Ключ від Королівства - Дяченко Марина и Сергей (книги серии онлайн .txt) 📗
Місцеві жителі зустріли нас непогано, однак усі видалися мені якимись скнарами. Питання, яке найчастіше ставили місцеві, звучало просто: «А що мені за це буде?»
Після сніданку ми з Гарольдом пішли прогулятися. На околиці селища нас оточила зграйка хлоп’ят. Гарольд спершу показав їм іскристий фонтанчик на долоні (супер, цікаво, чому він мені таке диво не показував?!), потім витягнув з рота живу білку.
Наш клас, якби йому показали такий фокус, на стінку поліз би від щастя. А ці стояли, як приморожені, поглядали з цікавістю, проте без особливого здивування. Таке враження, що в них у роду всі були ілюзіоністами.
Гарольда, здається, дуже розчарував його «сценічний провал». Він передумав заходити в селище й повів мене вздовж узлісся до річки.
— Та не зважай, — спробувала я його втішити.
Він похмуро зиркнув на мене.
— Ти що, не розумієш, що це означає?
— Нічого не означає. Просто тутешніх дітей не здивуєш чудесами.
— І це, по-твоєму, нічого?!
Я відчула себе неуком. Гарольд, як не крути, мав вдачу складнішу й сварливу, був самолюбний і переймався всілякими дрібницями, а сперечатися з ним сьогодні не хотілося. Адже навколо був такий сонячний, такий легкий, такий чудовий день!
На березі струмка стояли й розмовляли принц, Ельвіра й Оберон.
Побачивши нас із Гарольдом, Ельвіра заусміхалася, кинулася до мене, поривчасто обійняла.
— Ліночко! Вітаю… Ви нас врятували. Ви нас усіх врятували. Спасибі вам!
— Ну, це… — мені стало ніяково, я спробувала вивільнитися. — Нема за що…
— Я знаю, ви думаєте про мене, що я навіжена, скиглійка, ще що-небудь… Може, ви думаєте, що я не люблю його величність?
Вона випустила мене і обійняла на цей раз Оберона. Принц засміявся.
— Присягаюся, я нічого такого не думала, — пробурмотіла я невпевнено. — Чесно-чесно…
Ельвіра відразу ж випустила короля, чмокнула мене в щоку, махнула рукою принцові й утекла до лісу. Мелькали п’яти — принцеса була босоніж. Ще довго з лісу долинали хрускіт гілок і щасливий мелодійний сміх.
— Хоч би шпичака в ногу не загнала, — сказав принц стурбовано. — Батьку, я простежу.
— Простеж…
Принц пішов. Оберон дивився йому вслід, і в цьому погляді не було батьківської гордості. Я мимоволі пригадала слова Ельвіри: «У принца одна велика неприємність — він не схожий на батька…»
— Ліно, — Оберон перевів погляд на мене, — ніколи не кажи «присягаюся» у звичайній розмові. У Королівстві клятва — не слова. Кожне «присягаюся» — це зобов’язання, яке рано чи пізно дає про себе знати… Зрозуміло?
Мій сірий коник, що пережив дорогу й останніми днями служив в’ючною твариною, зустрів мене щирою радістю. Я ледве не розплакалася, притулившись обличчям до його теплої морди. Конюхи попрацювали на славу: Сірий був чистий, нагодований і готовий до прогулянки для огляду нових володінь.
На розвідку ми поїхали втрьох — Оберон, я і Гарольд. Фіалк ішов вихилясом, бешкетував, топтав ромашки кошлатими копитищами і то зводив, то розпрямляв крила.
— Як гарно!
Я приклала долоню до очей. Під променями полудневого сонця цей світ подобався мені ще більше, ніж уранці, здавався ще теплішим, ніж при заході.
Погойдувалися гілки сосен над водою. Шумів удалині водоспад. Озером прокочувалися хвилі, набігали на берег, розбивалися, залишаючи хвилясті сліди на піску. Цікаво, чи тепла тут вода? Чи можна скупатися?
— Ваша величносте, — запитав Гарольд, — а де Лане?
— У селищі. Торгується із цими… ощадливими господарями. Обіцяють і коней, і вози, і все, що потрібно в дорозі, натомість ми повинні будемо дещо для них зробити. Щонайменше млин полагодити, частину лісу розчистити, вилікувати дружину старости від гикавки…
— Зачекайте, — мимоволі перебила я. — Які вози? Адже ми тут залишаємося?
Гарольд глянув на мене і відвів очі. Оберон, як зазвичай, дивився серйозно й прямо.
