Чотири пори життя - Матиос Мария Васильевна (читаем книги бесплатно txt) 📗
— Де я є?
— Скрізь тут, усюди.
— А там мене зовсім не зосталося?
— І там тебе трохи зосталося. У пам'яті інших. Однак пам'ять людська коротка і невдячна. Отже, ти вся тут. Уся душа твоя коло мене.
— А яка вона — душа? Ти знаєш?
— О, Маріє… — зітхнув Миколай-Угодник. — Я знаю лише те, що знаю…
— Як? І ти не знаєш?! Миколай начебто недочув мене.
— Хочеш, я наближу душу до тієї, що ти мала в житті, і ми підемо з тобою садом?
— Твоя на те воля, — поникла я зовсім, вражена і розчарована водночас. Бо і тут, як на землі, існував якийсь свій розрахунок: хочеш — зроблю тебе щасливою, не хочеш — і не треба.
— Ти недобре думаєш… — сказав Миколай, якось дивно обходячи круг мене. — Тобі краще говорити вголос.
— Але ж я не маю голосу, — заперечила. — Ти що, читаєш мої думки?
— Я їх не читаю, я чую: тобі здається, що ти думаєш, а насправді ти говориш. У тебе є голос. Ти його не чуєш, а я чую і бачу тебе живою, — пояснював ангел з великою терплячістю. — Та ти й сама зараз себе побачиш, — він наче торкався невидимої димки, що була моєю душею.
І поволі я почала відчувати, що стаю жінкою. У мене начебто з'явилися очі, що дивилися на мене збоку. Отже, очима збоку я могла бачити дуже тендітні контури жіночої фігури, що ледь-ледь прозирали з-під білої димчастої тоги. Я була у довгих білих одежах із голови до ніг: навіть колись моє розкішне чорне волосся тепер стало білим. Невидимі і нечутні струмені вітру колихали мережані сріблом строї маленької жінки, — а це справді була я, — і розвівали їх за спиною, немов весільну фату. Збоку я сама собі видавалася такою мініатюрною, що, мабуть, мав рацію один із моїх приятелів, коли сказав: «Ти така маленька, така маленька, що могла би поміститися на моїх грудях».
Маленькі жінки створені для любові, любили повторювати мені услід чоловіки, від яких я цього чекала щонайменше. «Але, може, варт було їх тоді слухати?» — думала я, майже милуючись собою збоку.
— Не варт, — відповів мені Миколай, що мовчки стояв дотепер переді мною.
— О, ти справді ангел і справжній ангел-хоронитель… — вдячно прошепотіла я, пропустивши слова, і подалася до нього, наче хотіла притулитися чи знайти захист.
— Ти розчулилася, — він провів над головою обома руками. — Ти в житті була чулою. І це тобі заважало. Заважало? — перепитав.
— Багато разів. Бо дехто користався нею. До того ж я була тонка на сльози, замість мати кулаки.
— Добро повинно бути з кулаками? Так вас там учили? А тобі не здається, що іноді сльози допомагали тобі більше, аніж кулаки?
Я трохи перемовчала. Згадувала.
— Мабуть, ти маєш рацію. Однак частіше я плакала так, щоб ніхто не бачив. Сльози не асоціювалися зі мною. І я плакала не перед усіма.
— Бачиш, зате вони були достойні сліз, ті, перед ким ти плакала. То були твої віддані друзі. Ти їх мала багато.
— Це ти мені їх посилав? — запитала я здивовано.
— Ні. Ви самі знаходили шлях одне до одного. Я лише створював ситуації, коли бачив, що між тобою і кимсь пробігала іскра симпатії чи довіри. І я вам давав випробування. Найважчі випробування випадали тобі з людьми, які згодом ставали твоїми друзями. Чи не так?
Над цим можна було не задумуватися. Ця аксіома виведена мною ще за життя.
— Так. Навіть потенційні вороги, пройшовши випробування зі мною, ставали моїми друзями чи просто приятелями, але не ворогами.
— Але я обіцяв показати сад. Ходімо? — якось дуже галантно вклонився мені мій ангел і пішов трохи попереду, засліплюючи блиском своєї ризи і тонким — як обідок — німбом, що враз засяяв над його хвилястим довгим волоссям.
— Ти мене спокушаєш… — промурмотіла я ледь чутно.
