Шості двері - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читать книги регистрация TXT) 📗
— Тобi час… — нарештi сказала бабуся. Вона пiдiйшла до Анни-Марiї i поцiлувала її в схилену голову. — А ми пiдемо мити посуд!
— Я сама помию! — почала було Анна-Марiя й затнулася на пiвсловi.
Бабуся допомогла пiднятися старому Калiостро, мама зiбрала зi столу тарiлки.
— Зайдеш, попрощаємося, — сказала вона, стоячи бiля дверей.
— Ходiмо, ходiмо — нехай дiти поговорять, — поквапила її бабуся, виразно глянувши на спохмурнiле обличчя Ларика.
Вони залишилися самi в напiвтемнiй залi. Ларик напружено мовчав. Анна-Марiя зрозумiла, що зараз станеться щось жахливе.
— Тепер ти повинна пiти, — нарештi промовив Ларик.
— Ти з'їхав з глузду! Менi так добре тут, iз вами! Що ти говориш?!
— Ти повинна пiти, — наполегливо повторив вiн. I Анна-Марiя зрозумiла, що вiн не жартує.
— Чому? — ледве змогла прошептати вона.
— Тому що… тут нiхто не може залишитися за власним бажанням.
— А як же ти?!
— Сьогоднi я зрозумiв, що зробив помилку. Непоправну помилку. Я зрозумiв це там, у кiмнатi, коли цiлував тебе…
— Але…
— Я дуже тебе прошу — iди! Зараз я стану обличчям до стiни, а коли обернуся — благаю! — зроби так, щоб тебе тут не було! — майже кричав вiн. — Я завжди буду любити тебе. Iди!!!
Анна-Марiя позадкувала до виходу. У неї ще була надiя.
Вона повернула за рiг i пiшла на звук води, що лилася. Мама й бабуся, тихо перемовляючись, мили посуд. Побачивши Анну-Марiю, обидвi, як за командою, повернулися до неї.
— Ти ще тут? — суворо запитала мати. — Iди!
— Iди, сонечко!
— Але, бабусю, чому?
— Нi про що не запитуй, ми все одно не зможемо дати розумну вiдповiдь. Просто йди — i все.
Це слово звучало в неї у вухах, як вирок. Анна-Марiя вийшла й побiгла коридором, намагаючись згадати, де мiститься кiмната Калiостро. Старий навiть не пустив її до себе! Вiн став на порозi — спокiйний i серйозний, як нiколи.
— Ти теж хочеш сказати менi це слово? — випередила його Анна-Марiя. — Але поясни менi хоч ти — чому? Менi тут так добре, так тепло, так затишно… Чому ви проганяєте мене? Куди? За що? Ти пам'ятаєш, гидкий стариганю, як одного разу вже вигнав мене? Пам'ятаєш?! Я так тебе любила…
Обличчя його здригнулося. Але вiн змiг опанувати себе й мовив захриплим голосом:
— I-ди…
Звук дверей, що iз хряскотом зачинялися, вiддався у всьому тiлi таким болем, що Анна-Марiя ледь втрималася на ногах. Їй нiчого не лишалося, як повiльно рушити геть, туди, де коридор звужувався й переходив у крутi сходи, що вели нагору. Холод i страх заполонили все її єство. А разом iз ними прийшла й зовсiм авантюрна iдея: кiмнат обабiч коридору було багато. А якщо прокрастися до однiєї з них i сховатися там, перечекати, поки незрозумiлий гнiв цих, таких рiдних їй людей, минеться. А потiм вийти до них, як виходять на палубу корабля, що вiдплив, пасажири без квиткiв!
Анна-Марiя усмiхнулася i обережно штовхнула рукою дверi найближчої кiмнати…
У напiвтьмi вона побачила силует пiдлiтка, який з ногами залiз на пiдвiконня. Анна-Марiя нерiшуче зупинилася на порозi. Очевидно, вiльних кiмнат тут не було.
— Заходь, — гукнув до неї хлопець.
— Миколка?…
Звiсно, це був Миколка, помилки бути не могло — те саме хвилясте волосся, те саме вперте пiдборiддя…
— Я все знаю, — сказав вiн. — Навiть хотiв вийти до вечерi, але…
Вона зрозумiла без слiв: вiн соромився Ларика. Милий, тактовний хлопчик! Анна-Марiя подумала, що давно не згадувала його.
— Послухай, Миколко, — швидко почала вона. — Якщо ти скажеш, щоб я залишилася — я лишуся. Ми помiстимося тут. Я тобi не заважатиму. Потiм я де-небудь знайду собi мiсце. Друг ти менi чи нi?
Миколка похитав головою.
— Я нiчого не можу вдiяти. Ти повинна пiти!
— Але, може, хоч ти поясниш менi — чому?!
