Поміж ворогами - Нечуй-Левицький Іван Семенович (бесплатные онлайн книги читаем полные TXT) 📗

Ватя, зневіре­на в Ле­онідові Се­ме­но­ви­чу, лед­ве вдер­жу­ва­ла сльози. Во­на те­пер тільки пой­ня­ла віри то­му, що роз­ка­зу­вав про Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча Доб­ри­ловський.

Вчительша по­сиділа тро­хи й швид­ко поп­ро­ща­лась та й пішла. Вер­та­ючись до­до­му, во­на зу­мис­не прой­шла проз пи­са­ре­ву ха­ту, проз самісінькі вікна, щоб на­тяк­нуть пи­сарші, де во­на тільки що бу­ла. Ра­ди­ми очи­ма во­на ки­ну­ла пог­ляд на пи­са­реві вікна. З вікна виг­ля­да­ла пи­сар­ша. Їх очі зустрілись. Пи­сар­ша вло­ви­ла вчи­тельшин пог­ляд, ве­се­лий, насмішку­ва­тий, і до­га­да­лась, що вчи­тельша щось вчи­ни­ла ду­же не­доб­ре для неї.

- Щось у на­шої вчи­тельші сьогодні ве­ли­кодні очі: не­на­че тільки що пас­ки та по­ро­ся­ти­ни наїлась. Ди­вись, як пог­ля­дає на ме­не та ре­го­четься очи­ма, - ска­за­ла пи­сар­ша до сво­го чо­ловіка.

- Мабуть, якусь ко­вер­зу вчи­ни­ла та «ра­денька, що дур­ненька», - обізвав­ся пи­сар, - не­хай собі радіє на здо­ров'я! Нам це не ва­дить.

- Ой, за­ва­дить! Я її вда­чу доб­ре знаю, - ска­за­ла пи­сар­ша, - ож по­ба­чиш, ож по­наз­ди­виш­ся!

В той час як вчи­тельша роз­ка­зу­ва­ла за вчо­раш­ню роз­мо­ву в пи­са­ря, Ва­тя сиділа, не­на­че зде­рев'яніла. Во­на по­чу­ва­ла, що го­ло­ва в неї по­чи­нає мо­ро­читься. Гля­ну­ла во­на на завіси ко­ло вікон - то­ненька сітка завіс ніби зат­ру­си­лась пе­ред її очи­ма, як со­няш­не ма­ре­во, зат­ру­си­лась крізь сльози, що на­ли­лись в її очі й от-от бу­ли на­по­го­тові по­ко­титься крап­ля­ми по що­ках. Сльози бли­ща­ли в її очах; віка бу­ли повні сліз. Ва­тя тільки од со­ро­му пе­ред вчи­тельшею лед­ве вдер­жу­ва­ла їх. Мо­ло­да дівчи­на вже бу­ла ут­во­ри­ла собі в мріях ніби який­сь рай, пов­ний ко­хан­ня, рай в іншо­му, кра­що­му житті. Во­на жи­ла в то­му раї й бу­ла щас­ли­ва тим мрійним жит­тям. Те­пер во­на приміти­ла, що усі ті мрії роз­хо­дяться, мов дим, мов ту­ман. Пе­ред її очи­ма не­на­че зни­ка­ли пишні де­ко­рації сценічної кар­ти­ни: пишні зе­лені сад­ки, алеї, квітни­ки й фон­та­ни од­со­ву­ва­лись набік; пишні па­ла­ци, пор­ти­ки ніби по­ма­леньку вхо­ди­ли під зем­лю; синє, про­зо­ре, теп­ле не­бо по­ви­лось і підня­ло­ся вго­ру; легкі ро­жеві хмар­ки розійшли­ся ди­мом; нес­подіва­но за­мер­ли ве­селі акор­ди, згас­ли чарівні ме­лодії; фан­тас­тич­ний світ ти­хо зга­сав. Усі ча­ри ко­хан­ня й надій од­ра­зу зник­ли, і з то­го раю не­на­че випх­нув її той, хто ут­во­рив для неї той рай, випх­нув гру­бо, по-прос­тацько­му, вип­хув, ще й насміявся.

