Робінзон Крузо - Дефо Даниэль (бесплатные серии книг TXT) 📗
Але, навіть пересвідчившись, що це був папуга, і розуміючи, що, крім папуги, ніхто не міг говорити зі мною, я довго ще не міг очуматись. По-перше, я дивувався, як він потрапив на мою дачу, а по-друге, не міг зрозуміти, чому він сидів саме тут, а не деінде. Але в мене не було ніякого сумніву, що це він, мій вірний Попка, і, не довго думаючи, я простяг руку й покликав його. Товариський птах відразу сів мені на палець, як він робив це завжди, і знову заговорив: «Бідолашний Робіне Крузо! Як ти сюди потрапив? Де ти був?» Він ніби радів, що знову бачить мене. Вертаючись додому, я забрав його з собою.
Тепер у мене надовго пропала охота до морських прогулянок, і багато днів я роздумував про небезпеку, на яку наражався. Мені дуже хотілось мати знову човен на моєму боці острова, але я не міг вигадати, яким способом перевезти його сюди. Про східне узбережної я не хотів і думати, бо ні за які блага в світі не наважився б об’їхати його ще раз. На саму гадку про це в мене завмирало серце й холонула кров у жилах. Західні береги острова були мені зовсім незнайомі. Та якщо течія по той бік була так само сильна й швидка, як і по другий? Тоді мені загрожувала небезпека якщо не бути віднесеним у відкрите море, то бути розбитим об береги острова.
*
Обміркувавши все це, я вирішив обійтись без човна, дарма що його будування, а особливо спуск на воду коштували мені стільки місяців важкої роботи.
Такий настрій тривав у мене майже цілий рік. Я жив тихо й самотньо, як ви легко можете собі уявити. Думки мої дійшли повної рівноваги, і я почував себе щасливим, скорившись волі провидіння. Мені нічого не бракувало, за винятком людського товариства.
Протягом цього року я вдосконалився в усіх ремеслах, яких вимагали умови мого життя, і гадаю, наприклад, що з мене був би чудовий тесляр, особливо коли взяти до уваги, як мало в мене було інструментів.
Крім того, я досяг несподіваних успіхів у гончарстві: навчився користуватись гончарським кругом, що значно полегшило мою роботу й поліпшило її якість. Тепер, замість незграбних, грубих виробів, на які бридко було дивитись, у мене виходили акуратні речі гарної форми. Але ніколи я, здається, так не радів і не пишався своїми здібностями, як того дня, коли мені вдалося зробити люльку. Дуже неоковирна, із звичайної обпаленої глини, як і всі мої гончарні вироби, вона, проте, була міцна і добре тягла дим; а головне — це ж була люлька, про яку я давно мріяв, бо любив курити. На нашому кораблі були люльки, але я не знав тоді, що на острові росте тютюн, і не взяв їх; згодом, коли я знову обшукав корабель, то не міг уже знайти їх.
Удосконалився я й у виробництві кошиків; я виготовив їх силу-силенну найрізноманітнішої форми, яку тільки підказувала мені моя винахідливість. Вони були не дуже гарні, але цілком придатні, щоб ховати та носити різні речі. Коли мені тепер траплялось забити козу, я вішав тушу на дерево, білував її, розрізав на шматки й приносив додому в кошику. Так само й з черепахами: мені вже не треба було тягати на плечах цілу черепаху, тепер я міг розчинити її на місці, вийняти яйця, відрізати потрібний мені шматок і покласти його в кошик, а решту кинути. У великі, глибокі кошики я зсипав зерно, яке вимолочував, щойно воно висихало.
Мій запас пороху помітно зменшувався. Тут я був безсилий чимось зарадити, і мене не на жарт почало непокоїти, що я робитиму, коли порох зовсім вийде, і як я полюватиму тоді на кіз. Я казав уже, що на третій рік мого перебування на острові я піймав і приручив молоду козу. Я сподівався піймати цапа, але все якось не натрапляв на нього. Так моя коза й постаріла без нащадків. Мені не стало духу зарізати її, і вона здохла сама від старості.
Але на одинадцятому році мого ув’язнення, коли, як сказано, мій запас пороху став вичерпуватись, я почав серйозно думати, як ловити живих кіз; найбільше хотілось мені піймати самку з козенятами.
З цією метою я наробив силець, і кози в них таки не раз попадали, але приладдя моє було погане: я не мав дроту, через те завжди знаходив мої мотузяні сильця порваними, а принаду з’їденою.
