Острів Сильвестра - Лис Володимир Савович (мир бесплатных книг .TXT) 📗

Частина третя

Порятунок

1

Сильвестр Печерський, прозваний ще Сильвестром Слухняним, Сильвестром Покірливим, Сильвестром Праведним, був звичайним ченцем святого Успенського Києво-Печерського монастиря, що став пізніше лаврою, де провів майже все свідоме життя. Прославився саме своєю слухняністю і покірливістю — охоче виконував будь-яку, навіть найважчу і найбруднішу роботу (скажімо, чищення монастирських і білямонастирських клозетів), навіть сам шукав її. Виконував роботу й за інших, варто було комусь попросити чи хоча б натякнути, а то й побачивши, що якийсь брат копає город, вириває бур’яни чи згрібає листя, міг підійти й сумирно-благочестиво поклонившись та поцілувавши руку, а то й кінець ряси, якщо то був поважний старець, брався мовчки допомагати. Відверто кажучи, декотрі з монастирської братії навіть зловживали і користалися з цієї покірливості й слухняності брата Сильвестра, змушуючи його виконувати роботу за себе. Та він жодного разу не збунтував, не спротивився, а, здається, навіть охоче робив усе за інших.

Коли ж до монастиря приходили паломники, Сильвестр пропонував і їм свої послуги — піднести щось, показати дорогу до тієї чи іншої церкви, до відомого ченця чи й ігумена, або ж до нічліжки та осель біля обителі, в яких можна було переночувати, якщо місць у нічліжці не виявлялося.

Коли ж роботи не було, йшов Сильвестр до котрогось із храмів, ставав у храмі чи біля його порога на коліна і ревно молився. А як пізно ввечері вертався до своєї келії, також ставав на коліна й молився, доки на колінах не засинав і вже сонним звалювався на бік на глиняну підлогу. Рідко коли, хіба на великі свята, відважувався він прилягти на свою дерев’яну лежанку-лавку.

Саме за цю слухняність, благочестивість і якусь геть самозреченську покірливість і був Сильвестр згодом канонізований.

Та крім цих згадок про слухняність і покірливість (один з братів якось наказав Сильвестрові десять разів обповзти довкола обителі на колінах, і той це зробив) лишився по смерті Сильвестра документ, якого знайшли в його келії. То був записаний дрібним нерівним почерком (Сильвестр знав грамоту змолоду і коли не молився і не працював, доволі багато читав, а Біблію та наявні у лаврі житія святих знав напам’ять) дивний текст на сувої невідомо де ним взятого доволі добротного паперу. Текст цей викликав велике здивування. Він зберігся і був навіть включений до переліку творів ченців, за довгу історію лаври будь-коли написаних, хоча згодом істинність описаного й почала викликати сумнів, і пізніші з дослідників так званих додатків до Києво-Печерського патерика почали вважати його просто художнім твором, своєрідним оповіданням-притчею. Та перш ніж навести цей текст, зауважимо, що, як записав чернець-літописець, ровесник Сильвестрів, той якось, років за п’ятнадцять до того, як відійти у ліпший із світів, таки зникав кудись із монастиря. На цілий рік, а то й більше. Що, як пише цей чернець, «навіяло неблагочестивий сум на деяких ледарів із нашої братії».

2

«Перш ніж відійти із цього світу та віддатися на ласку Божу, я, Сильвестр, недостойний інок святої обителі Києво-Печерської, мушу розказати братам своїм по вірі про те, що мучить мене ось уже півтора десятка літ. Вважаю те, що трапилося, великим дивом Божим, до виконання якого було сподоблено і мене недостойного.

Року від сотворіння світу Божого 6683го, а від народження Христа 1175го мене було покликано до старця-схимника Іосафа, прозваного Добромудрим, який мешкав самотньо в келії на дальніх печерах. Отець Іосаф, коли я зайшов та смиренно опустився на коліна біля ложа, з якого він уже не міг встати, благословивши мене, повідав про дивне видіння, що явилося йому минулої ночі.

