Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги TXT) 📗
В західнїм, побожськім районї, на браславсько-подільськім пограничу, пізнїйша традиція звеличала особливо ролю й значіннє Предслава Лянцкороньского, старости Хмельницького, анальоґічно, але з далеко меньшим правом нїж се зробила з Дашковичом. У сучасників центральною фіґурою тутешньої оборони й боротьби з Татарами аж до самої своєї смерти в 1530 р. виступає кн. Константин Ів. Острозький, summus cum Tartaris belli gerendi imperator, як його називають сучасники 23). З свого титулу винницького і браславського старости він був офіціальним сторожем литовського Побожа, а як гетьман в. кн. литовського, перший маґнат Волини і взагалї чоловік незвичайно авторитетний і поважаний, він в другім і третім десятилїтю був шефом цїлої української оборонної орґанїзації. Його останнїй тріумф над Татарами в 1528 р., був оваційно святкований: по всїй Польщі „кн. Константина до небес виносили найбільшими похвалами, і коли він скоро по тім приїхав до Кракова до короля Жиґимонта, той прийняв його з найбільш вишуканими почестями, в присутности всього двору і коли він вїздив в город і замок, перед ним несли воєнні знаки, забрані від ворога в сїй війнї, й вели перед ним забраних в неволю Татар” 24).
При нїм на другім плянї стояли подільські старости, начальники наємного війська й стражники — начальники сторожі, що завідали обороною коронної границі. Серед них в сучасних джерелах на першім плянї Станислав Лянцкороньский, староста камінецький і стражник (ехсubiarum praefectus) в другім десятилїтю, його наступники в стражництві Якуб Струсь (від 1520 р.) і Микола Сенявский, пізнїйший гетьман, начальники наємного війська Ян Сверчовский (старший), Якуб Сецеґіньовский, старий пограничник, брат Станислава Предслав Лянцкороньский староста Хмельницький, Юрий Язловецкий, тодї ще молодий воєвничий маґнат, герой нещасливого походу під Очаків 1528 р. 25). З них в пізнїйшій традиції найбільш пощастило Предславу Лянцкороньскому — в сучасних звістках не так дуже замітному. Старовольский в своїх Sarmatiae bellatores звеличав його як гідного ученика Конст. Острозького, як лицаря, вишколеного в рицарській штуцї сучасної Европи („пройшовши цїлу Европу, побував также в Єрусалимі і в ріжних варварських краях, і там багато навчив ся з воєнної штуки і вернувши ся до дому, покористував ся тим: в воєнній штуцї багато відмінив і нового завів”) 26).
В 1530-х рр. зачинав свою службу на Поділю як ротмістр Бернат Претвич, від р. 1540 староста новозбудованого барського замку, оден з найбільш славлених пограничників 27). Про його казали: za pana Pretwica wolna od Tatar granica; налїчували 70 його битв з Татарами, і в усїх він, мовляв, побивав їх. Найбільш прославленим епізодом був його похід під Очаків 1541 р., оповіджений Бєльским: „незадовго перед тим Татари впали були на Русь, починили великі шкоди коло Винницї й по иньших місцях. Бернат Претвич гербу Вчелє, староста барський, вартий памяти у всїх нас Поляків, пустив ся за ними з невеликим числом козаків і Черемисів, прийшов за ними аж під Очаків, але вже забрані в неволю люде були на кораблях: везли їх в Кафу на продаж. Плакав, дивлячи ся на їх біду, промовляючи: як би я радий був вас виратувати, коли б міг. За те славно помстив ся за них, порубавши дїтей татарських, і жінок їх, або потопивши, коли вони утїкали на воду. Черемиси стріляли на водї як качок. З добичею вернув ся до дому і другого року то повторив” 28). В своїх мемуарах, предложених в 1550 р. соймови в відповідь на турецькі скарги, Претвич дав нам цїкавий образ тодїшньої пограничної війни, вже використаний нами вище. Шефом і учителем своїм і своїх товаришів називає він гетьмана польного Сенявского — може й занадто, з ґречности перебільшуючи його ролю, та ховаючи ся за його повагу супроти невдоволення двору з причини турецьких скарг. Своїм близшим товаришем в пограпичній війнї з Татарами 1530-х років, як ми бачили, називає він кн. Семена-Фридриха Пронського, старосту винницького і браславського, а в 1540-х роках кн. Федора Сангушка також старосту виницького і браславського, потім володимирського († 1547), Богуша Корецького, що старостував також в Винницї і Браславі в кінцї 1540-х років, князя Дмитра Вишневецького (славного Байду) 29). Се розумієть ся — тільки більш меньш припадком названі ймення героїв тодїшньої пограничної війни.