— Тому що ти ще багато чого можеш змiнити. I той наш пiд'їзд… i Альфонсiно… i Ларика… I багато iншого…
— Тобто як це?
— Усе, все, я бiльше нiчого не можу тобi сказати! Крiм одного: iди! Iди!!!
…Коли Анна-Марiя дiйшла до початку сходiв, круглi лампочки згасли, й коридор занурився в непроглядну пiтьму. Анна-Марiя поставила ногу на першу сходинку…
Їй здалося, що тiло стало пластилiновим, настiльки важко було вiдiрвати ногу вiд землi й зробити крок. Вага i сонливiсть навалилися на неї одночасно, руки знесилено повисли. Виникло вiдчуття, що вона перетворилася на безформну масу, яка от-от розтечеться по сходах. I все-таки, переборюючи невiдомий опiр, який буває тiльки у снi, Анна-Марiя зробила перший крок угору, з величезним зусиллям пiдтягуючи ногу до ноги. Вона глянула нагору: пiднiматися треба було ще довго. Окреслене яскравою смужкою свiтла пiвколо дверей виднiлося так високо, що бiльше скидалося на тоненький серпик мiсяця в небi.
Але наступний крок дався їй набагато легше, важкiсть поступово залишала тiло. Ще крок — i Анна-Марiя вiдчула, що воно легшає, немов наповнюється зсередини маленькими повiтряними бульбашками, i по ньому хвилями розходиться легке приємне поколювання. Кiлька наступних сходинок вона вже подолала легко. Їй навiть здалося, що ноги вiдiрвалися вiд землi.
Захоплена цим дивовижним процесом сходження, вона не вiдразу помiтила, що прорiз на сходах розширився й поступово почав заповнюватися свiтлом, таким густим i бiлим, як молоко. А сама вона поступово розчинялася в ньому, i обриси її тiла втрачали звичну форму. Нарештi, глянувши вниз, вона не побачила пiд собою нi сходинок, анi власних нiг — увесь широкий простiр заповнило свiтло, й вона вже не йшла, а летiла в ньому, не вiдчуваючи ваги. Бiле повiтря було солодким, як молочний коктейль. Анна-Марiя полинула вгору, їй було цiкаво довiдатися, що там, за краєм бiлого обрiю. Вона легко подолала опiр невидимої мембрани й опинилася в iншому просторi, який нагадував море. Бульбашки повiтря, що облiпили її з усiх бокiв, швидко пiдняли її на поверхню, й вона, здiйнявшись над краєм води, опинилася серед крон дерев, якi росли досить дивно — згори вниз.
Тут було так добре, що Анна-Марiя вирiшила просто полiтати серед густих гiлок. Вона пiдлiтала до широких листкiв i бачила кожну їхню прожилку так чiтко, немов була крихiтною комахою. Кора гiгантських дерев нагадувала борозни в полi, й у неї виникло бажання прилягти в одну з них, як у широку запашну колиску. Вона зупинилася на мить i, легко вiдштовхнувшись од гiлки, пiдлетiла до шорсткої поверхнi стовбура. Вiд нього йшло тепло i дивний свiжий запах клейковини. Вона пригорнулася до нього всiєю своєю iстотою, розпливлася борозенками кори i, як нiчний метелик, злилася з її вигадливим вiзерунком. Їй хотiлося трохи поспати…
— Тобi не здається, що ти був до неї занадто суворим? — почула вона жiночий голос десь зовсiм поруч, так близько, нiби вiн звучав у Анни-Марiї в головi. — Ти дав їй занадто багато.
— Я нiколи не даю людинi бiльше вiд того, що вона може витримати! — почула у вiдповiдь. Цього разу голос був чоловiчий.
— I все-таки прошу тебе, — вела далi невидима жiнка, — вона не заслужила такого шляху…
— Будь-який шлях залежить вiд них самих… Але навряд чи вони спроможнi усвiдомити це…
— I все-таки я наполягаю — вона менi подобається!
— Роби, як знаєш… — вiдмахнувся вiд настирливої захисницi власник чоловiчого голосу.
Анна-Марiя вiдчула незручнiсть вiд того, що пiдслухала чиюсь чужу розмову, й рiзко вiдштовхнулася вiд дерева. Так рiзко, що кулею полетiла нагору, пiднiмаючись усе вище й вище, до серпика молодика, що свiтився попереду. Полiт став таким стрiмким, що в неї перехопило дух. Їй здавалося, що вона розiб'ється об Дверi. Адже вона ще пам'ятала, що серпик — це їхнiй обрис. Страх охопив її. Але вона вже була зовсiм близько… Зовсiм близько… Залишалося зробити останнiй ривок. I вона зробила його, поза своєю волею. Яскраве рiзке свiтло полоснуло по очах…
…Я добре пам'ятаю той день i ту мить, коли з'явилася на свiт…
