Ключ - Шкляр Василь (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные TXT) 📗

Я не знаю‚ яким у ту мить було обличчя Кіті‚ але мене пронизав такий страх‚ що я боявся дихнути.

Вона стояла над прірвою.

— Сано‚ — я молитовно склав руки. — Іди до мене. Благаю.

Сано…

Вона дивилась на мене з якогось небесного світу. Потім таки легко скочила на килим‚ і тієї ж миті я люто схопив її за плечі і повалив долілиць на підлогу. Я карав її сердито‚ як звір‚ і мені з очей сипалися іскри. Я кусав її гострі лопатки‚ ніби хотів з’їсти Санині крила‚ на які вона так необачно покладалася‚ ступивши на край безодні. Я вгамувався тільки тоді‚ коли відчув її конвульсивні здригання‚ і втопив своє обличчя між тими крилами.

Вони були такі безпомічні‚ що хотілось їх ніжити безкінечно‚ спокутуючи вину хижого звіра.

Я здивувався‚ коли почув її задоволений голос:

— Кіті‚ ну як ми провчили цього гульвісу? Ти бачила?

Та цей голос був зовсім інакшим‚ коли вона повернулась до мене обличчям:

— Ніколи не кажи мені про своїх жінок‚ чуєш? Якщо ти коли небудь мене покинеш‚ я це зроблю.

6

Вранці ми поїхали на базар‚ що вже пах ранніми полуницями (там я ще раз переконався в тісноті цього світу‚ бо за прилавком у м’ясному ряду побачив відмінника народної освіти і щонайменше тричі героя соціалістичної праці Олену Йосипівну Підконюшу)‚ накупили всякої всячини‚ потім я запитав у Сани:

— А що ми візьмемо для нашої маленької Кіті‚ га? Наша маленька Кіті‚ мабуть‚ любить полунички?

— Дуже‚ — сказала вона. — Причому з вершками.

Коли ми поверталися до мотелю‚ я знайшов чудовий привід реабілітуватися перед Саною і сказав‚ що навіть каструлю не позичатимемо в Каміли‚ адже ми ще не провідували мого найліпшого тутешнього приятеля‚ який живе ось тут‚ по дорозі‚ у Некричах.

Григорій Іванович був удома («Ви не уявляєте‚ пане брате Андрію‚ яку приємність…»), я познайомив його із Саною‚ він запитав‚ чи це не дружина часом‚ а я сказав‚ що дружина‚ звичайно‚ недавно побралися‚ оце ж і заїхали до вас‚ Григорію Івановичу‚ відзначити цю подію. Поки замочувалося м’ясо‚ я ще вистругав шампури із сирих дубців‚ розіклав на подвір’ї багаття‚ напалив жару‚ а пізніше‚ коли вже подвір’ям стелився запашний димок‚ змішаний з ароматом підпеченої свіжини‚ Григорій Іванович раптом сказав: «Я вас‚ Оксано‚ знаю давно‚ — сказав цей золотий дідок‚ хитро поглядаючи на неї. — А знаю я вас тому‚ що мені чоловік ваш давно про вас розказував». Я зумівся на цього чудного дідка‚ бо ніколи йому не казав про Сану ні слова‚ але хай буде так‚ хай буде так‚ усміхався я до неї‚ усміхався до дідка й до синього неба‚ якого вже не бачив хтозна скільки‚ я ледь ледь пам’ятав це небо‚ де колись у моєму дитинстві кричали невідомі мені птахи, де стояла моя бабуся в синій кофтині у білий горошок, де стояли мої батько мати, що так рано пішли з цього світу в те царство небесне, де плачуть, і плачуть, і плачуть пташки з мого раю дитинства, такого короткого раю, що я лиш пам’ятаю, як мама мені подає пучечок суниць, такого короткого раю, що я лиш пам’ятаю, як моя бабуся копає копає копає копає копає картоплю, вона сто років проходила в одній кофтині і сто років лише копала картоплю, вона копала її на колінах, копала рачки і лежачи, падаючи з ніг біля тієї картоплі, щоб потім, викопавши, знову загорнути її в землю — і так безкінечно, людина прийшла на цей світ, щоб сто років ходити в одній синій кофтині у білий горошок і сто років копати картоплю, щоб знов зарити її у землю, благаючи в Бога тільки дощу, більш нічого, тільки дощу, не знаючи, що на цьому світі є море, мартіні й Париж, а тому я звинувачую тебе, світе, замовкни, високий суде, тепер моя черга звинувачувати і я звинувачую тебе, жорстокий світе, хоч ти до мене глухий, ти зумисне зробив мою мову мертвою, аби не чути цього, та я волаю j’accuse [32] — ж’акюз, ж’акюз, ж’акюз! — за те, що ти придумав оцю картоплю, за те, що я перекинув догори дном усі магазини в Парижі, поки знайшов собі синю теніску в білий горошок, за те, що ти зробив мертвим грабаром мову бранців картоплі, — я звинувачую! — ж’акюз, ж’акюз, ж’акюз, але запам’ятай, світе: коли я постану із праху, то поведу тебе за собою.

