Ключ Давидів - Ведмеденко Олег Валентинович (книги без регистрации txt) 📗
Як вчить Григорій Ниський, “тіло Писання”, ніби завіса, часто затуляє “Славу, що вона заховується в Писанні”. “Якщо зняти тілесний покров слова, то те, що залишається, є Господь, Життя і Дух...”, – говорить святий отець Церкви. Отож, давайте знімемо “тілесний покров”, і поглянемо на цю історію очима “здатних служителів Нового Заповіту – не букви, а духа” (Друге послання апостола Павла до коринфян, 3 розділ, 6 вірш).
Що символізує собою в біблійній мові жінка? Жінка є символом життя, чуття і Церкви. Чоловік, відповідно – віри, розуму, Христа. В одній із проповідей я вже торкався цієї сторони біблійної символіки, і сьогодні хочу лише нагадати основні положення. Ім’я першої жінки, згадане в Біблії, – Єва, що означає “життя”. Дійсно, жінка уособлює собою життя – саме через жінку життя продовжується в дітях. Чоловік з часів Адама головує в сім’ї, а основна функція голови – бути саме вмістилищем розуму. Чоловік повинен бути “главою сімейства”, охоронцем віри. І недаремно функції жерця, священика, патріарха покладалися виключно на чоловіків. Якщо ми поглянемо на людську натуру з точки зору психології, то побачимо, що чоловічий розум об’єктивно більш аналітичний, логічно мислячий, аніж жіночий. Тут мова про так званий менталітет – розумовий характер людини. І менталітет чоловіка й жінки, природно, різниться. Жінка – емоційніша, більш чутлива, аніж чоловік. Як приклад, можна навести таку ситуацію: якщо сім’я йтиме понад прірвою, і дитина, послизнувшись, зірветься, то мати, не замислюючись, кинеться за нею у безодню. Батько певно не кинеться. І не тому, що не любить свою дитину, а тому, що чоловічий розум аналітичніший. Він одразу проаналізує ситуацію й зрозуміє, що, метнувшись у прірву, і дитину не врятує, і сам загине. Жінка ж швидше так аналізувати не буде, бо свідомість її більш емоційна, і чуття її у той момент вірогідно переважать голос розуму. Можна навести ще багато прикладів на зразок того, що чоловіки віддадуть перевагу шахам чи кросвордам перед “сльозоточивими” телесеріалами, але, на жаль, наш час є обмеженим. Відтак, повернемось до біблійної символіки.
Отже, як бачимо, чоловік в біблійній мові уособлює розум, жінка – чуття; чоловік – віру, жінка – життя; чоловік – Христа, жінка – Церкву. Останнє положення, зокрема, підтверджується безпосередньо цитатою із Послання апостола Павла до ефесян: “Покине тому чоловік (тут – муж віри, віруюча людина взагалі, – Авт.) батька й матір (старе розуміння сенсу буття, стару віру в пріоритет матеріального над духовним – “батько”; і старе, гріховне життя невіруючої людини – “матір”, згадаймо 50-й Псалом: “Бо в гріхах породила мене мати моя...”, – Авт.), і пристане до дружини своєї (до нового життя у лоні церковному, – Авт.), – і будуть обоє вони одним тілом. Ця таємниця велика, – а я говорю про Христа та про Церкву!” (До ефесян, 5.31–32). Тож тепер зрозумілішими стають вірші Святого Письма. І коли ми читаємо: “Дружини, коріться своїм чоловікам”, – то розуміємо, що мовою символів ця фраза звучить так: нехай життя наше завжди підкоряється вірі, чуття – розуму, церква – Христу. А символіка слів, що жінка у церкві “нехай покривається”, а “чоловік покривати голови не повинен” (див. 1 Кор. 11.1–16) – розкривається ясно й просто: життя повинно покриватися вірою, чуття – розумом, а церква – Христом. Віра ж і розум наші мусять бути відкритими, бо “Хто Мене [Христа, віру, істину] відцурається перед людьми, того й Я відцураюсь перед Небесним Отцем Моїм” (див. Матвія, 10.33).
Але повернімось до сьогоднішнього Євангелія. То хто ж та жінка, що “має духа немочі”, зігнулась до землі, бачить тільки земне, дольнє, втупила очі свої в прах і болото матеріального життя і “ніяк не може випростатись”? Чи не життя це наше? Чи не ярмом марнот світу цього, чи не “сатанинськими путами” прокляття гріха зв’язане воно, хоча й є “дочкою Авраамовою” (бо ж “віруємо, Господи, поможи недовірству нашому”)? Чи ж не вісімнадцять років мучимося ми, маючи віру й очікуючи нового, щасливого життя (18=10+8, де 10 – віра в Бога, бо 10 Заповідей – закон Божий, воля Божа; а 8 – початок нового тижня, нової седмиці, очікування нового етапу в житті), але забуваємо, що “віра без діл – мертва!” (Послання апостола Якова, 2 розділ, 26 вірш)? Чи ж не “в синагозі перебуваємо в суботу” – ходимо до церкви, молимось, ставимо свічки, проте залишаємось “скорченими”, бо як та неплідна смоківниця, не даємо плоду милосердя та богопізнання, не відкриваємо двері серця свого для дієвої віри – віри, що чинна любов’ю?
