Михайлик-джура козацький. - Пригара Марія (читать книги бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗

«Який ти в біса великий падишах? Хвалишся, що підкорив усі царства й королівства на землі, від сходу сонця й до заходу, а сам козакам ради не даси...

Крикливий ти слинько! Чваньковитий індик! Забирайся геть, у пекло, до батька свого диявола Вельзевула, котрий давно вже сумує за своїм коханим синочком...»

То була ганьба ще гірша від недавнього побоїська. Похмурнілі візири зійшлися вночі на таємну раду. Ухвалили, не питаючи падишаха, вирядити до гетьмана Ходкевича надійну людину: хай натякне, що як прийдуть польські посли говорити про мир — вони не зустрінуть відмови...

Грек Вевелі, чоловік хитрий і розумний, що деякий час жив у турецькому стані, тайкома поскакав у Хотинську фортецю. Проте до Ходкевича він добитися не зміг: старий гетьман доживав останні години.

Але це вже нічого не могло змінити, хоч султан дуже зрадів, дізнавшись про смерть давнього недруга, й зробив останню відчайдушну спробу.

Сам об’їхав війська, по черзі звертався до кожного полку, ім’ям аллаха заклинав не зганьбити свою честь: ще раз ударити на нечестивих ілляхів, ослаблих від такої втрати.

Та вони слухали його неохоче і в бій пішли мляво: гусарські сотні, підтримані пішими козаками, легко їх розгромили.

Через два тижні, погожого осіннього дня, польські посли, оточені пишним почтом, вирушили до турків, їх супроводили півсотні вславлених лицарів, обраних з-поміж усього війська.

Позаду трьома кіньми везли дорогоцінні дарунки для султана та візирів — без дарунків годі було й починати розмову. Весь кортеж мінився й блищав: самоцвіти на кінській збруї, на поясах та на руків’ї шабель, срібло лицарських шоломів і панцирів сліпили очі. Посли їхали помалу, статечно, притримували коні, аби не здалося, ніби вони поспішають миритися.

Проте в турецькому таборі їх уже чекали. Назустріч шаленим чвалом вилетів загін яничарів на білих арабських румаках. Два сивобороді посланці-чауші, притуливши руку до серця, вклонилися полякам, запрошуючи в табір.

Сотні воїнів роєм сипнули на берег, зачувши, що їдуть ілляхи говорити про мир: деякі, забувши ворожнечу, махали руками, на мигах просили під’їхати ближче, погомоніти. Але посли суворо заборонили своїм лицарям усякі балачки.

Перед ними розпросторилося величезне місто з шатрів і наметів, з кривими вуличками й завулками, впоперек яких де-не-де були простягнені товсті канати — щоб заплуталися ворожі вершники, якщо нападуть уночі. Біля кожного входу лопотіли кінськими хвостами бунчуки: одразу можна вгадати, якого чину паша тут живе. Найвищий мав п’ять бунчуків.

Віддалік на кількох пагорбах яскріли обтягнені золотою парчею султанові шатра. Коло них нерухомо, наче вирізьблені з каменю, стояли на варті яничари й негри-мурини в білих тюрбанах.

Знати було, що турки прагнуть вразити послів своєю могутністю. Табірними вуличками марширували численні загони піхотинців; на просторому плацу шикувалися дві сотні кінних латників-джебелів. Коли поляки проїздили мимо, до них повернулися темні, посічені шрамами обличчя; вершники здибили коней, грізно брязнувши зброєю. Та досвідчене око скрізь вгадувало сліди руйнувань і лиха. У кущах біля валу лежаки догори колесами кілька важких гармат, заклепаних, мабуть, під час нічного нападу; ще більше їх валялося в глибокій канаві-фосі, нашвидку прикиданих хмизом, а в долині, коло обозу, стогнали на землі тисячі поранених. Посли перезирнулися, без слів зрозумівши один одного: схоже, що приїхали саме впору...

Великий візир Дилавер-паша прийняв їх дуже привітно. Запитав, як здоров’я короля Сигізмунда та їх власне, обіцяв, що зустрінуть у турецькому стані ласку й гостинність.

Його величність падишах, сказав, на жаль, не може зараз допустити вельможних панів послів перед свої ясні очі, бо раптово занедужав, але є надія, що встане з ложа хвороби, доки справа, з якою вони прибули, дійде щасливого кінця.

