Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читать книги полные .txt) 📗
Мені було б принизливо думати, що ти мені вдячна за цей нещасний шматок м’яса чи за щось подібне! Навіть Кицька не мусить тертися за шматок їжі об моє коліно!
Для кращого прикладу я відштовхнув Кицьку ногою — вона якраз робила те, що я сказав.
— А якщо ваша… Тур, тобто Таміла, дійсно покохала іншого, хіба це гріх? Її купили без жодного права на її душу!
— Вибачте, я вас не розумію… — холодно, тихо і чемно промовила вона.
Я трохи послабив свій натиск. Звісно, не розуміє…
— Вибач і ти, — сказав я, помовчавши. — Я надто багато від тебе хочу. А насправді — лише одного.
— Чого? — перелякано скрикнула вона.
— Щоб ти припинила називати мене на «ви»! — посміхнувся я.
…А далі мене понесло.
З мене, мов з рогу достатку, посипались всі знання, які я здобув за все свідоме життя! Соромно згадувати, але я відчув себе принцом, котрий намагається врятувати сплячу красуню шляхом прямого переливання всього вмісту душі в її охололі від вічного сну судини.
Не знаю, що на мене найшло, не пам’ятаю, з чого почав.
Покидав їй на коліна всі свої художні альбоми з репродукціями великих живописців, судомно гортав сторінки з улюбленими віршами і читав їх вголос, рився в касетах з кінофільмами, похапцем переповідаючи сюжет тієї чи іншої стрічки, сипав іменами, а то впадав до лекцій з політінформації і знову повертався до кращих зразків мистецтва.
Вмикав диски Піаф, Мелоді Гардо, Бйорк, бітлів, вимикав — ставив Бетховена і Альбіноні, потім, шкодуючи час, що спливав і застигав у сірому небі, мов сталь, знову говорив, говорив і говорив.
Вона сиділа мовчки, то блукаючи пальцями в пухнастому хутрі Кицьки, то пристрасно гортала альбоми, водячи долонею, мов сліпа, по обличчя святих і грішних, то притискала до щоки музичний диск, ніби нею могла почути його вміст.
Вона була, мов… мов Мінні — якби та несподівано набула людської подоби.
Точно!
Якоїсь миті я ледь не підскочив, ошпарений цією трохи дивною аналогією, але вона здалася мені такою влучною.
Дійсно: я б ніколи, і нізащо, і ні перед ким не розсипався всім цим найдорожчим.
Ні перед ким.
Крім Мінні.
Виявляється, в світі була ще одна істота, що не викликала у мене сорому так багато і відверто говорити. Про те, що я…
…дедалі частіше звертаю зір не на те, що буде попереду, і не на те, що відбулося, а дивлюсь вгору — туди, де хмари ведуть своє тисячолітнє життя. Там є все, ніби це — відбиток життя земного. Є перестороги і попередження, пророцтва і відповіді на запитання. Якщо захочеш, можна побачити все, що чекає на тебе, і все, що вже відбулося.
Є самотні вершники в степу і дівчина з піднятими руками, є кити і леви, є каравани верблюдів і срібна форель, є небесні міста. Химерна географічна карта світу. Можливо, по її невидимих меридіанах блукають душі наших близьких і назавжди втрачених людей, можливо, там колись блукатимемо і ми, зблизька спостерігаючи за літаками.
Мені давно не вистачало того, що я назвав розмовою про високе.
Про високе без лапок чи пафосу. Про високе і просте, як ці хмари. Тихо читати вголос улюблені рядки з поезії і прози та міркувати про метафори великих творців. Часом мені здавалося, що лише такі розмови мають право на життя, а все інше — маячня.
…Коли зірки за вікном закрижаніли і почали осипатися, я нарешті замовк. І відчув шалене виснаження — ніби з мене було викачано всю кров. А чи була з того користь моїй Сплячій Красуні?
Вона сиділа, низько схиливши голову, я не міг бачити виразу її обличчя. Я ніяково кашлянув і сказав, киваючи за вікно:
— Скоро ранок. Тобі треба відпочити. Залишишся?
Вона категорично захитала головою і промовила трохи захриплим голосом:
— Ти нічого не розповів про себе — тільки про інших…
Отже, вона мене слухала і навіть помітила цей «прокольчик».
— Говорячи про інших, ми завжди говоримо про себе! — відповів я, роблячи акцент на «завжди». — Особливість у тім, що в одних ці «інші» — сусіди по сходовому майданчику, політики чи герої серіалів, а в других — Гайдн, Моцарт чи Ісус Христос.
