замку.

— А хто з цих чоловіків твій батько? — стиха спитала я Метью, коли він, пригнувшись під шиєю коня, переходив до моєї другої ноги.

— Ніхто. Він у приміщенні. Спочатку підганяв нас так, немов за нами гналися якісь пекельні потвори, а тепер робить вигляд, що йому нецікаво нас бачити. Тобі, до речі, теж треба досередини, бо застудишся. — Метью почав віддавати уривчасті накази по-французьки, розганяючи пришелепуватих слуг навсібіч, аж поки біля дерев’яних гвинтових сходів, що вели до дверей шато, не залишився тільки один вампір. Мене охопило суперечливе відчуття колізії минулого із сучасністю, коли пригадала, як видряпувалася іще не добудованими кам’яними сходами і вперше побачилася з Ізабо.

— Здрастуй, Алене, — сказав Метью, відчуття полегшення, відбившись на обличчі, пом’якшило його суворий вираз.

— Ласкаво просимо додому, — відповів вампір по-англійськи. Коли він, злегка накульгуючи, почав наближатися, показалися деталі його зовнішності: сивувате волосся, зморшки під лагідними очима і жилава статура.

— Дякую тобі, Алене. Це — моя дружина Діана.

— Здрастуйте, мадам де Клермон. — Ален вклонився, завбачливо зупинившись на поштивій відстані.

— Приємно познайомитися, Алене. — Ми ніколи не бачилися з ним раніше, але його ім’я вже асоціювалося у мене з непохитною вірністю та підтримкою. Саме Алена кликав Метью серед ночі у двадцять першому сторіччі, коли хотів пересвідчитися, що у мене в замку Сеп-Тур є все необхідне.

— Ваш батько чекає, — сказав Ален і відступив убік, даючи нам дорогу.

— Накажи принести харчі до мого помешкання — щось просте. Діана зморена й зголодніла, — сказав Метью, подаючи Алену свої рукавички. — Я невдовзі до нього зайду.

— Він чекає на вас обох, — зауважив Ален, старанно зберігаючи нейтральний вираз обличчя. — Будьте обережні на сходах, мадам. Східці вкриті льодом.

— Справді, обох? — Метью поглянув угору на квадратну головну вежу замку і стиснув губи.