Лихе око - Кокотюха Андрій Анатолійович (серия книг .txt, .fb2) 📗
Лора помовчала.
Наморщила лоба. Провела пучками пальців по ньому, мовби стираючи звідти щось непомітне, але відчутне. Крізь прочинене вікно їхній розмові акомпанував шум центральної вулиці – місто не збиралося гасити вогні й засинати, ледь перевалило за шосту вечора.
– Зоє, ви сучасна жінка, – заговорила нарешті Кочубей. – Правду кажучи, ви – остання, хто може видатися забобонною. Ми знайомі коротко, проте склалося враження, що на світ ви дивитеся реалістично. Чому зараз переконуєте мене, не менш, повірте, раціональну істоту, в існуванні якогось потойбічного життя?
– Бо чудово знаю, з ким і чим маємо справу, – просто пояснила Графиня.
– Маємо? У множині?
– Вас це так само стосується. Вірі здалося, що вас до неї прислала я. Тому вона вас прогнала. Погодьтеся, погляд у неї за життя був неприємним.
– Зараз знову піде мова про лихе око й пристріти.
– Не треба іронії, Лоро, будь ласка. Ніколи не думала, що говоритиму про такі речі серйозно. Та поки Віру не закопають у землю, то її невгамована душа полюватиме на кожного з нас. І ви тепер у одному човні з нами.
– Мене немає в списку.
– Віра бачила вас, говорила з вами. Провела паралель між вами та мною. Цього досить, списки не потрібні.
Лора вкотре взяла паузу.
– Ви вже поділилися такими думками зі слідчою?
– З ким, із Вербною? Хочете, аби в дурдом мене здала чи бодай призначила якусь там експертизу?
– Мені ж вирішили розповісти.
– Бо ви – приватна особа. Зацікавлена, але – приватна. Ваші висновки, ваші думки – лише ваші. І потім, – Зоя знову легенько прикусила губу, – мені кортить хоч із кимось поділитися. Не можу тримати в собі довго, боюся – дах справді поїде.
– Я не помилюся, якщо скажу: ви запросили мене задля жіночої розмови.
– Дівич-вечір, наша версія, кризовий варіант. – Графиня сумно всміхнулася. – Насправді ви вгадали, влучили в «яблучко». Ні з ким із тієї компанії я не можу обговорювати такі речі. Взагалі не готова балакати з ними душевно, хоч із кимось одним, хоч із усіма. З вами я ділюся власними страхами, Лоро.
Кочубей, як ніхто, розуміла нинішній стан Зої та її страхи. Свого часу пережила те саме. Хіба обставини інакші. Вона не морочила себе забобонами, не винуватила в загибелі чоловіка потойбічні сили, не шукала ворогів. Навпаки: був період, коли доводилося в буквальному розумінні тікати від друзів, аби не дозволяти себе жаліти, не відчути слабкість та незахищеність.
– Дякую за довіру.
– Я вам розкажу зараз. – Графиня забралася в крісло з ногами, щільніше загорнулася в халат. – Віра прокляла нас усіх майже місяць тому. Бачите квартиру? – Вона зробила коло правицею. – Залишки від її бізнесу. Так, я не змогла втримати його на плаву. Там усе було складно. Коли Леонідівна пішла під суд, з рахунками фірми почалися якісь проблеми. Їх навіщось заморожували, знову розморожували, потім – черговий арешт. Уся справа трималася на Вірі, і знаєте, в чому парадокс? Домонтович була прикрою, жахливою, владною, авторитарною, проте – чесною людиною. Звісно, не готувалася сідати в тюрму. Тож не переписала бізнес і нерухомість на Антона.
– Бізнес – ясно. Нерухомості багато було?
– Дві хороші квартири в новобудовах, – охоче пояснила Зоя. – Це не рахуючи заміського будинку, де вона жила, і помешкання, купленого синові. Я ще й вигрібала. Мовляв, прийшла на готове, приблуда, приживалка. – Вона зітхнула, потягнулася до цигаркової пачки, зиркнула на Лору, забрала руку. – Віра хотіла з часом розширити сферу, а в перспективі – все ж таки продати транспортні перевезення. Нервовий, ненадійний, дуже конкурентний бізнес. На самі хабарі стільки йде, я вас благаю! Тож Віра планувала скуповувати нерухомість і займатися потім орендою. Задумала почати з п’яти квартир. Рахуйте – вісім тисяч на місяць, дев’яносто шість – на рік виходить. Множте на п’ять, проста ж математика. Майже пів мільйона, плюс зарплату платити не треба водіям, дбати про ремонт транспорту так само не треба. Уявіть: Віра мала намір посадити мене й Антона на телефон, щоб ми орендарями займалися!
