Через кладку - Кобылянская Ольга Юлиановна (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗
Дійшов.
Світло в його вікні, справді, ще світилося, хоч було по одинадцятій вночі. А що найкраще, він, здавалось, ані хвилини не зчудувався моїм приходом.
- Я, чоловіче, просто з циганської музики. Вона перемінила мене в такого, що, незважаючи на пізню пору, ні на всі прочі форми, пігнала туди, куди серце тягнуло. Прости мою «атаку».
Він уоміхнувся. Звернув свої гарні, в цій хвилі з розумової праці сяючі очі на мене і, простягнувши руку, піднявся.
- Це я розумію! - сказав. - Це я дуже добре розумію, і тому не піддаюся надто часто іїї впливові.
І майже ущасливлений моїм таким несподіваним появленням у своїй хаті, він наче заклопотався, де б мене найвигідніше посадити. Кімната цього молодого вченого була не обширна. Шафи з книжками, такі ж два столи під широким вікном. З одної сторони кошик з паперовими цвітами, так що на його спину неначе схилилось листя, а коло нього велике старомодне крісло. На одній стіні портрет батька й матері, а на писемнім столі невеличка якась фотографія, як здавалося мені, його сестри Мані з конем. Остаточно посадив він мене в старомодне крісло.
- Це в мене першорядне місце, - об'ясняв, - і як до мене заходить мама, щоб, як впевняє мене, на мене подивитись, мусить зараз же тут посидіти. Так і ви, пане Олесь.
- Ви не дивуєтеся, що я, хоча по раз перший, приходжу до вас о порі духів і примар?
- Ні. Це найкраща пора, бо душа в ній найбільше поширена. Ось я сам, коли працюю такою пізньою порою, мов подвійного знання набираю.
- Уважайте, щоб з вас часом не вийшов український Сведенборг, що з духами до розмови допровадив.
- Не бійтеся. Поки що в мене нема наклону до містицизму. Але чому не скидаєте шуби?
Тепер я, як перше він, усміхнувся.
- Бо йду зараз далі. Раз я хотів лиш вас побачити, а друге хотів би, щоб ви мені на одне питання відповіли. Не дивуйтесь одначе тому, але мужика так музика настроїла. І, - додав я, - я не п'яний, Несторе, не думайте цього. Я ніколи не п'ю. Несторе, хлопче мій, - спитав я вслід за тим, - чи ви ще не любили ніколи? - І поставивши це несподіване питання свому любимцеві, я сягнув за капелюхом.
- Люблю, - відповів він, усміхаючись одним кутиком уст, не дивуючися тому питанню.
- То ходи!
- Куди?
- На часок на циганську музику.
- Не можу, - відповів він поважно і вказав на розгорнені папери на писемнім столі.
- Кинь і ходи! - приказував я. Він похитав головою.
- Ходи, Несторе, бо Богдан Олесь, мужик, винесе на руках. як колись. - і не доказавши, я урвав. - Ходи!
Він усміхнувся, не опирався більше й одягнувся, а надворі перед хатою станув.
- Чого стоїш? - питав я.
- Я люблю от такий зимовий краєвид і спокій, пане Олесь. - обізвався він.
- Не пане Олесь, Несторе, а «Богдане». - поправив я його. - Затям це собі, хлопче! - з тими словами я подав йому руку. Він стиснув її мовчки і все не рушався з місця.
- Що ж, чоловіче? - почав я. - Ти поет чи маляр, що потонув у краєвиді білої зимової ночі?
- Може й був би першим, якби не бюрократична та пригнітаюча праця, котрій підписався я вже своєю кров'ю й котра взяла мене в полон, - обізвався він. - Та зрештою якось-то буде, - додав, мов потішаючи себе. - А зиму, чи радше її білість, що все оповиває мрійною якоюсь поезією, я й сестра моя Маня над усе любимо. Властиво, - тягнув і ніби завагався, побачивши себе проти тої такої білої зимової ночі, - не повинен був я нині вже виходити, бо маю ще до одної завтрашньої поважної розправи приготуватись. А тепер буде вже коло дванадцятої. Далеко не піду, Богдане.
- Далеко - ні, мій хлопче, лиш на часок послухати циганських майстрів музики. Це розірве тебе трохи. Мені хочеться побачити тебе таким, яким прийшов я до тебе - «широким».
- Мені не треба розривки, - відповів він. - Поважна праця, що вимагає всю увагу, всю концентрацію істоти, не дозволяє цього. Я не піду, - відповів він твердо, мов хто інший відповів з його уст. - Не можу роздразняти себе.
- Та ходи так, на прохід за місто трохи.
- Ні; ходім до парку, Богдане. Маня нині там була й казала, що там уже чудово. Була перший раз сеї зими. А я вже два тижні, як туди не заходив. Не мав часу.
- Вона справді була. Я її бачив. - обізвавсь я. - Я був уже нині раз у парку. А твоя сестра, здається, не багато змінилася.
- Я не знаю, - відповів він. - Це ви, це ти ліпше будеш знати. Треба з нею поговорити. Я обминув його посліднє слово.