— Ми не можемо тут залишитися, Ліно. Відновимо сили, наберемо харчів і вирушимо в дорогу. Це місце нам не підходить, — відповів Оберон.
— Але чому? Чому?!
— Тому що — ходи-но сюди…
Мій Сірий опинився пліч-о-пліч з Фіалком. Оберон нахилився до мене, затулив мені долонею очі. Крізь щілинку між його пальцями я глянула на чудовий світ навколо: сірий, запорошений, порожній. Потріскане дно висохлого озера, чорні скелети сосен…
— Ні! — я відсахнулася. — Що це?
Оберон подивився на Гарольда. Той поривчасто зітхнув.
— Пам’ятаєш, я дітям фокуси показував?
— Ну?
— А ти сказала, що тут викликають подив не чудеса?
— Ну і що?
Цього разу Гарольд глянув на Оберона, ніби прохаючи про допомогу.
— «Тонкий» світ тут настільки потоншав, що його майже немає, — тихо сказав Оберон. — Засновувати тут нове Королівство — все одно що у ванні рибу ловити.
Мені хотілося плакати від розчарування.
— А як же наші люди? Вони ж радіють! Вони думають, що подорож скінчилася!
— Вони відпочинуть, — м’яко заперечив Оберон. — їм стане легше. Тут нічого не вдієш, Ліно, це наш обов’язок — іти, шукати…
— А чому це наш обов’язок? Навіщо все це взагалі? — я погано розуміла, що кажу.
Оберон не розгнівався.
— Бо є речі, про які не питають «навіщо». І Королівство — одна з таких речей.
— А якщо ми… якщо ми загинемо в дорозі — отже, все, що сталося з нами раніше, все, що ми пережили… це було намарне?
— Якщо загинемо, отже, намарне. Та якщо так розмірковувати, взагалі краще не жити. Краще відразу втопитися.
Гарольд сопів. Він завжди сопе, коли засмучений чи сердиться. Я дивилася на озеро: прозора вода, чистий пісок, тіні хмаринок на воді — все це ілюзія?
Але ж очі кажуть, що ні!
Я дивилася на цей світ тепер уже без жодної радості.
Ельвіра добряче порізала ногу уламком мушлі. Я прийшла, щоб затягнути її рану. Принцеса не пхинькала, не вередувала, хоча крові з ноги натекло — ого скільки.
У небі кружляли білі птахи. Узлісся було всипане куренями, саморобними наметами, осторонь височіло нове королівське шатро.
Пахло смолою та спокоєм. Тимчасовим. Дуже коротким.
— Спасибі, Ліно. — Ельвіра сиділа, роздивляючись зцілену мною п’яту, поділ довгої спідниці складками лежав на траві. — Зможу пройти стільки ж… І ще стільки ж… І ходитиму все життя, — вона усміхнулася, як завжди, сумно.
— Вам не можна босоніж, — ризикнула порадити я. — Ноги ніжні.
— Стоптати сто пар залізних черевиків, — сказала Ельвіра, наче повторюючи чиїсь слова. — Стоп-тати сто-пар… Чуєте? Тупіт.
— Ну так. А якщо сказати «шість мишенят» — буде шелестіння…
Принцеса серйозно глянула на мене.
— Ви знаєте, Ліно, історію про короля-примару?
— Як це?
— Один король — у давнину — повів Королівство в похід. Похід був тривалий і виснажливий, втратили багато людей… І ось вони знайшли новий світ, але король сказав, що він недостатньо хороший. Королівство знову вирушило в дорогу, і незабаром люди вийшли на прекрасний берег, однак король сказав, що Королівству тут не варто зупинятися. Вони знову йшли, падали й умирали в дорозі, а коли ті, хто вижив, знову вийшли на зелений луг під склепінням лісу — просто не змогли зупинитися. Король вів їх уперед і вперед, мертві приєднувалися до каравану безтілесними примарами, і сам король став безтілесним. Вони й досі бродять невідкритими землями — процесія мертвяків… Вони ніколи не зупиняться. Навіть коли зносять сто пар залізних черевиків.
Ельвіра говорила спокійно, навіть посміхалася, та в мене мурашки пробігли по спині.
— Але, ваша високосте, ви ж не хочете сказати…
— Звичайно, не хочу. Я просто висловлюю свої побоювання… Мені сняться кошмари, Ліно.
Я бачу, як усі ми йдемо, мертві, зотлілі, і ви, і… і Олександр.
Вона похнюпилася.
