Ярославна - Чемерис Валентин Лукич (читаем полную версию книг бесплатно txt) 📗

Тієї весни на Сіверщині дівчата, як і по всій Русі на русалчин тиждень, русалку вибирали. А вже вибраницю, заквітчавши її в красні та пишні шати, водили і співали русальних пісень:

Споконвіку богинею кохання, покровителькою шлюбу, домашнього вогнища, юності й краси на Русі була Лада. Ніжна, співоча, русокоса вродливиця в білому вбранні, вона оберігала молодих і їхнє закохання – від злих темних сил, чарівництва та іншої шкоди. Вона завше була на сторожі любові. Варто було між молодятами виникнути якомусь непорозумінню – в житті все буває, – а Лада тут як тут, і вже між молодятами злагода і мир.

А ще був Ладо – бог світла, краси, миру, радощів і теж любові, злагоди і благополуччя. Молоді, побравшись за руки, співали: Ладо, Ладо, Ді-ді-Ладо – великий Ладо, – і відразу ж у їхньому житті все ладилось.

А ще ж був Лель – юний бог любові, син Лади. Він зводив і знайомив хлопців з дівчатами і благословляв їхній шлюб. З’являється Лель по весні, разом із братом своїм Полелем, щоранку виходив зустрічати Ярила – Лель грав на сопілці, а Полель танцював.

Брати схожі між собою, тільки старший, Полель, мужніший, вищий зростом і ширший у плечах. Любить він весну, пробуджує в серцях людей злагоду, мир, доброту, але більше любить осінь, пору весіль, коли серця людей єднаються. І в тому його найбільше щастя – єднати серця людей. Тож на Русі споконвіку казали: хочеш жити в любові і злагоді, шануй Ладу і синів її Леля і Полеля, не забувай Ладо, співай, побравшись за руки з коханою: Ладо, Ладо, Ді-ді-Ладо, – і все буде добре у твоєму житті, і ти кохатимеш, і тебе кохатимуть… А що ще треба людині в цьому світі? Кохати і бути коханою.

І все в житті Ігоря Сіверського, як зустріне він Єфросинію Галицьку, і вона перед їхньою першою подружньою ніччю роззує його, як то велить весільний звичай Русі, і цим визнає його за мужа свого, і вперше скаже йому: «Ти – моє ладо» (любий), а він їй в одвіт – «Ти моя лада» (люба), піде добре. До срібного весілля у них ще буде попереду 25 років, а до золотого і всі п’ятдесят. Здавалося б, вічність.

Це так. Вічність. З деяким, однак, уточненням: щаслива вічність. Разом з Ладою, Ладом, Лелем і Полелем. І з першого ж їхнього після весільного дня почалися кращі дні їхнього спільного життя.

Знайшовши одне одного в бурхливому морі життя, міцно трималися одне одного. «Ладо моє» – тільки й злітало з їхніх уст. Єфросинії здавалося, що з Ігорем у неї почалося справжнє життя, а до того було так… існування. І дивно, як вона могла жити раніше без Ігоря, без лада свого? У заміжжі надолужувала прогаяне, іноді їм здавалося, що їхній медовий місяць ніколи не кінчався – ні через місяць, ні будь-коли.

З весільного поїзду Єфросинії, що було названо медовим, залишився дзбан солодкого питва. Його й подарували молодим на весіллі, перед тим як відправляли їх зустрічати свою першу подружню нічку. «Щоби солодшою була ваша нічка», – казали весело, і їхні ночі звідтоді були солодкими. Лишившись удвох, вони робили із дзбана нахильці по ковтку меду запахущого, зібраного бджолами десь на Карпатах, і ночі їхні й справді були медвяними, повні любощів і пристрасті.