Вона підвела на мене здивований погляд і покірно, мов учениця, сказала:
— Я над цим подумаю.
Отже, у колібрі теж бувають мізки, внутрішньо посміхнувся я і тут же засоромився своєї звички все переводити на тупі жарти.
Потім вона зазбиралась назад. І цей момент знову напустив на нас туман ніяковості.
Я давно помітив: можна бути неабияким розкутим і говорити-робити все, що завгодно, але коли вже стоїш на порозі і пора прощатися, не знаєш, що сказати. Можливо, це тому, що слова під час розставання — формальність і деякий ритуал, вони не мають ніякого сенсу.
Я забігав по квартирі, одягаючи куртку, шукаючи шолом і ключі від «харлея». Запитав — цього разу з якоюсь дурнуватою інтонацією в голосі, чи зможемо ми побачитись завтра.
— Ні, - твердо і коротко відповіла вона.
А я більше не міг просити, навіть жартома. От у чому хиба такого переливання себе в іншу посудину — тоді ця посудина здається кращою подобою себе самого.
— Ні, - повторила вона, помітивши мій розпач, і додала: — Пізніше.
Що означало це «пізніше»?
Я знайшов свій новий мобільний телефон, котрий придбав після отримання гонорару, і дав їй. Сказав, що вона зможе зателефонувати мені в будь-яку хвилину.
Вона злякалась:
— У нас не повинно бути таких речей без санкції керівництва!
— А ти сховай його. Я не буду тобі телефонувати — обіцяю. Я лише чекатиму на твій дзвінок.
Вона нерішуче взяла слухавку.
— Як нею користуватися?
Я присів поруч із нею і кілька приємних хвилин провів у докладній лекції про призначення кнопок та зарядного пристрою.
— Ти збережеш мою Кицьку? — запитала вона наостанок. І я, зрозумівши, який вагомий аргумент залишаю собі, хитро посміхнувся:
— Май на увазі, вона чекатиме на тебе. Тварин не можна обманювати…
Ми вийшли на подвір’я.
У сірому мерехтінні туману «харлей» виблискував, мов велика комаха. Я надів на неї шолом.
Ніч скінчилась…
Повернувшись додому, я навіщось, мов слідчий, зібрав у пластиковий пакетик шматок надкушеного нею хліба і редиску, поклав до морозилки. Кішка Кицька спала, скрутившись калачиком на стільці, де Пат сиділа кілька годин тому. І на мене зійшов спокій.
Знав: Кицьку вона не покине.
«Алекс Струтівський», — прочитав я на зібганому папірці.
Отже, подумаємо про це, як я і запланував. Я сів за комп’ютер, набрав прізвище.
На мене вискочила купа посилань.
Всі вони стосувалися депутата Костянтина Струтівського — біографія, діяльність, численні інтерв’ю і світлини. Лише в останній десятці посилань під номерами, що перевалювали за сотню, говорилося про особисте. І я знайшов те, про що смутно здогадався, почувши прізвище чоловіка вбитої дівчини. Олексій Костянтинович Струтівський, генеральний директор однієї з провідних фірм, що займається нерухомістю. «Купуй сьогодні — завтра буде пізно!», «Будуй і заселяйся під ключ!», «Нове житло — новому поколінню!» — і таке інше.
Крім того: «Алекс Струтівський — бізнесмен нової формації», «Алекс Струтівський подарував людям похилого віку по коробці цукерок «Привіт, ведмежата!» і по упаковці томатного соку “Бадьорить!”».
Ще заголовки: «Костянтин Струтівський: “Я не втручаюся у справи свого сина. Він живе на свою зарплату”», «Син депутата Струтівського одружився з простою випускницею ліцею!», «Тато подарував молодим триповерховий котедж на Лівобережжі!»…
В останніх посиланнях були вже інші заголовки — «Щастя тривало недовго…», «Самогубство дружини Алекса Струтівського», «Алекс Струтівський: “Разом із своєю молодою дружиною я втратив і свою душу…”», «Алекс Струтівський долає горе в Монако» і т. ін.
Перше, що я зробив удень, узяв на прокат човен і проплив повз гряду «хатинок», що розташувалися на лівому березі і «в народі» називалися «Тепле кубельце». Підступитись інакше до цього поселення було неможливо, з боку дороги воно було щільно закрите високим парканом.
