Ольвія - Чемерис Валентин Лукич (читать книги онлайн без регистрации TXT) 📗
Ольвія звелась і, сівши, обхопила руками коліна. Задумалась… Спати не хотілося, а Тапура не було. І вона ніяк не могла спросонку пригадати, де ж він.
На обрії чорною тінню мигнув вершник, і Ольвії чомусь стало не по собі. Що за вершник скаче опівночі у степу? І чому під місячним сяйвом він видається їй чорним? Прислухалась, в кочовищі було тихо, десь далеко заіржав кінь, і знову все завмерло… Потривожені думки знову почали збиратися докупи, вертілися навколо Тапура… Де він подівся?.. І тут вона зовсім прокинулась і згадала, що Тапура вже немає п'ятий день… Поїхав до Іданфірса пити чашу вина… І в ту ж мить їй стало зовсім страшно, а що як Тапур уже випив чашу, і потрапила йому чаша з отрутою?.. Може, його немає живого? Може, завтра його привезуть на чорній повозці, і скінчаться її дні у білому світі…
Знову мигнув на обрії чорний вершник, Ольвія схопилась і пригнувшись шмигнула в шатро. Посередині шатра лежало біле кружальце — через дірку для диму згори падало застигле місячне сяйво. А за кружальцем попід стінами стояла лячна густа пітьма, ще густіша від того кружальця світла. Ольвія лягла на світлі, скрутилась калачиком у тім бляклім кружальці, заплющила очі й притихла, намагаючись заснути. Та сну не було в жодному оці, і вона, полежавши так довго, зітхнула, випросталась і перевернулася з боку на бік… Розплющила очі… Попід стінами шатра навколо світлого кружальця пітьма стала ще густішою, і їй почало здаватися, що звідусіль за нею спостерігають — пильно і хижо. Тоді вона, пересилюючи страх, на колінах і руках пролізла по колу шатра, обмацуючи пітьму, і, переконавшись, що нікого немає, знову повернулася на освітлене кружальце і лягла на бік. Лягла, напружено, сторожко прислухаючись до тиші, готова в будь-яку мить схопитися і кинутися із шатра. Десь за повстю загарчав собака, зашкрібся, Ольвія завмерла не дихаючи, але невдовзі те шамрання стихло, і вона трохи заспокоїлась…
«І що це зі мною діється? — подумала здивовано. — Чому це я стала так боятися пітьми?..»
І нараз збагнула, що боїться не пітьми, вона боїться тому, що немає Тапура. А його немає уже п'ятий день, і поїхав він до скіфського царя пити чашу… бузату чи… отрути… А що коли йому трапиться чаша з отрутою і його вже нема живого? І везуть його в кочів'я у чорній повозці. І вона навіть скрип коліс відчула.
Схопилася, важко дихала, притискуючи руки до грудей… Нараз пригадалася Тапурова мати… Їй хотіли цвяхом пробити чоло і покласти в могилу до Ора… Невже і її чекає така ж доля?
Намацала пояс з акінаком, квапно підперезалася.
Ні, доки акінак при ній, вона нікому не дасться… Краще сама, аніж цвяхом будуть пробивати чоло.
Але яка недобра пітьма стоїть попід стінами шатра! І їй здалося, що з пітьми звідусіль тягнуться руки, щоб схопити її…
— Ні… ні!.. — крикнула вона і прожогом вискочила із шатра під яскраве місячне світло. І їй стало трохи легше.
Місяць уже опустився нижче, трохи зблякнув, стало прохолодніше. Напевне, скоро буде ранок. Не відаючи, що робить, Ольвія пішла кочовищем навмання, поміж шатрами і кибитками, переступаючи через сонних, що всюди лежали покотом. Кілька разів до неї гарчали собаки, але вона озивалася до них тихо та ласкаво, і вони заспокоювалися. Куди вона йшла — не знала, але кудись її вело, манило, і вона наддала ходи. Коли виплутала із кочовища, то попереду, на рівнині, побачила темні силуети коней. Подумала, що десь там її сауран, і пішла до коней.
Вже випала роса, і вона лишала за собою стежку в росяній ковилі. Чи від ранкової свіжості, чи нервового збудження її почала тіпати дрож, і вона ніяк не могла її збороти.
Підійшла до коней, і ті повернули до неї голови. Ольвія тихенько посвистувала, як робила це завжди, коли кликала свого саурана. Ось один кінь відірвався від гурту і поволі пішов росяною ковилою їй навстріч. То і справді був її сауран. Він підійшов, ткнувся губами їй у груди, й Ольвія притиснулась щокою до його теплої шиї. І від того живого тепла їй стало легше.
– Іди пасися, мій друже, — тихо мовила, погладжуючи його по шиї. — Нікуди я не буду тікати. Хочу ще раз на Тапура подивитися. На живого чи на мертвого подивитися… А там… там що буде.