Звязь сеї пограничної боротьби з козачиною тут, на західнїм театрі сеї війни, виступає в офіціальнім, сучаснім матеріалї ще рідше, ще слабше і припадковійше, нїж на Поднїпровю — хоч і там вона, як ми бачили, в сучаснім матеріалї также зрідка тільки проступає. Дїяльність Пред. Лянцкороньского, героя пізнїйшої козацької традиції, фундатора козачини, в сучасних звістках нї одною йотою не звязуєть ся з козацьким іменем. Голосний похід на Очаків Претвича в пізнїйшім оповіданню (Бєльского) представлений дїлом козацьким, але в записцї Претвича 30) про козаків в сїм походї не згадано й словом. Від козацького нападу на Очаків 1545 р. вся адмінїстрація литовської й польської України відхрестила ся руками й ногами; польські слїдчі, очевидно на підставі пояснень Претвича чи його служебників, поясняли, що то „козаки з в. кн. Литовського через волость Барську, Претвичовим шляхом, займаючи на кільканадцять миль коронної території, ходять брати добичу на Волощину і на улуси й чабанів турецьких, і се для того так роблять, аби ввести в підозріннє у сусїдів Претвича й иньших пограничних людей з корони Польської”. Польські аґенти спихали справу на старост литовських: вони зловили якогось козака Івашка, одного з козацької ватаги, і той показав на слїдстві в Кракові, перед двором королївським, що „вони ходили тепер на Волощину за відомістю й наказом кн. Федора старости володимирського, а иньшим часом ходять на Тягиню й Очаків” 31). Сї пояснення одначе зістали ся секретом польського правительства 32). Даремно турецьке правительство заявляло, що інїціаторами сього нападу були: старости пограничних замків, перед усім Претвич, Сангушко, Пронський (не знати, чи староста черкаський Андрій, чи воєвода київський Семен, давнїйший староста браславський) 33). Польське правительство стало на тім, що похід вчинила степова наволоч, переважно з московських підданих, а дуже мало — литовських, над якою нема нїякої екзекутиви, і щоб не розмазувати справу, поспішило заплатити шкоди турецьким підданим. Претвич в своїх записках тільки оден однїсенький раз прохопив ся про свої звязки з козаками. Оповідаючи про свою засїдку, вчинену Татарам, коли вони погромили риболовів браславських (десь в р. 1548), він пише: „ідучи в степи, полишив я кількадесять служебників — стерегти на Кучманськім шляху, над ними був Бєрнашевский з козаком старшим 34), і за тиждень по моїм виходї вони вистерегли білгородських Татар.... що йшли просто на Бар; пішли за ними й догонили за 4 милї від Бару, побили, а декоторих живцем узяли”. Ся припадком упущена звістка дуже інтересна, особливо як звязати її з тими виясненнями турецькими, і оповіданнєм не дуже пізнїйшого Бєльского про козаків в Претвичових походах. Такі замітки Претвича як та, що практикована ним сторожа на шляхах зветь ся „козацтвом”, або що в походї Претвича з иньшими панами й старостами на Татар був у них „асавулом” кн. Корецький — найлїпше показують, як пересякнена була козацькими елєментами вся отся погранична війна з Татарами.
Не підлягає сумнїву, що на цїлім просторі від Київа й Черкас до Бару й Хмельника протягом всеї першої половини XVI в. погранична боротьба з Татарами й партизанська війна тими всїми правительственними аґентами — сторожами, державцями, гетьманами, стражниками, ротмістрами, й ріжними панами, що з власної охоти віддавали ся сьому пограничному спортови, вела ся з участю козаків і елєментом козацьким в дуже значних розмірах. Згадки про козаків в сучасних джерелах, рідкі й скупі, тільки кидають промінчики світла на сю практику, що в дїйсности була явищем постійним, звичайним, можна сказати — нормальним. Коли в джерелах сучасних з київських воєвод тільки кн. Дмитро Путятич, з черкаських намісників тільки кн. Богдан Глинський, з овруцьких Сенько Полозович, з житомирсоких кн. Корецький, з браславських кн. Сангушко, з барських Претвич більше документно звязані в сучаснім матеріалї з козачиною: уживають козацьких сил до своєї боротьби з Татарами, виступають на чолї козацьких ватаг, — то в дїйсности, можна сказати, всї скільки небудь визначні участники сеї пограничної боротьби робили се: уживали козацьких сил і „козакували'' разом з козаками. Не тільки „Русак Полоз” або Остап Дашкович, але всї визначнїйші старости черкаські починаючи від кн. Богдана Глинського — Кмита Олександрович, Іван і Василь Дашковичі Глинські (брати Богдана в других), Андрій Немирович, пізнїйший воєвода київський, звісний участник війн з Татарами — всї вони були такими ж „козаками”, якими пізнїйший Бєльский рекомендує нам Полозовича й Дашковича, тільки більше або меньше „славними”. Козакували державцї браславські як старий Константин і молодий Іля Острозькі, як Сангушки, Пронські, Корецькі. Козакували ротмістри литовські й коронні й маґнати в родї Язловецьких (похід 1528р.), Сєнявских (Ярош і Микола сини воєводи белзького), Вишневецькі (як славний кн. Дмитро). „Руські землї” за короля Авґуста мали багато молодїжи охотної й ґречної (sic), з котрою багато мали роботи Татари, від них відбиваючись”, — споминав за свіжої памяти ан. Лубєнєцкий; „такі були Сєнявскі, Струсї, Гербурти, Претвич, Станислав Замойский, Потоцкий. Влодек, кн. Вишневецькі, Збаразькі, Заславські, Корецькі, Рожинські й иньшої значної шляхти не мало, що рідко сходила з поля. Вони вважали то за рід ловів (myslistwo) ходити в поле самим або посилати туди свою челядь і підданих — через те й спокій був з Татарами” 35).
