Операція «Вольфрам» - Эдигей Ежи (читаем полную версию книг бесплатно .TXT) 📗
— Я — ні, — запротестував Габон. — Увесь мій заробіток — це всього-на-всього плата пана Міллера за орендування корабля. Зате які видатки я мав при цьому.
— Може, вам нагадати, — сухо сказав Ціммерман, — скільки ви отримали від японців комісійних, а, по суті, не вказаної в контракті суми при купівлі цього старого корита? Я можу назвати точну суму.
Ліванець замовк, а господар говорив далі підвищеним тоном:
— Кожен з вас заробив щонайменше мільйон. Але цього вам було замало. Ви вирішили обдурити страхові компанії й отримати відшкодування за руду, якої вже не було на кораблі, і за те старе корито, застраховане на суму удвічі більшу, аніж воно варте. Я застерігав вас од такої безглуздої афери і сказав, що вмиваю руки. Ви ж тоді раділи, бо при розподілі грошей могло бути на одного менше. Я справді вмив руки, але від перебування у в'язниці у вашому милому товаристві.
— Та кажи вже, що трапилось, — Антон Міллер, який до цього часу не переймався словами товариша, раптом занепокоївся.
— Невже ви гадаєте, що в страхових компаніях сидять діти, які бавляться грішми, розкладаючи їх на купки? Компанія «Ллойдс оф Лондон» зуби з'їла на подібних аферах. Навіть більшим розумникам не щастило обдурити її.
— Але ж ми маємо вирок Морського суду Монровії, — заперечив ліванець.
— Він нічого не вартий. Можете собі ним… Зате страхова компанія має кольорові знімки, де видно, як у Кейптауні з «Куретаке-Мару» розвантажують вольфрамову руду, а потім завантажують пісок.
— Не може бути! — жахнувся Фредерік Габон.
— Звідки взялися ті знімки? — запитав Міллер.
— їх зробив один із членів екіпажу — Муджібар Саттар.
— Такого не було на кораблі, — заперечив Міллер. — Це якась містифікація. Усім людям я виплатив гроші й видав квитки на літак. Я маю їхні розписки.
— Уся заковика в тому, — пояснив Ціммерман, — що коли капітан Боргуліс разом зі своїм збірним екіпажем топив корабель, Муджібара Саттара там не було. Цей матрос ще раніше, в Кейптауні, зламав ногу і лежав у лікарні. Він мав фотоапарат і фотографував, як з корабля «Куретаке-Мару» розвантажують руду, а потім навантажують пісок. Страхова компанія добре заплатила йому за ці знімки. Їхня вартість для компанії — шістдесят вісім мільйонів доларів, а для вас — по п'ять років в'язниці.
— Боргуліс не згадував про якийсь нещасний випадок.
— Я розмовляв з капітаном, — мовив Ціммерман. — Нещасний випадок трапився, коли корабель стояв у Кейптауні. Матроса забрали в лікарню.
— І Боргуліс забув про нього або домовився з ним та зі страховою компанією. Цей чоловік невдовзі помре, — від люті уста ліванця викривились. — Я вам обіцяю!
— Боргуліс нічого не забув. Коли він потелефонував у лікарню, йому сказали, що Муджібар Саттар помер. Капітан має свідків цієї розмови. Члени екіпажу розподілили між собою речі товариша й випили за упокій його душі.
— Як могли сказати таке в лікарні?
— Не знаю. Я не мав часу, і шкода мені було грошей, щоб перевірити це. Зрештою, не бачу в Цьому потреби, бо ваша ситуація однаково не поліпшиться. Незаперечним фактом є те, що хворий матрос подався до представника страхової компанії «Ллойдс оф Лондон», аби попросити допомоги. Агент одразу втямив, який скарб впав на нього просто з неба. Матроса миттю перевезли в Лондон, де він розповів дирекції все, що знав, і віддав колекцію кольорових знімків.
— Той негідник узяв за них, мабуть, якихось кілька мізерних фунтів.
— Гадаю, — посміхнувся Ганс Ціммерман, — що він заробить більше, аніж його товариші з «Куретаке-Мару». І то набагато більше. Страхова компанія «Ллойдс оф Лондон» уміє бути щедрою, коли завдяки цій щедрості вона заощаджує шістдесят вісім мільйонів доларів.
— Звідки ви все це знаєте? — з підозрою запитав Фредерік Габон.
— З цілком надійного джерела за десять тисяч доларів, які ви, панове, зараз мені повернете.
— Чого це раптом?
— Щоб не познайомитися з англійською в'язницею, пане Габон. Прошу, — тут Ціммерман витяг із шухляди пачку кольорових знімків і кинув їх на стіл. — Гроші я беру за інформацію, а знімки вам дарую.
