Координати чудес - Шекли Роберт (читать бесплатно полные книги TXT) 📗
— Музичний супровід кінофільмів, — похмуро сказав Кармоді. — Вся ця клята вистава за сценарієм, а я навіть не помітив.
Франшо Тон торкнув його за рукав. Гері Купер поклав на плече свою величезну лапу. Лерд Крегар по-приятельськи облапив його, як ведмідь. Шірлі Темпл вчепилася в праву ногу. Інші обступали тісніше й тісніше, все ще посміхаючись.
— Сітрайте! — заволав Кармоді. — Сітрайте, Бога ради!…
А далі все сталося трохи швидше, ніж він спромігся збагнути.
Частина п’ята
ПОВЕРНЕННЯ НА ЗЕМЛЮ
РОЗДІЛ 28
Кармоді знову потрапив у Нью-Йорк, на цей раз на ріг Ріверсайдського шосе і 99-ї вулиці. На заході над набережною Джерсі сонце сідало за Горизонт-Хаус, а з правого боку у всій красі засяяла реклама «Спрай». Закіптюжене листя дерев Ріверсайдського парку мляво ворушилося потоками вихлопних газів з Вестсайдського шосе. Дикі верески істеричних дітей переривалися лайкою не менш істеричних і роздратованих батьків.
— Це твоя домівка? — запитав Виграш,
Кармоді поглянув униз і побачив, що після нової метаморфози Виграш обернувся на годинник «Дік Тресі» з умонтованим стереогучномовцем.
— Здається, схоже, — відповів Кармоді.
— Цікаве місце, — зауважив Виграш. — Жваве. Мені подобається.
— Угу, — неохоче погодився Кармоді, — не зовсім певний своїх почуттів щодо диму вітчизни.
Він рушив до центру. У Ріверсайд-Парку засвітилися ліхтарі. Мами з дитячими колясками поспішали звільнити його для грабіжників та поліцейських патрулів. По-котячому безшумно скрадався смог. Заблуканими велетнями проглядали крізь нього будинки. Стічні води весело дзюрчали в Гудзон, а Гудзон весело вливався в каналізаційні труби.
— Гей, Кармоді!
Кармоді озирнувся. Його наздогнав чоловік у потертому піджаку, капцях, котелку і з білим полотняним шарфом на шиї. Картці впізнав Джорджа Марунді, знайомого художника, злидаря, не дуже пригрітого успіхом.
— Привіт, чоловіче! — звернувся Марунді, підходячи й подаючи руку.
— Привіт, привіт! — відгукнувся Кармоді, по-змовницьки посміхаючись.
— Як ся маєш, друже? — запитав Марунді.
— Сам знаєш, — сказав Кармоді.
— Звідки мені знати, коли навіть твоя Гелен не знає.
— Та ну!
— Факт! Слухай, у Дікі Тейта в суботу збіговисько. Не хочеш примотати?
— Заскочу, — сказав Кармоді. — Як там Тейт?
— Сам знаєш, друже.
— Та знаю, — з гіркотою сказав Кармоді. — Він ще й досі теє?…
— А ти як думав?
Кармоді знизав плечима.
— А мене тут хтось відрекомендує? — подав голос Виграш.
— Заткайся! — порадив Кармоді.
— Слухай, друже! Що то в тебе за штука? — Марунді нахилився і вп’явся очима в зап’ясток Кармоді. — Мінідиктофончик, га? Сила, друже! Клас! Запрограмований?
— Я не запрограмований, — обурився Виграш. — Я автономний.
— Ох ти! — вигукнув Марунді. — Ну й фірма! Гей ти, Мікі Маусе, що ти ще скажеш?
— Іди ти к бісу! — лайнувся Виграш.
— Припини! — загрозливо просичав Кармоді.
— Ну й ну! — заусміхавшись, сказав Марунді. — Жвавий у тебе парубійко, га, Кармоді?
— З ним трапляється, — відповів Кармоді.
— Де дістав?
— Дістав? Ох далеко.
— Десь мотався? Так от чому я кілька місяців тебе не бачив.
— Мабуть, тому, — погодився Кармоді.
— А де тебе носило? — запитав Марунді.
У Кармоді на язиці крутилося сказати, що він був у Майамі. Натомість щось смикнуло його виголосити:
— Подорожував по Всесвіту, в самому Космосі, де я мав нагоду подивитись кілька чудових короткометражних фільмів, які надалі будуть уже реальністю. Марунді з розумінням закивав головою:
— Еге-е! І ти вже наковтаєшся й плаваєш?
— Ні, я літав…
— І відчував молекулярну всеєдиність світу і наслухав таємничі сили плоті, nicht wahr?
