Авірон. Довбуш. Оповідання - Хоткевич Гнат (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений TXT) 📗
Трембіти Олекса не почув, але коли виліз раз на високу смереку, аби хоч що-небудь окрім лісу побачити, то переконався, що вони все йдуть паралельно краєві якоїсь полонини чи взагалі якогось безлісного простору. Треба круто звернути наліво і вийдеш на чисте.
Олекса так і зробив. Подивився на сонце. Треба так іти, щоб сонце було тобі з правого боку. Навіть так, щоб трошки заходило тобі за спину — тоді є надія вибратися з лісу й станути на якомусь одкритому місці.
З останньою енергією двинулися хлопці в похід. Годин зо дві ще блукали і то вже в таких хащах, що клаптя цілого з одежі не зосталося. Але зате нарешті побачили, що ліс почав рідшати, а он впереді й просвітки показалися. Окрилені надією, хлопці побігли вперед і скоро вийшли на широке, рівне, чисте місце.
Скільки око сягало — був єдиний безконечний зелено-жовтий простір. Це полонина. Трава тут така густа, що в ній не можна було просунути ноги. Бігти не можна було й думати: трава хапала, зв'язувала, й чоловік падав.
Зрештою хлопці падали просто від утоми, а впавши, вже лежали нерухомо. І тільки Олекса з криком: «Говерла! Говерла!..» — кинувся бігти вперед.
Дійсно. Перед очима, замикаючи собою обрій, підіймався величавий конус. Рівна скатертина полонини підходила аж під саму основу, а там уже синіли зарості кущів. То, мабуть, жереп, про який так багато наслухався Олекса ще вдома. Оповідали, що ніби як зайти глибоко в жереп, то назад уже не повернешся. Є живий лабіринт кущів, які стома, тисячею гачків зачіпаються за тебе, хапають і рвуть одежу, хапають і рвуть тіло, зав'язують ноги і валять на землю, не дають устати, накривають зверху, і чоловік гине.
Олекса бачить сині плями біля основи конуса, рішає, що то дійсно смертовбивчий жереп, але не зупиняється в бігу. Насамперед то далеко, а» потім то лише клапті: частина гори вільна від жерепу й там певно можна йти. Зрештою, чи небезпека, чи дві, а це ж Говерла, ради якої стільки перетерпілося, то невже перелякатися й відступити? Олекса собі того не уявляв і тому біг. Збігши на горбочок, побачив, що полонина похилилася вниз і на тому просторі — ботей овець…
Вівці… Значить, і люди… Живі люди… Куди бігти? До Говерли чи до живих людей? Завзятість перемогла, і Олекса кинувся бігти до гори.
Нараз почув якісь крики. Глянув — і побачив, що здалека до нього біжать якісь люди, щось кричать, розмахують руками. Олекса нічого не розуміє. Але глянув убік — і обмер… Окремо від овець паслася рогата худоба. Звідти, з череди, відділився колосальної величини бугай і, похиливши лоба вниз, нісся прямо на Олексу.
Ззаду бугая, випереджаючи його і гавкаючи, стрілами летіли чотири гірські пси. Це ті, що нічого і нікого не бояться, це ті, що на вовка один ходить, це ті, що головою чоловікові під пахву досягають.
Олекса одразу зрозумів вагу небезпеки, але іншого способу рятунку не знав, як бистрість своїх ніг, і тому рванувся бігти. Одразу розвинув усю силу бігу, на яку був здатен, і понісся вниз, до лісу…
Та що ж… Прудко бігав Олекса. Ніхто в Печеніжині не міг його догнати, але пси видимо доганяли, а за ними летів, ревучи, з кров'ю налитими очима, бугай. І не втекти би Олексі. Бистро наздогнали б його пси і, як дичину, розірвали б на шмаття. А якби помилували — у ту ж хвилю наскочив би бугай і розтоптав своїми залізними копитами, роздавив вагою свого великанського тіла.
Але, на щастя, трапився по дорозі рів. Мабуть, він був неглибокий, бо з дна його росли дерева й вершини їх підіймалися врівень із краями рову. Боки стромо падали вниз.
Олекса не думав, що він робить. Страшні дикі звірі, що гнали ззаду, відбирали час, потрібний на орієнтацію, і Олекса, надбігши до рову, як був, у повнім розбігу, стрибнув прямо перед собою.
Це був риск розбитися, впавши на дно рову, але доля берегла хлопця. Він попав на вершини смерек, що росли у рові внизу у вогкім грунті й густою щіткою підіймали ішерх світло-зелене верхів'я своє. Гепнувши усією вагою, Олекса зломив кілька гілляк, і вони, опершися на кількох нижчих міцніших ганках, пружинили й не давали хлопцеві упасти. Обдер, правда, собі ногу, цілий шмат шкіри, але піп того не помічав.