– Практична дама, – визнала Лора.
– Тільки чорний лебідь до неї приплив! Ота дівчина, яку вона збила на дорозі! Транспортна фірма залишилася без керівника. Антон не годився, Віра чудово це розуміла. Поки я впряглася – посипалася контора, в один момент. Досить було місяць затримати платню. Вакансій на тому ринку повно, з руками-ногами забирають. Борги раптом повилазили. Трохи більш як рік сама крутилася, наче муха в окропі. Потім довелося продавати все, і тут уже я Антона переконала. Без його згоди нічого не можна було робити, Віра все ж таки встигла зробити його керуючим. А коли він загинув – у мене руки опустилися. Єдине, що змогла, – купила Леонідівні окреме житло. Сама, ви вже знаєте, таксую. Нічого, вигрібали якось. Поки Віра не виставила всім нам рахунок.
– Не вберегли сина.
– Ага, за ручку через дорогу не переводили. Це вона Антона не вберегла, ось що я вам скажу! – Зоя вже не втрималася, таки закурила. – Пізня дитина, багато хворів, пацькала хлопця, порошинки здмухувала. І коли ми познайомилися, то прямо так і заявила мені: хочу передати його в надійні руки. Рано чи пізно вона, значить, помре, то щоб дитину не кинули без догляду-нагляду.
– Геть безпомічний був? Просто-таки типовий матусин синок?
– Трошки шарив у комп’ютерах, міг невеличку справу відкрити. Маленьку – але свою. Думаєте, мама дозволила, відпустила? У офісі в неї він нудився, ніби при ділах. Ой! – Графиня скривилася. – Не хочу згадувати.
– Чоловік явно не для жінки з вашим характером.
– Є такий гріх, – кивнула Зоя. – Ведуся на слабших.
– Любите домінувати?
– Ради Бога. Сприймайте й називайте, як собі хочете й знаєте. І взагалі, заговорилася, захопилася своїм. – Попіл упав у попільницю. – Антон був для Віри всім. Сенсом життя, єдиним. Просила, заклинала дбати про нього. Ми всі тільки сміялися. Тю, казали, що може з ним статися.
– Якщо так, сумнозвісний чорний лебідь приплив і до вас.
– Теж правда, – легко погодилася Зоя.
– І тут у мене до вас з’являються питання.
– Прошу, скільки завгодно.
Побічний ефект свіжого повітря – протяг. Між ризиком застудити спину й пасивним курінням Лора вибрала друге. Підвелася, пройшла до вікна, зачинила його щільно. Розвернулася, сперлася руками об підвіконня.
– Відразу всі, поки склалися. Перше: чому відповідати за, гм, недогляд за Антоном мусили перед Вірою Домонтович усі ви, семеро, ще й ваш другий чоловік на додачу? Він узагалі стороння людина.
– Я не зовсім зрозуміла, в чому питання.
– Образно кажучи, одружені з Антоном були лише ви. З вас і зиск. Але ні! Рахунок Віра виставила всій компанії, далеко не дружній. Поки думаєте, ось друге. Хто збив Вадима на смерть? Хто сидів за кермом? Хто дзвонив йому з невідомого номера за кілька хвилин до загибелі? Віра накрутила його, створила проблеми, і так – наблизила трагедію. Ви, Зоє, пояснили мені це, і знову – образно. Але мене цікавить конкретика, без усіх оцих розмов про лихе око й прокляття. Тільки не кажіть, що Вірин дух у когось вселився.
– А я цього й не казала. Це ваші слова. З якими я згодна.
Третє питання після такого вилетіло з Лориної голови. Відповідь Графині ставила під серйозний сумнів її адекватність. Принаймні тут і тепер, за цих обставин.
– Переконали, – зітхнула тим часом Зоя і цього разу не роздушила недопалок – акуратно, двома пальцями, немов він був із крихкого скла, поклала в попільницю. – Я розкажу правду. Всю правду, Лоро. Її знали восьмеро, одного вже нема.
– Вадима?
– Антона. Хто тут ні до чого, то це мій нещасний хлопчик. Прохання: не перебивайте, дослухайте до кінця. Тим паче, що історія не дуже довга.
І Графиня заговорила.
Першою зайшла Ніна Мірошник.
Вона поїхала з чоловіками, це навіть не обговорювалося. Фролов потай радів, бо виходило так, що Романова дружина з доброї волі взяла на себе роль поганого поліцейського. Така розстановка сил давала змогу Віктору виступити миротворцем, що нотаріуса цілком влаштовувало. З усіх Ніна останнім часом дратувала його найбільше, поступившись першістю хіба Зої. Підозрюючи схоже ставлення Сотників, тішився: вона легко перетягне на себе весь негатив.