Тоді я вирішив спробувати пастки. Помітивши місця, де кози паслись найчастіше, я викопав там кілька глибоких ям, закрив їх плетінками власного виробу, присипав їх землею й накидав на них колосків рису та ячменю. Незабаром я переконався, що кози приходять і з’їдають колоски, бо навколо були сліди козячих ратиць. Нарешті, влаштувавши ввечері три пастки, я другого ранку, обходячи їх, побачив, що ні принади, ні кіз немає. Це була велика неприємність, але я не вдавався в тугу і переробив пастки. Не буду втомлювати читача описом подробиць своєї роботи; скажу тільки, що якось уранці я знайшов в одній ямі старого цапа, а в другій — трьох козенят: одного самця й двох самок.
Старого цапа я випустив на волю, бо не знав, що з ним робити. Він був такий дикий і злий, що забрати його живцем не було ніякої змоги. Я боявся навіть зійти до нього в яму, а вбивати його було ні до чого. Тому я випустив його, і він, немов збожеволівши з переляку, чимдуж дременув геть. Але тоді я ще не знав, що голод приборкує навіть левів, як довідався про це згодом. Коли б я подержав свого цапа днів три або чотири в голоді, а потім приніс би йому поїсти й напитись, він став би смирний, як козеня. Кози взагалі дуже кмітливі тварини, і, коли з ними добре поводитись, їх легко приручити.
Але, повторюю, тоді я цього не знав. Випустивши цапа, я пішов до ями, де сиділи козенята, витяг їх одне по одному, зв’язав усіх разом мотузкою і на превелику силу привів додому.
Досить довго я не міг примусити своїх козенят їсти, але кілька зелених колосків нарешті спокусили їх, і вони потроху приручились. Тоді я задумав розплодити ціле стадо, розміркувавши, що це єдиний спосіб забезпечити себе м’ясом на той час, коли в мене вийде порох і дріб, Звичайно, їх треба було відокремити від диких кіз, бо, підростаючи, всі вони тікали б у ліс. Проти цього був лише один засіб — тримати їх у загоні, обгородженому частоколом або живоплотом так, щоб його не можна було поламати ні зсередини, ні зокола.
Для однієї пари рук збудувати такий загін було надто важко, але він був конче потрібний, і я, не гаючи часу, почав шукати зручне місце, тобто таке, де мої кози були б забезпечені травою та водою і захищені від сонця.
Таке місце скоро знайшлося: це був розлогий, рівний луг, чи то савана, як звуть такі луги в західних колоніях. У двох чи трьох місцях там протікали струмочки чистої води, а з одного краю стояв тінистий гай. Кожен, хто знає, як будують такі загороди, напевне, сміятиметься з моєї нетямущості, коли я скажу, що за першим моїм планом огорожа мала оточити весь луг, принаймні милі на дві навколо. Але дурість полягала не в тому, що я взявся обгороджувати дві милі: у мене було досить часу, щоб поставити огорожу не то що на дві, а й на десять миль завдовжки. Я не зміркував, що держати кіз у такому великому, хоч і добре обгородженому загоні — однаково, що пустити їх пастись на всьому острові: вони б росли так само дикими, і їх дуже важко було б ловити.
Це спало мені на думку, коли я поставив, пам’ятаю, вже ярдів з п’ятдесят огорожі. Тоді я відразу спинився й вирішив поки що обгородити ділянку лугу ярдів на півтораста завдовжки і на сто завширшки. На перших порах я обмежився цим, бо на такому вигоні могла пастись уся моя отара, а на той час, коли вона розрослась би, я завжди міг збільшити вигін новою ділянкою.
Це було обачне вирішення, .і я енергійно взявся до роботи. Першу ділянку я обгороджував коло трьох місяців і під час своєї роботи перевів до загону всіх трьох козенят, прив’язавши їх поблизу, щоб призвичаїти їх до себе. Я часто приносив їм ячмінних колосків або жменьку рису і давав їсти з рук, так що, коли я закінчив огорожу й повідв’язував їх, вони бігали за мною слідом і мекали, випрошуючи подачки.
Це відповідало моїй меті, і років через півтора в мене було дванадцять кіз разом я козенятами, а ще через два роки моя отара збільшилась до сорока трьох голів, не рахуючи тих, що я вбивав для їжі. Згодом я зробив ще п’ять вагонів, і в кожному влаштував по маленькому закутку, куди заганяв кіз, коли хотів піймати їх: усі ці загони сполучались один з одним ворітьми.