Ангел відповів мені не обертаючись:
— Тут не існує жодної спокуси, про яку чи якої ти не знала би в житті. Кожній людині наперед відомий майже весь набір спокус, що можуть зустрітися їй на шляху. І люди добровільно вибирають із них ті, що найбільш повно відповідають настрою, обставинам, місцю, а вже потім приписують свою слабкість нечистій силі, якщо вважають ті спокуси недостойними чи грішними. Біда в тому, що кожен сприймає спокусу як винагороду за щось і не знає, якою насправді витонченою, філігранною майже до єзуїтства вона може бути. Спокуса — не винагорода.
— То ти хочеш сказати, що нечистої сили не існує і це ви, ангели, тут плануєте спокуси і розсилаєте їх по людях? А по тім придумуєте кару за них? — Я майже хапала Миколая за поділ ризи, однак він був невловимий.
І я зрозуміла, що ми обоє безтілесні, ми просто примари, красиві примари, що в ілюзійному сяйві одеж пливемо квітучою ілюзією одинадцятого саду.
— Чому плануємо? — обернувся до мене білим обличчям ангел. — Тут, у ангельському саду, де мешкають ангели живого, ми маємо все точно так, як ви мали в житті: багатство, бідність, хвороби, веселощі, спокуси, невдачі, — тобто всі різновиди добра і зла. Ми нічого не приховуємо, ми всім ділимося з людьми. А люди самі роблять вибір. Ось і все.
— То як же ж ви охороняєте людей, коли ви все віддали у їхню волю?! — скрикнула я, вражена. — Хіба є такі, що добровільно вибирають для себе нещастя, хворобу?! Тоді виходить, як казали атеїсти, світ ніким не керований, хаотичний. А хто ж надсилає людям кару за прокльони і сльози?
— А хіба я сказав, що ми охороняємо всіх? — ішов Миколай у глиб саду, ведучи мене за собою. — Ми охороняємо лише вибраних, мічених.
— Хто ж у вас тоді вибраний і за яким принципом?! На цей раз він мені не відповів. А я й не перепитувала.
Ми йшли, минаючи запашні алеї розкішних дерев, на яких гойдалися плоди, схожі на помаранчі. Я засміялася: згадала, як колись на вулицях зимових Афін Славко Медвідь рвав мені терпкі дикі помаранчі і дуже серйозно бурмотів:
— Це нахабство — отак рости й валятися під ногами…
А Юрко Покальчук шкірився кутиками губ, прицмокуючи при цьому:
— О, yes, нахабство.
Ох, Юрку-Юрку, десь, може, і ти тут зараз працюєш для когось гідом, бо ти завжди був працьовитий…
А в цьому, одинадцятому саду, все було нахабним. Обіруч плюскотіли кольорові озера й фонтани, плавали якісь гонорові павичі чи індики, а з альтанок, розсипаних у зелені кучерявих плющів і виноградників, долинали тонкі голоси.
Однак за весь час перебування тут я не зустріла жодної душі. То хто ж тоді там говорить і лукаво сміється? Ангели самі з собою?! Чи ті альтанки — помешкання для вибраних і мічених?
Миколай випередив мій голос:
— Так, там ангели розмовляють з людьми, як ми з тобою.
— Про що вони говорять, коли вони все про нас знають? — здивувалася я.
— Хто про що… Однак ми теж не все знаємо. Бо ми колись були людьми, — майже напівшепотом проказав мені він, заводячи в маленьку сутінкову альтанку між густих виноградників і квітів.
— То ти людина?! Такий, як я? — моєму здивуванню не було меж.
— Ні, я ангел, — коротко відповів на це Миколай-Угодник і показав сідати на підлогу, вистелену килимами із квітів.
Тим часом мій ангел поставив переді мною амфору з амброзією, що розливала пахощі на всю альтанку, і сів навпроти, скинувши ризу. Він справді був молодий, здоровий і красивий, як звичайний чоловік, у штанях, схожих на джинсові, у білій безрукавці, з гладко зачесаним волоссям. Той чоловік дуже по-земному дивився на мене своїми ангельськими очима, і я готова була заприсягтися, що вони чорні, як терен чи пасльон.
— Ні, ти мені скажи, ти людина чи ангел у людській подобі?! Чи ти змій-спокусник, коли кажеш, що в одинадцятому саду є все? — не вгавала я.
— Я вже тобі сказав. У нашому саду нема неправди. Пий цю амброзію, Маріє, вона додає сили. Тут також треба мати силу.
— Навіщо?
Мій ангел мовчав.
— Навіщо? Адже тут усе діється поза моєю волею. Я тут безвольна. Я — наче закладена в небесний комп'ютер, який послідовно і точно виконує свою грандіозну програму. Ось тепер ця програма висвітила тебе. А потім… я не знаю, що буде потім. Цей комп'ютер звів мене ще не з усіма, з ким я хотіла побачитися тут, але…