“Яка користь, брати мої, коли хто говорить, що має віру, але діл не має? Чи може спасти його віра?.. Так само й віра, коли діл не має, – мертва в собі! (Якова 2.14–17).
БАГАТА ВЕЧЕРЯ
В двадцять восьму неділю по П’ятидесятниці читаємо притчу про багату вечерю:
“Один чоловік спорядив був велику вечерю і запросив багатьох. І послав він свого раба часу вечері сказати запрошеним: «Ідіть, бо вже все наготовано». І зараз усі почали відмовлятися. Перший сказав йому: «Поле купив я, і маю потребу піти та оглянути його. Прошу тебе, – вибач мені!» А другий сказав: «Я купив собі п’ять пар волів, – і йду спробувати їх. Прошу тебе, – вибач мені!» І знов інший сказав: «Одружився ось я, і через те я не можу прибути». І вернувся той раб і панові своєму про все розповів. Розгнівавсь господар тоді, та й сказав до свого раба: «Піди швидко на вулиці та на завулки міські, і приведи сюди вбогих, і калік, і сліпих, і кривих». І згодом раб повідомив: «Пане, сталося так, як звелів ти, та місця є ще». І сказав пан рабові: «Піди на дороги й загороди, та й силуй прийти, щоб наповнився дім мій. Кажу бо я вам, що жоден із запрошених мужів тих не покуштує моєї вечері... Бо багато покликаних, та вибраних мало!” ( Євангеліє від Луки, 14 розділ, 16–24 вірші ).
Хто Той Господар, Який спорядив для нас велику вечерю благодаті Своєї? Хто запрошує нас до розкішного “столу”, основою якого є премудрість Слова Божого, що дає нам ключ до щастя в цьому віці та у віці майбутньому? Хто Той Щедрий і Милостивий, Який “проживає не в храмах, рукою [людською] збудованих, і не вимагає служіння рук людських, ніби в чомусь Він мав би потребу, бо Сам дає всім і життя, і дихання, і все” (див. Дії святих апостолів, 17.24–25)? Хто кличе до духовної трапези з Собою? Хто стоїть під дверима наших сердець і стукає: “Коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду, і буду вечеряти з ним, а він зо Мною” (Об’явлення Івану Богослову, 3.20)? Безумовно, це – Господь! Це Він – джерело мудрості.
Співає Давид: “Господь – то мій Пастир, тому в недостатку не буду, – на пасовиськах зелених оселить мене, на тихую воду мене запровадить... Ти передо мною трапезу зготовив при моїх ворогах, мою голову Ти намастив був оливою, моя чаша – то надмір пиття. Тільки добро й милосердя мене супроводити будуть по всі дні мого життя, а я пробуватиму в домі Господньому довгі часи” (Псалом 22). І вторує йому премудрий Соломон: “Мудрість свій дім збудувала, сім стовпів своїх витесала. Зарізала те, що було на заріз, змішала вино своє, і трапезу свою приготувала. Дівчат своїх вислала, і кличе вона на висотах міських: «Хто бідний на розум – хай прийде сюди», а хто нерозумний, говорить йому: “Ходіть, споживайте із хліба мого, та пийте з вина, що його я змішала. Покиньте глупоту – і будете жити, і ходіте дорогою розуму!” (Приповісти Соломона, 9.1–6).
Кого закликають раби Господа нашого, пророки – посланці й вісники Його? До кого гукають? До церкви, а точніше до церков – до всього релігійного світу: “Кричи на все горло, не стримуйсь, свій голос повищ, мов у сурму, й об’яви ти народові Моєму про їхній переступ...” (Книга пророка Ісаї, 58.1); “Хто має вухо, хай чує, що Дух промовляє Церквам!” (Об’явлення, 3.22). Цей заклик до всіх званих, до всіх запрошених, до всіх віруючих, особливо ж – до пастирів церкви, які покликані бути вісниками Господніми, є найпершими званими на бенкет Слова Божого, адже “Уста священика знання стережуть, та Закона шукають із уст його, бо він ангел (грецькою – вісник. – Авт.) Господа Саваофа” (Малахії, 2.7).
