Аномальна зона - Кокотюха Андрей Анатольевич (е книги TXT) 📗
— Iде собi людина, а потiм раз — i нема.
— Сам бачив чи нашепотiв хто?
— Я бачив, як людина просто з повiтря намалювалась. Ось тут, де ти зараз стоїш. Може, крокiв на два-три правiше. Перед тим дiвка зникла, аби потiм так само з повiтря випасти. Як п’яний — у прочиненi дверi. Ще чутки ходили, ранiше… Нечисто там, капiтане.
Бражник змiряв Пузиря уважним поглядом, вiд якого старший лейтенант мимоволi втягнув голову в плечi.
— Мiсце, кажеш, погане. I люди там, кажеш, зникають. Але раз там зникають люди, значить, за якимось же чортом вони туди, в Пiдлiсне, ходять? Так чи нi?
— Не знаю, — Пузир для чогось вiдiйшов вiд Бражника на кiлька крокiв назад. — Сам не бачив i їздити в ту зону менi нема для чого. Люди говорять, потiм той… газети пишуть… Та я й сам вiдчуваю: нехорошим звiдти тягне. Тут постоїш добу, потiм, знаєш, стан такий… Ну, нiби вiдгулiв набралося на тиждень, ти їх узяв, два днi побухав, а на третiй день зранку нiчого не хочеться, всi довкола тебе ненавидять, розiрвати готовi. Понятно?
— Зрозумiло, — кивнув Бражник i бажання їхати в Пiдлiсне негайно посилилося в кiлька разiв.
Вiн не мiг пояснити своїх вiдчуттiв так просто, як це зробив ось зараз Коля Пузир. Тiльки його справдi наче щось тягнуло вперед, штовхало в спину, кликало.
— То може той… не їдь вiд грiха? Нехай рiзнi там вченi в очках своїм очком ризикують. Бо я, капiтане, знаєш, така людина: не раджу iншим робити того, чого б сам нiколи не зробив. А я у те Пiдлiсне навiть за премiю в розмiрi мiсячного окладу носа б не впер.
Пузир дивився на Бражника дивним благальним поглядом. Такий погляд у бездомних псiв-дворняг, що випрошують у людей на базарах залишки недогризених бiляшiв. Вiн i справдi не хотiв, аби Сергiй їхав шукати Пiдлiсне. Вiн таки чогось боявся. Людський страх Бражник навчився вiдчувати на пiдсвiдомому рiвнi. I причина поки не зрозумiла: боїться Микола Пузир чогось або когось.
— Ти мене так налякав, що я тепер точно поїду, — Бражник не стримався i злегка ляснув старшого лейтенанта по плечу. — Поки видно на дворi, треба ж там понюхати, помацати, подивитись, понишпорити. Коли що, я вiд бабаїв утечу.
Пузир промовчав i, приречено зiтхнувши, пiшов за Бражником, аби показати йому на картi напрямок руху.
Як не старався капiтан вибратись ранiше, до кiнцевої мети своєї подорожi дiстався майже перед полуднем.
До початку раннiх грудневих сутiнкiв лишалось, таким чином, трошки бiльше чотирьох годин. Чи то Пузир з невiдомо якого переляку погано пояснив дорогу, чи справдi в цьому мiсцi вiдбуваються якiсь дивнi речi i хтось крутить подорожнiм, словом, Бражник добру годину плутав якимись стежками i лише дивом не загруз по самi фари, хоча кiлька разiв здавалося, що до цього все йде. Неквапна обережнiсть, з якою Сергiй вiв машину в незнайомiй i давно залишенiй людьми мiсцевостi, таки принесла врештi-решт позитивний результат: вiн не загрузнув на в’їздi в покинуте село i, будучи готовим до пастки на дорозi, подолав небезпечнi метри повiльно, спокiйно заїхавши на головну вулицю Пiдлiсного.
Зупинившись i для чогось витягнувши пiстолет, Бражник вийшов з машини, тримаючи озброєну руку перед собою. Поводивши нею в рiзнi боки, капiтан опустив пiстолет i коротко реготнув, смiючись сам iз себе. Якби на нього зараз хтось дивився збоку, то глядачi помiтили б — опер поводиться, як крутi копи з американських фiльмiв та серiалiв. Зсунувши краї шапочки догори, на середину лоба, вiн роззирнувся довкола.
Село, залишене людьми бiльше двох десяткiв рокiв тому, виглядало пiд нудним дощиком якось особливо сiро та понуро. Перше, що вразило звиклого до мiського життя Сергiя, це якась дивна, неприродна, навiть надприродна тиша. Йому навiть здалося, що тоненькi мокрi крихти незрозумiлим способом стукаються одна об одну, вiд чого складається враження, наче довкола сиплеться зерно. Або нiби легенько торкаються боками бiльярднi кулi з американського бiльярду.
Подiбнi вiдчуття Бражник уже десь переживав.
