Егоїст - Гримич Марина (книги полностью бесплатно .txt) 📗
— Мовчи, стерво! — рявкнув Борис до Ольги.
— Е ні! — заперечила Марина. — Олю! Я хочу ще! Скажи їм в очі всю правду!
Ольга встала з-за столу і, похитуючись, уперлася в нього руками.
Георгію стало шкода її. Вона не розуміла, що робить. Він тихенько смикнув її за рукав:
— Не треба, Олю! Потім жалкуватимеш!
Ольга поглянула на нього затуманеним поглядом, і її очі наповнилися сльозами:
— А ти?.. Ти, чому ти не захотів на мені одружуватися? Це через тебе я вийшла за цього ідіота!.. Через тебе!..
Георгій почервонів. Він терпіти не міг жіночих сліз і звинувачень. Тим паче йому було дуже незручно перед Борисом. Георгій перелякано глипнув на друга, проте той виглядав цілком спокійним.
— Що тебе в мені не влаштовувало? — продовжувала скиглити Ольга. — Що я робочо-селянського походження? Так? Що я недостатньо вишукана для тебе? Ну то й що? Зате я б тебе любила!
Борис гидливо скривився. Він був зовсім п'яний. Марина, також відчуваючи деяку незручність, спробувала перевести розмову на іншу тему:
— Щось холодно стало! Поїхали додому!
Усі піднялися з-за столу. Георгій махнув офіціанту:
— Рахунок!
Цього разу Ольга вхопила його за рукав:
— Скажи, чому ти досі не одружився? Через мене, правда ж?
— Ні, — холодно сказав Георгій. Він ледь стримався, щоб не вигукнути: «Та як ти тільки таке могла подумати? Ти ніколи мені не подобалася! Навіть трошки!»
Однак він намагався ніколи не ображати жінку. Принаймні словами. Незважаючи на те, що він уперто дотримувався цього правила, жінки все одно ображалися. Як казала Аліса: «Я ображаю тебе словами, а ти ображаєш мене своїми діями!»
— Скажи! — не відставала Ольга. — Чому ти не одружуєшся?
— Бо він любить чоловіків! — примирливо сказав Борис, і всі розсміялися, настільки безглуздою була ця думка.
— Я одружуюся! — випалив Георгій, немов намагаючись довести всім свою безгрішність у плані сексуальної орієнтації. — На жінці, яку шукав усе життя.
Його немов ошпарило від власних слів, які він геть несподівано для себе вимовив.
На нього уважно подивилися чотири пари шокованих очей. Вони чекали від нього роз'яснень. Георгій зиркнув благальним поглядом на Марину, мовляв, «виручай». Однак зона відвела очі.
«Я щось не те ляпнув? — злякався Георгій.
— І хто ж вона? — тихо спитала Ольга.
— Побачите скоро... —¦ запевнив Георгій.
Підійшов офіціант і приніс рахунок. Розмова перервалася. Липинський розрахувався, і всі рушили до машин: Георгій підвозив напоєну майже до безтями компанію до санаторію.
Він їхав за кермом і лаяв себе подумки за необережність. ¦Л хто мене тягнув за язика? І навіщо я бовкнув про одруження? Підсвідомість спрацювала, чи що?»
Він попрощався з Ільчишиними біля їхнього корпусу. Марина спитала в нього:
— А вона про це знає?
Питання лишилося без відповіді. Георгій мовчки пішов геть.
Він любив вечірні прогулянки темним парко:.' санаторію. Що-що, а парк тут був суперовий. Закладений в імперські часи, дбайливо доглянутий у радянський період і, як не дивно, не занедбаний в часи незалежності. Натхненно співали цикади. Закохані вони, чи що? Георгій ішов повільною ходою, глибоко вдихаючи субтропічне повітря.
— Гей, Джордже! — почулося Маринине навздогін. — Я. післязавтра їду до неї. Вона якраз відпочиває під Феодосією. Може, разом?
Георгій зупинився, прислухався, але не обернувся. Постояв і пішов далі, в темінь. Липинський у санаторії прокидався дуже рано. Його будило сонце і крик чайок. О цій порі не спали лише Жулинські і Мовчани. Микола і Галина щоранку здійснювали свій ранковий заплив. Уранці море було сонне і лагідне. Плавання заспокоювало Георгія, як ніщо інше. Після ранкового запливу він почувався молодим і гарним, розумним і жаданим.