Світ не­на­че зга­сав в Ва­тя­них очах. Ваті зда­ло­ся, що в хаті ніби смер­кає, світ зга­сає. Во­на ди­ви­лась і вже нічо­го не приміча­ла, нічо­го не ба­чи­ла, нічо­го не чу­ла і не приміти­ла, як вчи­тельша поп­ро­ща­лась, як во­на вий­шла з ха­ти. Во­на ма­ши­нально по­да­ла їй ру­ку, і як тільки вчи­тельша вий­шла. Ва­тя по­чу­ти­ла, що її ду­шить в гру­дях, да­вить ко­ло сер­ця. Сльози не­на­че за­мерз­ли в очах на віях, ніяк не мог­ли роз­тать і ви­литься з важ­ких вік. Ва­тя рап­то­во схо­пи­лась з місця, побігла до своєї кімна­ти, зня­ла ру­ки вго­ру й крик­ну­ла: «Ой бо­же мій! бо­же мій!» Го­ре ка­ме­нем да­ви­ло її в гру­дях. Сльози підсту­па­ли, да­ви­ли в гру­дях і не мог­ли ви­ли­тись. Ма­ти побігла слідком за нею, ду­же стри­во­же­на го­рем мо­ло­дої дівчи­ни.

- Ой, ду­шить ме­не в гру­дях! Бо­же мій! - го­во­ри­ла Ва­тя і вхо­пи­лась обо­ма ру­ка­ми за гру­ди, потім за сер­це.

- Ватю, ди­ти­но моя! Що з то­бою? Не вби­вай­ся так! Не він один на світі, не він ос­танній! - го­во­ри­ла ма­ти. а са­ма по­чу­ва­ла, що і в неї за­боліло ко­ло сер­ця.

Мати стри­во­жи­лась. Во­на не пос­теріга­ла, що доч­ка так ду­же за­ко­ха­лась в мо­ло­до­го хлоп­ця. Ва­тя бу­ла по­тай­на. Во­на не лю­би­ла го­во­рить за се­бе пе­ред дру­ги­ми, таїлась навіть пе­ред при­ятелька­ми, пе­ред матір'ю. Во­на за­таїла в своєму серці й своє ко­хан­ня, за­таїла й своє го­ре. Ва­тя вда­лась в матір своєю вда­чею, бу­ла неп­ро­вор­на, спокійна, неш­вид­ка й ніби апа­тич­на до всього; але під тією бай­дужістю хо­ва­лась нер­во­ва й пал­ка вда­ча її батька, за­мас­ко­ва­на знадвірньою не­по­во­руш­ливістю та бай­дужістю.

Ватя впа­ла на постіль і не мог­ла одійти й опам'ятаться. Її що­ки зблідли, ши­ро­ко одс­ло­нені очі ніби згас­ли. Во­на ди­ви­лась на матір і не­на­че її не ба­чи­ла. Ма­ти тільки чу­ла нер­во­ве хли­пан­ня. Так хли­па­ють ма­ленькі нер­вові діти, ко­ли бу­ва­ють розд­ра­то­вані яко­юсь не­до­го­дою: сил­ку­ються зап­ла­ка­ти, стог­нуть, важ­ко ди­шуть і потім рап­том підніма­ють нер­во­вий плач. Ва­тя тро­хи зго­дом од­ра­зу за­го­ло­си­ла. Сльози по­ли­лись з її очей дрібним до­щем. Ма­ти зас­по­коїлась.

«Виплаче го­ре слізьми, то й лег­ше ста­не», - по­ду­ма­ла Су­са­на Уласівна.

- Ватю, го­луб­ко! не плач, не вби­вай­ся. Є на світі го­ре, що й сльоза­ми йо­го не вип­ла­чеш. Але твоє го­ре не та­ке. Поп­лач, то ста­не тобі лег­ше на серці. Чи є на світі хоч од­на з мо­ло­дих дівчат, щоб не заз­на­ла та­ких сліз?

Сусана Уласівна важ­ко зітхну­ла. Бу­ло знать, що й во­на ко­лись заз­на­ла та­ко­го са­мо­го го­ря, як і її доч­ка. Во­на сіла на стільці в го­ло­вах у Ваті, підпер­ла що­ку до­ло­нею й за­ду­ма­лась, її дум­ки по­вер­ну­ли в давні-давні ча­си. ко­ли й во­на бу­ла та­ка мо­ло­да, як і Ва­тя, ко­ли й во­на ко­ха­ла щи­ро, роз­пус­ка­ла зо­лоті мрії без кінця, ко­ли й її ті мрії гріли й ма­ни­ли і… роз­си­па­лись ма­ре­вом та й роз­ляг­лись ро­же­вим ту­ма­ном.