До неї підійшов мокрий від роси бородатий чередник.
— Господиня?.. — здивувався він, придивившись до Ольвії. — Господині потрібний кінь так рано?
— Ні, вже не потрібний, — зітхнула вона. — Покажи мені краще, з якого краю повертатиметься од Гданфірса вождь.
Чередник повернувся лицем до півночі і махнув туди рукою.
— Звідти покажеться його кінь. О-он бовваніє могила, отож з-за неї і виїде вождь, як буде повертатися. — І додав, як Ольвія вже рушила: — Сьогодні вождь має повернутися.
«На коні чи у чорній повозці?..» — захотілося запитати їй, та вона промовчала і, вбравши голову в плечі, пішла на ту далеку могилу, що ледь бовваніла у степу.
— Господине! — кричав їй услід скіф. — У степу сіроманці бігають!..
«А мені все одно, — подумала вона. — Як Тапур мертвий, то хай і сіроманці…»
Чимдалі у степ, тим густішою була роса, і вона скоро забрьохалась по коліна, але не звертала на те уваги, спішила до могили, ніби там був її порятунок. Швидко дніло, місяць уже зблід і завис на посірілому небі розмитим, бляклим колом. Ранкові сутінки втікали все далі і далі у степ, аж до обріїв, і на сході, за невидимим звідси Танаїсом, спершу зарожевіло, а далі густіше і яскравіше загорілася смужка неба, і звідти, ніби з іншого світу, вже віялом розходилась червона заграва.
Коли Ольвія, хапаючись руками за мокру ковилу, піднялася на вершок могили, на сході з-за кряжів уже били сторч у небо сонячні промені, хоч внизу ще й було все оповите сірою млою. Десь у ковилі кричали птахи, якийсь рудий звір мигнув обрієм, і зелена далина ніби спалахнула у тім місці полум'ям…
Ольвія стояла на могилі, притискуючи руки до грудей, і невідривно дивилася туди, на далеку північ, звідки мав повертатися Тапур.
Або на коні, або у чорній повозці…
У степу вже й зовсім посвітліло, а на сході, за кряжем, запалала величезна кривава пожежа, і червоні відблиски її полискували на спині кряжа, відбивалися у небі. Ще мить, і з-за кряжа почав витикатися малиновий пруг, він ширшав і одночасно жовтів. Промені, переваливши через кряж, перелетіли через долину і освітили по той бік сірі хмари та верхівки дерев. А коли сонце виткнулося з-за кряжа на пів свого кола, промені його вже позолотили ближні узвишшя… І тоді вона побачила, як із ковили, наче з-під землі, виткнулися гостряки, далі башлики, потім голови коней, і невдовзі гурт вершників уже мчав рівниною, і наконечники їхніх списів пускали сонячних зайчиків.
Ольвія до болю в очах удивлялася у вершників, але на такій віддалі упізнати їх не могла. Свої, чужі?.. А втім, чи не все одно. Вона з острахом чекала, що ось-ось позад вершників з'явиться чорна повозка, і вона стисла руків'я акінака…
Вершники, певно, помітили самотню постать на могилі, бо спинилися, показуючи на неї руками, а тоді нараз повернули до могили. І в ту мить, як вони повернули, щось сліпуче і яскраве спалахнуло на голові у переднього вершника…
«Золотий шишак башлика», — здогадалася вона, і гаряча хвиля огорнула її з ніг до голови: башлик із золотим шишаком мав у цих краях тільки Тапур… Адже ж його скіфи так і називають: Той, хто сліпить золотом…
І вона мов заворожена дивилася, як у ранковому промінні спалахував жовтим сяйвом і горів на сонці золотий шишак на башлику в переднього вершника…
Вона хотіла кинутися йому навстріч, бігти, летіти, падати, знову схоплюватись, сміятися, плакати, кричати з радощів, але якась сила скувала її руки, і ноги, і навіть голос, і вона, рвонувшись вперед, застигла, притискуючи руки до грудей. Не ворухнулась вона і тоді, коли на вершину могили вилетів кінь, і вершник, знявши башлик із золотим шишаком, сказав:
— Я знав, що ти мене чекатимеш.
Вона дивилася на нього німо, і очі її були повні сліз.
— Я був на банкеті в Іданфірса, — гордовито вигукнув він. — Слуги владики піднесли мені три чаші, і я випив одну без вагання. І думав, що випив свою смерть, і хотів іти у степ помирати. Але владика мені сказав: «Не спіши, вождь, помирати, у всіх трьох чашах було сон-зілля. Я переконався, що ти відважний і маєш серце лева, а не зайця. Не спіши на той світ. Такі відважні люди, як ти, мені потрібні на цім світі». І в степах тепер усі говорять, що в Тапура серце лева!