Однак помовчімо хвилину, бо он уже йде Золотий Дідок, він іде до нас із пошарпаною книжечкою, написаною мертвою мовою, він сідає біля вичахлого багаття і читає цю книжечку автора самогубця, книжечку, яка варта ста Нобелівських премій, але в Стокгольмі не знають тих, що пишуть мертвою мовою, не знають смаку печеної картоплі, не знають, що ген оте поле, залите літнім сонцем, насправді вкрите снігами, і крізь ті сніги, загубивши дорогу, бреде і бреде ще один самогубець, який замість пензля взяв шприц і витиснув з нього мертві сухі дерева і порожні пташині гнізда, можливо, гнізда тих птахів, які кричать із мого дитинства і падають, падають, падають на землю, згорнувши крила. …Я знов за кермом хмільний, я кидаю виклик дорожньо-патрульній службі, на повну гучність вмикаю мою любу Марину Одольську, яка своїм красивим ротом намагається вдихнути життя у мертві слова, я блефую, бо я зовсім безсилий і допомогти мені може тільки великий блеф, коли людина бездоганно вдає, що знає те, чого насправді не знає або не може довести, і я піду на цей блеф доконечно, чого б він не коштував, адже я в цьому ділі мастак, справжнісінький дойда, я блефую уже давно, пишучи дисертації вченим недоумкам, пишучи програми для найпроґресивніших партій, вихваляючи високих політиків і сміючись там, де треба плакати, моє життя давно стало великим блефом і я знову піду на нього через безсилля і невідомість. Вже скоро. Бо я таки знаю збіса багато, лиш вичікую слушний момент.

А поки що я беру Сану, беру свою телескопічну вудку, і ми йдемо рибалити. Ідемо тією стежкою, що в’ється уздовж річки, чуємо, як постогнують розкуйовджені сосни, і там, поміж сосон, я бачу невеличку ферму, де можна копнути черв’яків. Непоказний цегляний будиночок, у якому, видно, хтось живе, поруч загорода, де бродить з десяток овець, саж для свиней, і невідь звідки виринають два собацюри — один білий, другий чорний, завбільш ки як телята, але добре навчені собацюри, бо коли зачули свист, повернули назад, і тоді я побачив Жору з ножем у руці, що поблискував проти сонця, і здогадався, що це ферма Саватія. Жора таки справді різатиме барана, бо в руках у нього ніж, як баґнет, привезений, видно, з Афгану.

— Чи не можна десь тут копнути черв’яків? — спитав я, а він відповів, що можна, чого ж, тільки тут на черв’як нічого не ловиться, тут треба ловити на шмаровидло, тобто на сиру розколочену манку, пояснював Жора, усміхаючись проти сонця, і ніж виблискував у його руці, мов живе срібло, а коли ми пішли далі, то згодом почули овече бекання, яке ще довго вітер носив поміж сосон, ми йшли і йшли, поки не забрели в дику місцину, де вже й очерет стояв, мов той ліс, але ми завернули у сосни, полягали там горілиць і довго дивились на крони дерев, які коливалися в синьому небі по колу. …Я відійшов трохи вбік, розклав вудку, відкусив гачка від волосіні і прив’язав до неї червону полуницю, а потім, мовби закинувши вудку в невідому мені глибочінь, тримав її так, щоб полуниця звисала якраз над Саниними вустами. Вона відразу зачула здобич, але не кидалася на неї, як хижак на блешню, вона м’яко ворушила ротом, ледь ледь торкаючись до наживки, а потім таки поволі, як рибина, втягла її в себе, і я легенько підсік.

Золота рибина, тихенько попискуючи і звиваючись, ішла до моїх рук, золота луска спадала від того звивання, а коли я взяв її обіруч, попросила місячним голосом:

— Відпусти мене. Я тобі виконаю будь яке бажання. І ось тут у мене вихопилися зовсім недоречні на ту мить слова, досі не можу собі простити.

— Бажання? Я, Сано, хочу, щоб ти завтра поїхала додому.

У неї був такий вираз обличчя, ніби я відважив їй ляпаса.

— Додому? Я?

— Так, Сано, до Києва.

— А ти?