Повісті і оповідання - Пригара Марія (книги полностью бесплатно txt) 📗
Волами везли сотні гармат, деякі були такі величезні, що їх тягло десять пар волів.
Окремо, на коротконогих, кошлатих бахматах, згорбившись, скакали татари у ватяних халатах та баранячих шапках. Інші були в кожухах, вивернутих догори вовною; здалека здавалося, наче в сідлах сидять наїжені ведмеді.
Татарський хан Джанибек-Гірей гарцював на чолі своєї орди на тонконогому золотистому румакові. Його вилицювате обличчя з довгастими очима весело всміхалося: султан обіцяв оддати татарам на грабунок усе Поділля, аби тільки встигли підійти вчасно, доки почнеться великий бій з козаками та ілляхами.
Закутавшись у білі плащі-бурнуси, їхали смаглолиці, схожі на орлів бедуїни. Позаду, насилу тягнучи важкелезні списи, похмуро тупотіли обдерті єгипетські фелахи: їм найменше хотілося іти на війну — мало не всіх довелося силоміць гнати у військо.
Годі було полічити всі війська, всі племена й народи, що, збиваючи щільну, мов завіса, куряву, сунули нескінченними шляхами, перегукувалися десятками різних мов, співали сумовитих диких пісень — і здебільшого зовсім не знали, куди й чому їх женуть та навіщо це потрібно.
Султан Осман скакав попереду війська, оточений охоронцями-яничарами. Недобрий блиск очей ховався за довгими віями, на обличчі лежав вираз байдужості й нудьги. Але на серці було неспокійно: з тиждень назад шепнули йому нишком, наче брат його Мухаммед ІІІахзада просторікував на бенкеті в своїх покоях, що скільки, мовляв, не кажи «мед, мед» — у роті солодко не буде; нема чого вихвалятися перемогою, доки її не здобуто. Коли б ще не довелося декому тікати назад у Стамбул, закрившись од ворога плечима.
Спалахнувши гнівом, Осман тут-таки звелів яничарам задушити брата вночі, в опочивальні, і тепер згадка про це каламутила думки — не жалем, ні, султан не знав жалю! — а якоюсь лиховісною тривогою.
Він сердито ворухнув плечем, ніби відганяючи кусливого гедзя. Нащо сушити серце? Адже з ласки аллаха досі все сталось, як думалось... Ось їде на чолі неосяжного війська, якому обіцяв славу й здобич,— відколи кульгавий хан Тімур пустив димом півсвіту, не бачено такої страхітної сили...
Отож і далі все йтиме по його слову. Буде все, як він намислив!
...Османові й не снилося, що так само думають про себе мовчазні командувачі яничарів, які скачуть позад нього разом з охороною, суворо пильнуючи, щоб ніхто, боронь боже, не протиснувся ближче до їхнього володаря.
Адже то вони, а не він перші обміркували цей похід, непримітно підбили до нього молодого султана, що його два роки тому самі ж і посадили на трон, тайкома примусивши зректися влади попереднього падишаха — недоумка Мустафу, який з ранку до ночі тільки те й робив, що сипав рибкам у палацовім ставку золоті цехіни...
Але вгадати, хто що думає, було так само неможливо, як побачити майбутнє за курною далиною, за імлистими обрисами Балканських гір, до яких з несамовитим гамором, тупотом, брязкотом зброї, гуркотінням гармат, з пронизливим вереском сопілок і труб, з оглушливим калатанням барабанів і литавр ближче й ближче підходило турецьке військо.
Похиливши голову й міцно стиснувши руки за спиною, король Сигізмунд міряв кабінет рвучкими нерівними кроками.
Зараз на самоті можна було сказати собі: країна справді стояла перед загибеллю!
Справи були погані, дуже погані, щиро кажучи, такі, що гірш не буває.
Король із стогоном зітхнув, мимоволі згадавши про листа, що лежав у кишені камзола. Писав один з воєвод, який збирав полки під Литвою:
«От уже незабаром і до боїв дійде, а як ми готові — один бог знає. Про гармати й не чути. Нема грошей платити війську...
Не тільки наказами, а й киями не заженеш нашої шляхти на війну, бо тікає...
Рятуйте нас, рятуйте, бо самі себе не врятуємо'»
Жити не хотілося од таких вістей!
«Грошей нема...» А де ж вони, в лиха, візьмуться, як у скарбниці вітер свистить, а шляхта — хоч убий! — не хоче платити податків на військо?! Що їй король та його накази?! Адже добре знає: король сам, без сейму, нічого не вдіє. А на сеймі кожен магнат — сам собі король. Одне, підкрутивши вуса, гука «Nie pozwa- lam!» *,— ледве той сейм ухвалить щось, йому не до вподоби.