Після сніданку море вже було не те: на морській поверхні з'являлися дратівливі хвильки, а у Георгія в душі — певні сумніви щодо своєї ідеальності. В обід його неспокій посилювався в такт збуренню моря. Купатися в ньому вже не здавалося хорошою ідеєю: хвилі плюскали в лице і збивали з ритму дихання. Обідня пора — спека, розбурхане море і, відповідно, Липинський — дражливий і невпевнений у собі. Коли увечері перед сном море заспокоювалося, Георгій трохи охолоджувався, і його долала байдужість до всього.
Він лягав у ліжко і читав Діаруш Величка.
Українська діаспора у світі селиться дисперсно, на відміну від єврейської, італійської та китайської. Навіть за кордоном українці не можуть помиритися між собою. Це й не дивно. Головною українською дією на історичному шляху було відділення. На всіх рівнях і в усіх сферах. Українська традиційна сім'я, на відміну від російської, ділилася щоразу, як син одружувався. Українська сільська громада ніколи не була монолітною цілісністю з гаслом «один за всіх — всі за одного», як це було в російській традиційній общині, навпаки,
вона була простим територіальним об'єднанням окремих сімей, які жили сепаратно й автономно. На противагу моноцентричності російської соціальної піраміди — від барина до царя-батюшки, в українців — поліцентричність.
Георгій замислився. Колись його мама-філолог казала: для української мови не стільки актуальний об'єднувально-з'єднувальний префікс «з», скільки роз'єднувальний префікс «роз»...
Головна помилка політичного процесу часів незалежності — виголошення президентської республіки. У росіян завжди був Батюшка-Цар, а українці його ніколи не мали, навіть якщо формально він існував. Якщо в росіян не буде батюшки-царя, вони все одно його собі знайдуть. Бо вони без нього не можуть жити. Вони повинні прокинутися вранці переконані, що Він теж прокинувся — жорстокий, але справедливий. Не жорстокий не є справедливим. Не жорстоким був ліберал Олександр II, який, відмінивши кріпацтво, почав руйнувати імперію, тож його й убили. Не жорстокими були Горбачов і Єльцин, які доруйнували імперію, їх теж убили, щоправда , морально.
В українців усе навпаки. Якщо на Олімпі з'явиться щось подібне до царя, вони обов'язково почнуть його закидати камінням. Яким би він не був. Президентська республіка була від початку приречена на провал.
Щоправда, помилково вважати панацеєю парламентську республіку. Демократизм Запорізької Січі не зміг створити у політичному плані нічого путнього. Українському етатизму притаманна анархічність апріорі. Такі ми є, українці.
Для того, щоб зрозуміти, в якій іпостасі виживе Україна, треба, знову ж таки, озирнутися назад. Адже історія повторюється. Повторюється за алгоритмом, притаманним тому чи гнилому народові. Що нам говорить алгоритм української історії?
Те, що найголовніша риса української політичної моделі — є її запрограмованість на самознищення. Вона виникає як співіснування несумісного і протилежного. В часи національних піднесень завжди співжили і ворогували несумісні сили: інститут гетьманства — інститут демократії Запорізької Січі, Верховна Рада — Адміністрація Президента, Петлюра — Скоропадський... І завжди невидимо була присутня третя сила, яка, мовчки спостерігаючи за тим, що діється в Україні, спрямовувала політичну дію у вигідне їй русло. Назва цій третій силі —¦ Росія...
Боротьба між Верховною Радою і Адміністрацією Президента врешті-решт призведе до самознищення політичної системи України і перемоги (вже вкотре!) третьої зацікавленої сторони. Цього не станеться лише за однієї умови...
Ніч перед Марининою поїздкою до Євдокії Липинський не спав. По-перше, в двох газетках вийшли дві паскудні статейки, які ставили під сумнів Георгієву професійну порядність. Однак більше його хвилювала Євдокія. Він нервував. О п'ятій ранку Георгій вирішив, що не їде. О шостій він підхопився з ліжка і почав збиратися в дорогу.
Липинський чекав Марину біля її машини, а та вискочила з корпусу на п'ятнадцять хвилин пізніше, заспана і похапцем одягнена. Вона тягла за собою малого Данила.
— На моїй поїдемо чи на твоїй? — замість привітання спитала вона Георгія, позіхаючи.