Наче з’явився йому інший старець, суворий і сивий, та повідав, що десь там, далеко на заході від стольного града Києва, серед суворих лісів, у краю, де багато озер, на острові посеред озера живуть зайці. Ще позаминулої зими, втікаючи од вовка, двоє зайців — очевидно, заєць і зайчиха — опинилися на тому острові. Там і лишилися, бо боялися назад, до лісу, вертатися. А потім почався льодостав… Минула ж зима виявилася геть тепла і безсніжна, отож льоду на озері не було. Тепер зайців на маленькому острівці посеред лісового озера до двох десятків. Вони вже обгризли майже всі дерева й кущі і з’їли всю траву. А оскільки за всіма прикметами і цьогорічна зима має бути теплою, то зайці не зможуть перебратися на берег до лісу, й загрожує їм голодна смерть.

— Порятувати від якої можеш лише ти, брате Іосафе, — сказав той старець із видіння.

— Але як же я зможу порятувати їх, коли я старий і немічний? — відказав Іосаф і заплакав від безсилля. — Я навіть не можу встати з цього лежака.

— Тоді ти мусиш послати когось замість себе, — сказав старець із видіння і зник.

Ось таке розповів мені брат Іосаф. І повідомив, що для тієї подорожі він вибрав мене. Якщо я згодний, то він, скромний брат Іосаф, попросить дозволу й благословення в отця ігумена.

Я, звісно, згодився, й через два дні після отримання подвійного благословення — братові Іосафові й мені грішному — вирушив у дорогу. Ігумен спершу вагався, чи не є це видіння якоюсь диявольською спокусою, але що брат Іосаф мав серед братії та прочан добру славу, то вирішив, що не зашкодить спробувати перевірити, а коли видіння про зайців підтвердиться, то добре діяння може принести монастиреві нову славу. Був навіть прикликаний наш укладач карт, який виконував замовлення й самого князя, Досифей. Він намалював мені на старій шибрі (шкірі. — Авт.) маршрут, написавши ті города, крізь які маю йти. За його словами, найліпше мандрувати південнішим шляхом, який приведе до княжого міста Володимира, а тоді вже від нього повернути на північ.

Після вранішньої молитви, погожого осіннього дня вирушив я в дорогу. Погожий день, коли світило ясне сонечко, особливо гарно освітлюючи перші позолочені листки, видався мені доброю прикметою, хоча признаюся, що коли озирнувся востаннє на бані святого храму Софії, то щось стислося в грудях, і я подумав, що, може, бачу їх востаннє.

Не буду описувати мою подорож, яка тривала майже п’ять місяців. Не якась то велика дивина — мандрівка такого нічим не примітного інока, як я, Сильвестр недостойний. Скажу тільки, що проліг мій шлях через Білогород, далі на Котельницю й Ізяславль, а тоді повернув я на північ до Корчеська, а звідти через княжі міста Дорогобуж, Пересопницю і Лучеськ дістався до самого славного Володимира. Звідти вже повернув, як і радив брат Досифей, на північ, через Турійськ і Угровськ дістався до того краю віковічних лісів, боліт і озер, про який братові Іосафу казав старець із ви діння.

Йшов я переважно пішки, раз тилько підвезли мене болярські люди поблизу Пересопниці та за Лучеськом слуга князівський змилосердився та на воза свого посадив. Ночував я де доведеться — в смердських та міщанських хатинах, при княжих дворах, монастирях, а найчастіше в лісі чи й у полі, якщо траплялися копиці пізньої отави. Звідав осінній дощ, і холод, і сніг, геть збив мої убогі постоли, двічі нападали й відпускали лісові розбійники, але гріх скаржитися — багато разів ділилися зі мною останнім шматком хліба й цибулиною та навіть лісовим медом добрі люди. Багато чудних історій про дива Господні та звичаї тамтешні почув я. Йшов день за днем, а то й уночі, скільки сил стачило, за винятком хіба того тижня, коли била мене пропасниця та кашель душив. То якраз перед Лучеськом було, спасибі Богу нашому і святій Богородиці, виходила мене добра молодиця, вдова одного місцевого болярина, що смердючим борсучим смальцем груди, як вона розказувала потім, натирала та липовим напоєм поїла. За те, що торкалися мене, монаха недостойного, руки жіночі, я благав Господа простити і в дорозі й відмолював сей гріх після повернення. Жінка та, Яніна, просила навіть, аби лишився, доки цілком не виздоровію, признаюся вам, братіє, не зовсім чистий був її погляд, коли дивилася на мене при прощанні, пробувала й розказати мені про долю свою жіночу, а тепер удовинську, та я обіцяв, що буду за неї молитися і просити святу заступницю нашу Богоматір, аби дарувала їй чисту до лю і душу.