Перше, що прийшло в голову — радянськi фiльми про окуповану нiмцями Бiлорусiю. Маленькi бiлоруськi села, по яких пройшовся iз зачисткою каральний загiн есесiвцiв. У кiно, та й на фотографiях, бачених Сергiєм у музеях пiд склом та в шкiльних пiдручниках з iсторiї, тi села виглядали мертвими органiзмами i справляли гнiтюче враження.
Мертвi органiзми. Мертвi…
Ось воно, ключове слово. Бражник раптом вiдчув, що вiн прийшов не просто в мiфiчне мертве царство — вiн забрiв на справжнє, реальне кладовище. Свої вiдчуття вiн не мiг до пуття пояснити. Не мiг дати самому собi вiдповiдь, чому, як йому здається, через пiвгодини або максимум за годину, звiдусiль почне ворушиться земля i з-пiд неї полiзуть смердючi воскреслi мертвяки. Точно такi, яких вiн бачив у американських фiльмах-страшилках, що їх можна було колись подивитись в пiдвальчику, обладнаному пiд вiдеосалон, в останнi роки життя радянської влади. На фiльми жахiв про безкiнечнi повернення живих трупiв вважалося чомусь дуже стильним ходити з дiвчиною: в задушливiй темрявi пiдвалу, коли воскреслi гидотнi мерцi хапали за ногу свою чергову жертву, дiвчина скрикувала, сахалася, iнтуїтивно притискалась до свого кавалера, шукаючи захисту. А кавалер, не будучи дурним, користався моментом, тобто смiливо мандрував рукою по дiвочому тiлу.
Мабуть, було у Сергiєвi Бражнику щось неправильне: вiн не боявся фiльмiв жахiв, тому що бачив справжнi трупи, якi нiколи не воскреснуть. Вiн знав: людинi слiд чекати горя вiд живих. Тому смiявся зi щирого переляку шанувальникiв кiношних страшилок i не розумiв причин забобонного страху, який забороняє людям навiть випадково проходити вночi повз цвинтарну огорожу. Не кажучи вже про те, аби пройтися серед ночi через кладовище — це дiйство вважалося ледь не подвигом.
Та попри це, тут, на околицi давно покинутого села, Бражнику стало не по собi. Тепер, вiдчувши себе на кладовищi, вiн почав розумiти, звiдки у бiльшостi людей отой дивний страх перед погостами. Хоч вони дiючi, хоч меморiальнi, хоч давно зачиненi, хоч закинутi. На мiсцi поховання не можна нiчого будувати — чекай тодi бiди. Може десь тут, на територiї Пiдлiсного, хтось колись когось убив i закопав, а люди, не знаючи цього, почали будувати на цьому мiсцi… Цiкаво, скiльки поколiнь прожило в цьому селi до того квiтневого дня, коли усiм його мешканцям оголосили про масове виселення…
Зловивши себе на сторонньому i абсолютно непотрiбному мiркуваннi, Бражник труснув головою, нiби проганяючи рiй думок, i зосередився на своїй першочерговiй задачi. А вона виглядала досить простою. Та для початку — геть вiдчуття, геть передчуття, геть забобони. Треба методично, бажано не затримуючись нiде надто довго, аби встигнути до сутiнкiв, обстежити покинуте село. Пройтися вiд двору до двору, вiд хати до хати. Не так уже їх тут багато. Що треба знайти, Сергiй i сам не знав. Тому вирiшив покластися на внутрiшнiй голос та iнтуїцiю: щось важливе, те, заради чого вiн сюди приперся, повз очi пройти не повинно.
Такий уже виробився в Бражника закон буття.
Не ховаючи пiстолет, вiн озирнувся на машину, для чогось пiдiйшов до неї, зачинив, а тодi повернувся i рушив до найближчої хати з лiвого боку.
Повалений дерев’яний паркан. Порожнiй двiр. Напiвзруйнована будiвля, дах остаточно обвалився. Дверi телiпаються на однiй петлi, бiля ґанку на мокрiй землi — iржавий, нi для чого не придатний, видертий з м’ясом навiсний замок. Видно, мародери паслися свого часу тут довгенько.
Вiдхиливши рукою дверi, пройшов усередину, де вже давно не тхнуло нiчим, крiм стiйкого щурячого запаху. Три кiмнати, коридор, навiть невеличка кухня. Вiрнiше, те, що лишилось вiд цього людського житла. Зрозумiти, хто тут колись жив i чим люди були багатi, було неможливо. Порожньо, волого, огидно.
Вийшовши на повiтря, Бражник коротко перевiв подих, перейшов на протилежний бiк вулицi i таким самим способом обстежив першу хату з лiвого боку.
Бражник не знав, що шукав. Але, наткнувшись через пiвтори години на одну, не досить звичну для цього мертвого царства деталь, вiдчув — знайшов те, що йому в розвiдцi допоможе.