— Не зовсім так, — заперечив Кармоді. — Власне, за цю мандрівку я мав нагоду спізнати дискретність енергії інших творінь і вийшов за межі особисто-молекулярного світу в зовнішньо-атомарний. Іншими словами, моя мандрівка переконала мене в реальності, -про те, чи існують, уже й мовчу, — істот, відмінних від нас.
— Ну, мабуть, кислоту ти ковтав міцнющу!
— Кислота чистого досвіду здобувається в буденній сірості животіння, — сказав Кармоді. — Об’єктивного існування прагнуть усі, проте досягають нечисленні.
— Що ж, мовчиш? — образився Марунді. — Дарма, хлопче! Якби ми пили вдвох, то я плавав би краще.
— Сумніваюся.
— Не сумніваюсь, що сумніваєшся. Та біс із тим усім! Tи — на відкриття?
— Що за відкриття?
Марунді здивовано витріщився.
— Друже, ти так замандрувався, що вже й не знаєш нічого! Сьогодні відкриття найвизначнішої мистецької виставки нашого часу, а може, й усіх часів та народів.
— Що ж то за перлина творіння?
— Якраз шурую туди, — сказав Марунді. — Гайда зі мною.
Виграш почав щось бурчати, та Кармоді уже подався за приятелем. Вони йшли в протилежний від центру бік, і Марунді сипав свіжими плітками: про те, як Комісію з Антиамериканської діяльності звинуватили в антиамериканізмі, але відчепилися, залишивши комісію під підозрою; про сенсаційний проект Пепперіджа Фарма по заморожуванню людей; про те, як п’ять повітрянодесантних дивізій спромоглися вчора знищити п’ять в’єтконгівців; про шалений успіх телесеріалу Ен-бі-сі «Поневіряння доброзичливого капіталізму». А ще Кармоді довідався про безприкладний патріотизм Дженерал Моторз, яка послала полк місіонерів-добровольців під командуванням віце-президента до кордону Камбоджі.
Так вони дійшли до 106-ї вулиці, де за час відсутності Кармоді знесли кілька будинків і натомість поставили нову споруду. На перший погляд вона видавалася замком, та нічого подібного Кармоді ще не доводилося бачити, і він звернувся до натхненного Марунді за поясненнями.
— Ось ця велична споруда перед нами, — сказав Марунді, — витвір архітектора Дельвеню, автора «Пастки Смерті» — знаменитої нью-йоркської платної дороги, якою ще ніхто не проїхав з початку до кінця без аварії. Це той Дельвеню, може, пригадуєш, що в Чікаго спроектував вежі флеш-Пойнт — єдині у світі трущоби, в яких форма відповідає призначенню. Це перші трущоби, відверто й гордо задумані як найсучасніші трущоби й оголошені «неоновлюваними» Президентською комісією по мистецьких злочинах в Урбанамериці,
— Унікальне досягнення, — погодився Кармоді. — А як називається оце?
— Шедевр Дельваню, йога опус магнус. Це, друже мій, Палац Сміття!
Дорога до Палацу була вишукано забрукована яєчною шкаралупою, помаранчевими шкірками, кісточками авокадо та черепашками мідій. Вона підводила до парадних воріт, половини яких були інкрустовані іржавими матрацними пружинами. Над портиком лискучими голівками оселедців було викладене гасло: «Марнотратне розкошування — не вада, стриманість у розтринькуванні — не чеснота!»
Через вестибюль із стін з пресованих картонок вони вийшли у відкритий дворик, де весело виблискував фонтан напалму. Минули зал, оздоблений обрізками алюмінію, бляхи, поліетилену, карбамідом, стиролом, бакелітом, бетоном, клаптями шпалер під горіх, акриланом та вінілом. Від залу розбігалися галереї.
— Подобається? — запитав Марунді
— Н-не знаю, — відповів Кармоді, — Що це за диво?
— Музей. Перший у світі музей людських покидьків.
— Бачу. І як його сприймають?
— На диво, з величезним ентузіазмом! Тобто ми — художники та інтелектуали — знали, що все це правильно, та все ж не сподівалися, що широка публіка так швидко все зрозуміє. У публіки виявився хороший вроджений смак, і вона відчула, що саме це — єдине справжнє мистецтво нашого часу.
— Відчула? Щось воно мені важкувато сприймається.
Марунді глянув на нього з жалем.
— От уже не сподівався, що ти реакціонер в естетиці! А що тобі до вподоби? Мабуть, грецькі скульптури чи візантійські ікони?
— Ні, звичайно. Але чому мені має подобатися це?