Чоловіки схилилися над кольоровими знімками. Сумніву не могло бути — з їхнього корабля розвантажували вольфрамову руду й завантажували пісок. Кожен такий знімок на суді — це гарантований вирок для організаторів цієї фінансової операції.
— Всьому винен Боргуліс, хай йому… — лаявся ліванець.
— Що будемо робити? — стурбовано запитав Арнонд Фок.
— Передовсім заплатіть мені п'ятнадцять тисяч доларів. Десять тисяч — то мої власні кошти, а п'ять тисяч я чесно заробив. Можна чеками, бо готівки ви, певно, не маєте при собі.
Бізнесмени без жодного слова витягли чекові книжки.
— А зараз я вам пораджу, — Ціммерман уважно переглянув подані йому кольорові чеки, чи вірно вони заповнені, і сховав їх у портфель, — як виплутатися з цього скрутного становища. Ви й так маєте щастя, що я довідався про все, перше ніж страхова компанія звернулася до Скотленд-Ярду і перше ніж ви порушили справу про відшкодування. Тоді б вас уже ніщо не врятувало. А так, сподіваюсь, мені вдасться порятувати двох од в'язниці.
— Нас троє, — заперечив Фок.
— Так. Але на одного з вас треба скинути всю вину. На Міллера й на капітана Боргуліса. Іншого виходу немає.
— Чому на мене?
— Бо ти — остання ланка в ланцюжку. Ти орендував корабель пана Габона і купив руду в пана Фока. Потім разом із Боргулісом ти придумав цю аферу з потопленням.
— Але ж так не було, — обурився Міллер. — Ми діяли всі разом. Саме пан Габон придумав цю справу зі страховою компанією.
— Але жоден з вас не може сказати цього у Скотленд-Ярді, бо тоді арештують усіх трьох. Проте, скинувши вину на Міллера та на грека, Габон і Фок зможуть викрутитись. А Міллер та Боргуліс зникнуть так, що ані англійці, ані Інтерпол не зможуть їх знайти.
— Гарна перспектива, — зітхнув швейцарець.
— Якщо є гроші, це не так уже й страшно. Аби лиш не у Франції, бо тамтешня поліція має дуже добрі стосунки з англійською.
Міллер зрозумів приховану в словах товариша пересторогу. Будь-який контакт французької поліції зі Скотленд-Ярдом загрожував викриттям його марсельської афери.
— Якщо треба, — мовив він, — то я візьму вину на себе.
— Добре, що ти це зрозумів, — похвалив його Ціммерман. — Сподіваюся, фірма «Цюріхер імпорт-експорт» уже ліквідована?
— За приміщення заплачено до кінця місяця, а працівники вже отримали розрахунок. У конторі лишилися тільки меблі та досить витертий килим. Жодного папірця там ніхто не знайде. Податки сплачені, отже швейцарці не будуть дуже цікавитися мною, бо для них це найважливіше.
— А як твої приватні справи?
— Я залишив квартиру і все, що там було.
— Гаразд. Власник дому отримає з Парижа телеграму, де ти повідомиш, що звільняєш квартиру і просиш передати свій гардероб бідним. Сподіваюсь, ти не маєш у квартирі чогось компрометуючого?
— Боронь Боже!
— Чудово. Принаймні раз у житті ти виявився розсудливим. Поїдеш у кругосвітню подорож. Є спеціальні туристичні бюро, які займаються цим. Подорож для літнього рантьє, котрий усе життя збирав гроші, аби хоч на старість побачити світу.
— Змилуйся, — зойкнув Антон Міллер. — Я вже кілька місяців нічого не роблю, лише літаю, мов ошпарений: Південна Африка, Стамбул, Японія, Бразілія, Маврікій, Цюріх, знову Стамбул.
— Тим краще. Ти вже призвичаївся до подорожей, і було б навіть нездорово змінювати спосіб життя. Я уже вжив заходів, і через якихось кілька днів ти будеш щасливим учасником подорожі. Перший етап — Ірак. Стара культура шумерів, Вавілон, «місто крові й сліз», або Ніневія. Потім Персеполіс і для відпочинку від старовини — Тегеран з його фанатичними шиїтами. Далі — Індія. Тадж-Махал, червоний форт у Делі, а звідти ти потрапиш у вічнозелений сад, яким є Цейлон або Шрі Ланка, — Ціммерман цілком серйозно перераховував дива світу. — Я навіть трохи заздрю тобі.
— То їдь замість мене.
— Мені не треба, бо я не наробив дурниць. І тебе також застерігав. Зате зараз мушу забавлятися в пожежну команду.