В хаті бу­ло ти­хо. Нігде не чуть бу­ло ні най­мен­шо­го гу­ку. Світ зимнього хмар­но­го дня, ти­хий, мо­лош­ний, не­на­че побільшу­вав ти­шу в хаті. Ва­тя пла­ка­ла вже тихіше.

Побачивши, що Ва­тя по­ча­ла зас­по­ко­юваться, Су­са­иа Уласівна вий­шла з кімна­ти й звеліла зас­те­лять стіл. Нас­ту­пив час обіду. О. Ар­темій поїхав десь по ділу до Кор­су­ня й не вер­тавсь. На­го­ту­вав­ши все на столі, Су­са­на Уласівна пішла кли­кать до обіду Ва­тю.

- Не хо­чу я обіда­ти. На­що мені той обід? На­що мені са­ме жи­вот­тя? Навіщо во­но мені зда­ло­ся? - обізва­лась Ва­тя.

- Ватю, сер­це, не го­во­ри так! І ви­раз­ки ят­ряться, але й го­яться; і розт­ри­юд­же­не сер­це мож­на за­гоїть! Ми­не який­сь час, і во­но за­гоїться, і мо­же са­ма бу­деш сміятись з своїх сліз. Ми лю­де з дос­тат­ка­ми… Ти ще мо­ло­да. Чо­го тобі жу­риться? - втіша­ла ма­ти, а са­ма за­жу­ри­лась незгірше доч­ки: во­на заз­на­ла, яке то важ­ке та бо­ля­че го­ре сер­ця…

Ватя сіла за стіл і нічо­го не мог­ла їсти. Во­на ди­ви­лась у вікно без тя­ми, без дум­ки в го­лові… І ма­ти їла, як не їла.

- Чи ка­зать за це усе та­тові, як вер­неться до­до­му? - спи­та­ла ма­ти в доч­ки.

- Ні, ма­мо; луч­че не кажіть. Та­то стур­бується, бу­де сер­ди­тись на пи­са­ря, не спа­ти­ме цілу ніч, - обізва­лась Ва­тя.

- І нам не да­ва­ти­ме спать, - до­да­ла Су­са­на Уласівна.

- Мабуть, ска­жу я йо­му за це все аж завт­ра, ко­ли він приїде вве­чері. Ти й без то­го так стур­бо­ва­на. А ска­за­ти прав­ду я ду­ма­ла, що Ле­онід Се­ме­но­вич те­бе лю­бить і те­бе сва­та­ти­ме.

- Мамо, не кажіть мені нічо­го за йо­го! - крик­ну­ла Ва­тя, і в її го­лосі по­чув­ся різкий нер­во­вий батьків го­лос.

- То й не бу­ду. Тільки зас­по­кой­ся та не впа­дай в ту­гу, моя ди­ти­но! Твоє го­ре ще не ве­ли­ке; це го­ре ще мо­ло­де. Бу­ває го­ре в житті ще гірше, од кот­ро­го й во­лос­ся сивіє на го­лові.

Перед ве­чо­ром Су­са­на Уласівна звеліла нас­та­вить са­мо­вар. Ва­тя сіла за стіл і ви­пи­ла два ста­ка­ни чаю. Во­на пи­ла чай мовч­ки, не про­мо­вив­ши й сло­ва. Мов­ча­ла й ма­ти, не­на­че да­ва­ла во­лю її го­рю. Ва­тині дум­ки пішли ясніше.

«Що ж мені те­пер ро­би­ти? - ду­ма­ла Ва­тя. - З ким мені до­ве­деться вік віку­вать? І де до­ве­деться? І яка моя до­ля? Що бу­де з моїм ко­хан­ням, з моїм сер­цем, ко­ли він наг­лу­зу­вав­ся, насміявсь з ме­не? А я ж йо­го лю­би­ла, як свою ду­шу, більше за свою ду­шу; я бу­ла ра­да од­да­ти за йо­го свою ду­шу, своє жи­вот­тя. Чи до­ве­деться мені ко­го по­лю­бить так, як я йо­го ко­ха­ла? Ні! Я не­на­че од­да­ла йо­му усю лю­бов до ос­тан­ку, га­ря­чу, щи­ру лю­бов».