Послй шанобливо вклонилися, запевнили, що теж мають таку надію, а про себе подумали, що недарма хитрий лис отак маже медом: десь і справді турчинів допекло до живого; проте домовитися з ними буде нелегко — це теж видно.

Обидва магнати вгадали: днів з десять минуло, доки нарешті дійшли згоди. Великий візир доконче хотів, щоб Польща платила щороку великий харадж — данину султанові, вимагав також, аби король Сигізмунд відступив Туреччині землі на берегах Дніпра, від порогів і до Чорного моря, правив і ще багато дечого. На одне посли приставали, на інше пристати не хотіли.

Щоб зломити їх упертість, Дилавер почав страхати, що турецьке військо стоятиме під Хотином хоч і півроку, що ординці грабуватимуть польські села й міста: не забаряться дійти й до Кракова, як це не раз уже бувало. Звелів знову кинути полки в бій, обстріляти з важких гармат польський табір і фортецю.

Але посли затялися. Довелося кінець кінцем піти на поступки самому Дилаверу-паші. Чи то побачив, що всі страхання даремці, чи, може, допомогли розкішні золотоглави [17] й оксамити, соболеві й боброві хутра, якими посли, не окупуючи, обдарували і його, й інших візирів; досить того, що трактат про замирення був нарешті підписаний. Тоді посли, як обіцяв великий візир, побачили Османа.

Молодий султан нерухомо сидів на встеленім перськими килимами ложі: жодна риса не здригнулася на смаглявім обличчі, коли Дилавер-паша привів перед його очі послів і, впавши ницьма, повідомив, що мир, з ласки аллаха, вже укладено.

Султан навіть не глянув на важкий стародавній меч та оздоблену золотом кольчугу італійського виробу, що їх посли шанобливо поклали йому до ніг; не кинув оком і на чудового срібно-сірого румака з попелястою гривою, якого привели до шатра. Але вельможі не взяли цієї байдужості до серця. Як не є, вони свого домоглися. Невідомо як, турецькі воїни відразу взнали про мир. В усьому величезному стані, з кам’янистими горбами, долинами та видолинками, що верстов на тридцять тягнувся до Дністра й понад Дністром, за милю од польського табору, знявся неймовірний гамір. Де й узялися сопілки, пищалки, бубони, зурни, струнні саази: залунали такі несамовиті переливи, калатання, деренчання, бренькіт — мертвий устав би з могили! Воїни всіх племен виводили пісні різними мовами, то пронизливо-високі, то низькі й сумовиті — отак, як співали у себе вдома, десь у розжарених пісках пустелі Сахари, на порослому пальмами узбережжі Червоного моря чи на скелястих кавказьких верховинах...

Інші били в долоні, притупували або, взявши кинджала в зуби, витанцьовували в колі — всяк радів, як умів. На шатрах засвітилися величезні воскові свічки, розливаючи в присмерку лагідне сяйво. І тут запалахкотіли вогнища в козацькому таборі, вдарили в небо мушкети, хрипко загавкали гармати- фальконети: козаки миттю вгадали, що сталося. Заходили по руках чарки й дерев’яні корці-михайлики, з горілкою, з червоним молдавським вином: хоч і не слід пити в поході, та вже боям кінець, годилося козацьким звичаєм обмити перемогу! І попливли в імлистий наддністрянський вечір різноголосі пісні, зливаючись у дужий хор. Козаки співали, як дихали: виливали, що було на серці,— радощі, жалі, смуток. Не один складав пісню тут-таки, біля багаття, інші підхоплювали, додавали своє.

Ой розсердився хан,

Ще й турецький султан,

Тяжко прогнівилися...—

заводили в одному колі...

Гей, а гей, козаки,

Славні вояки,

Вельми звеселилися...-»

відповідали в іншому.

Прийшов час і на Михайлика. Аж серце затремтіло, коли батько Мехтод, моргнувши вусом, скинув з плеча стару бандуру:

Ой^мала вдова сина-сокола,

Вигодувала, у військо дала —

розсипав Михайлик дзвінке срібло, й очі заплющив, щоб краще співалося.

Десь у глибині болюче защеміло: хтозна-чому згадалася матір: де вона, бідна, зараз? Чи думає, що він живий? Чи, може, на якійсь клятій чужині так затур- кали-затовкли її, що вже й не дума нічого: одне дожидає смерті, мов порятунку?

Ой старша сестра коня сідлала,

А найменша хустку качала.