За кілька секунд підбігли пси, але стрибати побоялися.
Стали над краєм яру й гавкали у чотири собачих глотки, аж у вухах лящало.
І троп у троп за ними надбіг бугай. Теж став на краю обриву й бив копитами у землю, вириваючи її цілі шмаття з травою.
Слідом за звірами, видно було Олексі, бігли люди. Впереді хлопець, трохи, може, старший Олекси, а ззаду старший чоловік.
Ось і вони надбігли до яру. Молодий підпасич почав одганяти псів, а пастух з усього розмаху хльоснув герлигою бугая по лобові.
І — дивна річ. Удар сей був для бугая все одно, що удар соломинкою, але все ж страшна звірюка перестала ревти. Бугай якось аж ніби засоромлено навіть відійшов убік і одразу почав пастися. Як бистро розлютився, так само бистро й упав його гнів. Підпасич тим часом одігнав собак. Забрав їх із собою, погнав і бугая.
Пастух високий, але сильно збудований чоловік, у чорній вивареній у маслі сорочці, таких же гачях, аби «нужя си не запложувала»; на голові умащена крисаня віковічної давності, у зубах люлька. Він стояв на краю рову й дивився на хлопця, видимо, спочатку сам стараючися отіриділити, що це за проява й які причини могли загнати її аж сюди.
— Що ти за їден?
— Я си називаю Олекса. Дєдя мій називаєси Василь Довбуш. Сидить у Печеніжині. Я ту не самий: два моїх товариші є шє тутка зо мнов…
— Таких, єк ти?
— Таких, єк я.
— А де вни?
— Я зара не можу сказати, бо не знаю, куди біг. Я злізу, то буду їх шукати. Ми вийшли з лісу.
— Тут кругом ліс. А єк ви сюди попали?
— Я вам усе оповім, лиш єк мені си ід вам дістати?
Пастух усміхнувся.
— А єк ти туди зліз, так і назад…
Ясно було, що з землі сюди ще можна було стрибнути, але звідси назад на землю — то вже годі.
— А ти не скалічивси, єк скакав?
— Здає ми си, шо ні. Лиш обдер-сми зі шкіри ногу, ади, кров чюрит.
— То байка. Зліаай, сарако, вниз. Лиш там мочєр, то дивиси, де сухіше. І йти гет, у мою праву руку утуда. Там є вихід. І я туда надійду.
Олекса поліз униз. Там було темно і вогко. Нога грузла в холодній грязюці, а де її поставити на сухе місце — не було видно. Часом загрузав Олекса так, що ледве витягав ноги. Що й без того його туалет був не першорядної свіжості, а тепер овшім. Пару разів зачепився за невидиме суччя під ногами і впав. Тож коли виліз на світло, було на що подивитися. Старий вівчар лиш головою похитав.
— Єк же ви суда си ізнайшли?
Олекса розповів, як умів. Пастух тільки хекав слухаючи.
— Шо то є дурне, — оприділив потім. — Таже ми, гірські люде, вік наш, сказати, ту проводимо, але тих трох порогів не знаємо, а ви, молодєки, хтіли ізнайти… Є гроші, є, слова нема, лиш гляба їх дістати. Три нни, кажеш, биндили… Могли би-сьте й три тижні блукати і все по однім місці. Бо то й таке буває. Ходит-ходит чоловік, му си здає, ніби гет далеко увійшов — а він докола їдної кечери си крутит. Шіськє ваше, шо ше трафили на полонину, бо могли би й смерті пожити.
— Медвідь?
— Ни конче медвідь — вепер.
Олекса відхитнувся.
— А ту й вепрі є?
Перед сею звіриною, що про неї тільки розповідали в Печеніжині, Олекса мав респект. Він наслухався, яка то немилостива звірюка, що «вид неї й ретунку нема». Коби знав, що водиться на Чорногорі, то, може, би й не пішов… Впрочім, раз уже все перебуто й Говерла ось тут, то пошукати скарбів Олекса таки пошукає.
— А де Говерла? Та це ж Говерла.
— Ні. Се не Говерла, а Хом'як.
— Хо-м'я-ак…
— Таже Хом'як. А Говерла ей де. Під угорський хитар тра йти.
— То се не Говерла… Се Хом'я-а-к…
В голосі хлопця почулися сльози й стільки розчарування, що старому жаль стало.
— Та то оннаково. Ци би й до Говерли ви си допхали, оннаково би нічо не знайшли. Ти вже мені вір.
Але Олекса не міг примиритися з думкою, що стільки трудів, стільки боротьби, голоду, страху, риску та ще попереду батькова тіпанина — і все те за пусто-дурно. Цілком…