Обоє любили дітей, і Бог посилав їм діток Майже кожні три роки у них з’являлося дитятко. І кожному Єфросинія запалювала лампаду. Вогонь мав цілющу, живу силу, він очищав людей, оберігав дітей від народження. А тому лампада горіла доти, доки не хрестили маля, тихо сяяла, оберігаючи новонародженого від темних злих сил, адже нечисть боїться вогню і тому не може зашкодити дитині, біля колиски якої горить незгасима лампада.

Вогонь треба було зберігати, любити і шанувати його, адже він міг і спалити – того, хто його не празнував. Єфросинія шанувала вогонь, закликала й молила його бути добрим до її дитяти, тож і діти виростали у неї здоровими.

Коли опускала в купіль маля, за порадою бабки клала туди любисток – «щоб любили», руту-м’яту. Чи й гілочку дуба – «щоби синок був міцний, яко дубочок», барвінок – «щоби довго жив», чорнобривці – «щоби був чорнобровим», а в купіль дочки клала ромашку – «щоби рум’яна була», калину – «щоби красна була», гілочку вишні, щоб «пишная була»… Проказувала, як вчили її сіверські бабці: «Здорові будьте, як вода». Тож і діти у неї росли такі гарні, хоч з лиця воду пий.

Ще до народження первістка сіверські майстри виготовили колиску з явора, легку і дзвінку. Подушечку наповнили гусячим пухом, а під неї поклали чебрецю, м’яти, безсмертника – вони сон дитині мали оберігати. Молода мати, колишучи своє маля, співала: «Сон у колисочку, дрімки у віченьки, здоров’я на росточок, спи, мій синочок!». [18]

За своє заміжжя Єфросинія народить п’ятеро синів – Володимира, Романа, Олега, Святослава і Ростислава, а також дочку. (Ім’я її літописи не зберегли). І це за перші сімнадцять років подружнього життя – до походу Ігоря на половців, що його згодом деякі історики назвуть злощасним. Тож Єфросинія ті перші сімнадцять років подружнього життя чи не постійно або ходила вагітною, або гляділа чергове маля. І в цьому вбачала своє покликання у білий світ людей. З мужем, якого так кохала, з дітьми була такою щасливою, що аж не вірилося, що це так.

Єфросинія не ходила, а наче метеликом літала чи пташкою співучою пурхала – легко, з відчуттям, що в неї за плечима невидимі крильця.

З її губоньок тільки й лунало (вона взагалі вдалася співучою, тож співала завжди – і під настрій, і без настрою):

Вони й жили в ліпоті та в люботі.

Вже давним-давно спорожнів той дзбан з карпатським медом, що лишався у них після прибуття до Новгород-Сіверського «медового» поїзду у 1168 році, вже й сам дзбан, що так довго пахтів медом, десь подівся, а вони все ще відчували в подружній спочивальні і на своїх губах теж, і у всьому своєму єстві той запахущий, той духмяний, солодко-гіркуватий мед, зібраний працьовитими бджілками з квіток карпатських полонин, і життя їхнє здавалося – попри все – медовим, і місяць їхній медовий, місяць невситимих любощів і пристрасті не кінчався ось уже який рік.

Гіркота, щемка й часом болюча, ще до них тоді не встигла прийти.

Все ще було, як кажуть, попереду.

І знамените у всіх майбутніх віках її тужіння на валах Путивля теж.

І та жахлива поразка, коли накладе головою руська дружина, а князь опиниться в полоні, – теж ще попереду, попереду, попереду…

Її не обминути, як лихе приречення, як долю свою.

Але, як казатимуть пізніше в Україні, не було б щастя, так нещастя помогло.

Не було б нещасливого походу Ігоря Святославича в Половеччину, не було б на Русі і «Слова», що обох їх обезсмертить і навічно викарбує їхні імена на скрижалях історії, і прославить їх навіки – його, до того нікому не відомого і нічим не видатного удільного князя, і її, теж до того нікому не відому жону невідомого удільного князя, яка завдяки тому нещастю, горю своєму невимовному, плачу-тужінню стане на віки славетною руською жінкою, рівної якій не було і немає. І це при тому, що вона стала просто…