- Чи ти любиш ту, що з нею ходила, ученицю її? - спитав я нараз, мов злетів на нього хижун.
- Ні. Другу. Доньку урядовця одного банку.
- Добра партія, хлопче?
- Не знаю. Здається, як для кого. Але, - додав, - я не матеріаліст, Богдане, і я полюбив її не для «женячки», а тому що її істота наскрізь прив'язала мене до себе. Я її вже чотири роки тайком люблю.
- Ну, але чей же поберетесь обоє? - закинув я.
- Здається, - сказав він. - Але поки що я не говорив їй про свою любов, хоча вона мусить це відчувати. Мене ще щось здержує говорити їй про своє почування. Ще скажу. Маю ще час. Але ось, - додав, ніби перериваючи вмисне розмову, - який чудовий цей парк у білості й інею ясною ніччю. Шкода, що тепер Мані нема.
- Піди коли з нею вночі сюди, він також «біла мрія».
- Справді, як біла мрія, Богдане. Це гарне порівняння. В мені будить така «біла мрія», - говорив півголосом, мов тайком, - якусь предивну туру, якби будилась ще одна душа, що не має нічого спільного з тою тверезою, що керує нами в матеріалістичній буденщині, в ясній добі, а якась тонша, краща. Ет, - і махнув рукою. - Але ходім, Богдане. - додав. - Перейдім скоро цю алею й вертаймо. Завтрашня розправа неабияка, трудна.
- Про гроші?
- Так. Звичайно.
- Для правительства? - В моїм голосі пробриніла мимоволі струна легкої іронії, а він уже відчув, прокинувся.
- Для правительства, Богдане. Що ж, я правительствений. І ти правительствений.
- Так. - відповів я спокійно.
- Чи ошукувати нам правительство?
- Чи я це казав, хлопче?
- Твої уста - ні, але інтонація голосу твого. І ту інтонацію я часто стрічаю; вона звернена до мене особисто. Але нехай. Кожна праця наша повинна бути виконана совісно й чесно, і ми повинні за нашим фахом слідити, будь він взнеслий, прозаїчний чи фантастичний так само, а не лиш по половині віддавати їй свої сили. Так бодай я розумію свій обов'язок.
- Ти застрого ставишся сам до себе.
- Ні. Мене лиш не вдоволяє витворювання половини.
- Справді. Ти пускаєш нурка у всьому, до чого б не забирався, дрібнішого чи більшого.
- Такий уже я, Богдане, - відповів поважно і замовк.
По довгій хвилі, під час котрої ми йшли оба мовчки, з очима, зверненими в білу ніч і далечину, зіткану з місячним світлом, а душами - в нутра свої, я перебив нараз мовчанку:
- Хлопче!
- Що, Богдане?
- Я твій товариш. Щирішого не будеш мати! Говори мені про неї, - просив я.
- Не вмію сам, - відповів повздержано. - Питай.
- Передусім, яких вона родичів?
- Інтелігентних; а її дід і бабка ще живуть. Також інтелігентні.
- Значить, інтелігенція не «з першої руки», як у «мужиків-інтелігентів». Іншими словами - не з низин.
- Ні, - відповів він коротко.
- Гарна?
- Гармонійна. З подовгуватими очима краски моря й чорним кучерявим волоссям. Краска лиця цигансько-блідава. Уста грубим червоним пензлем намальовані, зуби також циганські. Така.
- Така. М'якої вдачі?
Він не відповів зараз і аж по хвилі сказав:
- Може, але хто це може знати. - А відтак додав спішно: - Ні. Але зате інша Різна Така, що мусиш її любити. Бодай моє «я» мусить її любити. Між іншим і елегантна. І хоча мої товариші й більший загал наших молодих людей обсміває так званий «добрий тон і форми» і добре виховання вважають за глупість і ограниченість або бодай за плащ, котрим, кажуть, покриваються глупота й убожество думок, - по-моєму одначе те все-таки має свою силу і вплив. Вона дуже відрізняється від своїх ровесниць. Може бути, я маю для неї інші, окремі очі. Та ломимо того здається мені, що вона має культуру і в серці, а по-моєму це дуже гарна й важна річ. Ближче про неї скажу: говорить бистро, виражається якнайкраще, скоро, наче кидає камінцями. Я часто не можу її здогонити, так скоро думає. Але як здогоню, то люблю заганяти в кут. З вдачі недовірчива і має наклін над усім глумитися. Колись тут я їй сказав: «Ваше недовір'я до людей - це ваше нещастя». Вона поглянула на мене своїми «морськими очима», в котрих миттю заблисли сльози, і відповіла: «Так воно і є. Але що вас те обходить? Пождіть, то й переконаєтесь, чому я така». З нею чудово говориться. Свобідно, широко, а, проте, якось інакше, як з звичайними. Я кажу - «з звичайними», бо такими здається мені загал наших дівчат. Від неї не тхне тим духом, котрий заздалегідь заповідає: «можеш мене дістати, як залюбимось». Ні. Вона не каже: «бери мене». Вона якась чудна.