А ще ж з осені знали, до чого йдеться. Відколи того необачного Жолкевського розгромили кляті турки під Цецорою, недобрі вісті посипались, наче з дірявої торби.
То кримський хан, ні сіло ні впало, почав правити з Польщі якісь дарунки-упоминки, хоч йому й так нишком платили щороку золотом і дорогими хутрами, аби тільки втримував свою орду хоч трохи.
•Nie pozwalam! (полъсък.) — Не дозволяю!
То посол пан Отвіновський переказував із Стамбула, що султан не схотів з ним говорити в тронному залі, не відповів на уклін, одвернувся, мов і не бачив, а як можновладець повертається спиною до посла, це вже нічого доброго не віщує.
Тут би й сліпий побачив, що все громадиться одне до одного. А зараз цей шаленець Осман вже справдив погрози: веде півтораста тисяч воїнів та ще й п’ятдесят тисяч орди: вже от-от буде на Дунаї.
Король Сигізмунд стиснув пальці, аж побіліли суглоби. Двісті тисяч! А в усій Польщі як зберуть зараз сорок тисяч жовнірів — це ще й багато! Хіба ж вони відіб’ються від такої навали?!
І знову — не вперше — думки повернулися до козаків. Не стриміти б голові гетьмана Жолкевського на списі в Стамбулі, якби не його приказка про гриців: «Не можу, мовляв, разом з грицями воювати — нехай ідуть у поле або свині пасти!» Вийшла йому ота приказка боком.
Ні! Тонучий, кажуть, і за лезо вхопиться!.. Без тих гриців-козаків аж ніяк не обійдешся зараз, хоч бунтівники вони, хоч і ворохібники, хоч і оглядаються на них хлопи по всіх панських маєтках од Вісли й ген до Дніпра.
Отож слати, швидше слати гінців до Сагайдачного, обіцяти йому золоті гори: нехай не бариться, нехай, ради бога, збира мерщій своє реєстрове й нереєстрове козацтво, нехай кличе й січовиків-низовців з отим їхнім Бородавкою — тут уже нічого не вдієш.
Та й коронного гетьмана Ходкевича теж слід поквапити, хоч старий і так з коня не злазить, міряв уздовж і впоперек Польщу й Литву, заганя ледачу шляхту до війська...
Похитавши головою над такою скрутою, король Сигізмунд сів писати листи.
Доки султан Осман вів свої орди, а король Сигіз- мунд добирав способу, як від нього відбитися, козацтво на Україні вже громадилося в полки.
...Бородавка після довгих вагань рушив з кількома загонами на Київщину. З ним їхав посланець короля, пан Бартош Обалковський. Балакучий шляхтич не- один тиждень просидів на Січі, умовляючи братчиків і старшину забути давні незгоди з шляхтою, вдарити на турка всією козацькою силою: бусурмени, мовляв, їх бояться найдужче.
Коли Бородавка повернувся з полку, Обалковський напосівся на нього. Приходив щовечора, пив з ним по чарці, сипав словами, як горохом, умовляв, переконував... Кошовий більше відмовчувався, хмуро дивився вбік, але про себе знав: хоч-не-хоч— з турком битися треба, як стопче зараз Польщу, ковтне, ненажера,, й Україну.
А коли так — не минути миритися з Сагайдачним: оце найперше! Поодинці вони з таким дужим ворогом нічого не вдіють.
Отож, коли від Сагайдачного прийшов лист, у якому він, мов нічого не сталося, запрошував січового отамана на спільну раду, Бородавка махнув на все рукою, зібрав загони й попрямував з-за порогів йому назустріч.
Доки йшли, загони зросли вдвоє. Наче загату прорвало, звідусюди плавом пливли до Бородавки втікачі — балакучі полтавці, що відразу пірнали у військо, мов риба в воду, похмурі, бородаті поліщуки в розбитих дорогою постолах, чернігівці, волиняни, подоляни... Сотники не встигали записувати охочих, не встигали видавати зброю; найбільш приходило таких, що тікали в загони з самою душею — хіба який селюк ніс на плечі сокиру або косу, настромлену сторч на кісся, немов спис на ратище.
Пан Обалковський зневажливо кривив губи, непомітно оглядаючись через плече на це строкате хлопське військо. З якою охотою він розігнав би його геть під три чорти киями, ще й вліпив би кожному голодранцеві добру сотню різок на згадку, аби знав, як тікати од свого пана! Почастував би і їхнього вайлуватого отамана, який он їде поруч у розхристанім жупані, мовчить, подивляється скоса, як вовк...
