Криничар - Дочинець Мирослав Іванович (читать книги бесплатно полностью .txt) 📗

«Збуї» впали з першого їх наскоку, заворушилися на землі, як великі сірі черваки, а пси терзали їх, скубли на пір’я. Ці вже не встануть ніколи, розумів я. Підгадав хвильку і в гуртовому замішанні скочив за шипшиновий кущ. Із тої криївки подав короткий, але пронизливий свист. Пси його знали, бо добре знали мене, а я знав їх.

Першим відсахнувся Палений, замотав патлами, розтрясуючи навсібіч злу слину. Пси неохоче відходили від понівечених «збуїв», хоча двох-трьох Паленому довелося напоумити іклом. Криваві живі сувої стогнали в потолоченій траві. Почувся другий виляск пана Лойка: «В’язати псів! Показіївінець!» Хоча він, чув я шкірою, не був задоволений гоном, що закінчився швидкома й не картинно. До мене пікер підступив, коли я вже приторочив собак до залізних карік.

«Що повіш?» - запитав хмуро.

«Не по мені ці лови, пане. Ліпше б на їх місці був я».

«Прикуси язика і знай своє місце, невдячний холопе! Пожалів відступників, що повстали проти корони... Навіть пси погидували запустити в них зуби. Гниль темнична! Не шкодуй їх, вони матимуть на вечерю подвійну порцію варива. А ми завтра матимемо свіжину, прийде свіжа ватага. Ладися на правдешні лови».

' «Завтра.. .завтра... завтра», - шуміло мені в скронях цілу дорогу до псарні.

На моє щастя, дідо-зелейник ще завгурявся в сторожа біля корчаги вина. Я загадав йому з порога: «Зробіть щось, аби завтра я не годен був до служби». Старий мовчки відпив з кухлика, круто посолив решту вина, вкинув щопту сажі з комина. Тоді відщепив акацієву колючку і, змочивши її в трунок, тричі глибоко вколов мене в здорове плече. Відтак тим вином розтер наколи: «До рана напухне, як колода, а до завтрього вечора розпухне».

Я розірвав зубами пояс і простягнув Земкові флорин. Він глянув на мене тим оком, що на шолудивого пса: «Кого спокушаєш, неборе. Часом я ще можу взяти гріш за лічення, але щоб за калічення... Господь цього не зрозуміє».

Так був убережений заповітний Мордків флорин. Я випив з дідами вина, аби забути ганьбу причетності до недавнього трапунку. Та чи є десь на світі таке вино, яке б змивало нашу розворушену пам’ять?!

Вранці рука моя висла надутим ціпом. Із собачого ошийника зробили перев’язь на плече, і пан Лойко, скреготнувши зубами, дав мені на день полегшу - огляд і годівлю псів на вартівнях. Таких було дев’ять - п’ять на підступах до замку і чотири в самій фортеці. Я неспішно обходив їх, толкував з вартовими, відв’язував собак, давав їм накази, аби розігнали встояну кров. Пси дуріли, як діти, радо хапали з моїх рук корм.

Я знав, що роблю: кожним рухом, кожним словом я добував їх приручення. Пес не людина, він назавжди запам’ятає руки, які його відв’язують і годують, і голос, що це супроводив. Звідтоді розумний пес непомильно вгадуватиме, що ти від нього хочеш. То вже твій відданий слуга. А прив’язувати псів я давав вартівникам. За своє життя я ніколи нікого не прив’язав. Хіба що самого себе - до діла, до обов’язку, до рідного терену.

Коли бомкнуло на дзвіниці полудень, я ступив на шляшок, що загинався на замковий горб. І почув іззаду задиристе: «Гей!» Той голос долетів разом із запахом, і їх я, як той вірний пес, упізнав би з тисячі запахів і голосів. Обернувся так рвучко, що сіпнув напухлу руку. Її око це нараз ухопило: «Я рада, що днесь ти обутий, але яка пришта сталася з твоєю другою рукою? Бігме, це не я, видиш -кобила чинно упряжена...»

«Знаєш, - скривив я болісний смішок, - коло дурної голови й рукам немає супокою».

«Еге, як у тій співанці: «Які руки, такі ноги, така й голова Іванова...»

«Це про мене, хоч я й не Іван, а Ферко».

«А я пишуся Солома Юлина. А кличуся Юлка».

«Юлка, що найліпше пече в Мукачеві. Я куштував твій колач, зроду такого не їв».

«Йой, зараз носом небо проб’ю. А чи хочеш заробити маковий книш?»

«Та де не хочу».

«Віднесеш няньові перекуску до замкового кадоба?»

Я некліпно дивився на її лице, шию, груди. Сліпила білизна зубів, сорочки, намиста.

«Агов, ти не на ті книші позираєш!» - засміялася так дзвінко, що аж кобила здригнулася.

«Я донесу, не бійся», - прочумався я.

«Що б я мала боятися калічки! Зате й даю тобі вузлик, бо хворими руками не розв’яжеш».

«Виджу, дівко, в тебе рот повний вітру».

«А в тебе під шапкою дурний камінь», - вдарила білими литками коня - і лише китиці черлені завіялися над гривою. А -я стояв із тайстриною і спізніло розчовпував сказане. Бувають хвилини, коли одразу міняється значення слів. Будь-яке звичайне слово промовляє про любов. Я поблагословив цей день і попрямував до фортечних воріт.

їх мені відчинив мрець. На возовій дошці лежало тіло в пошматованому скривавленому сіряку - один з учорашніх «збуїв». Перед воротами його поклали на землю, давши востаннє попрощатися з наземною обителлю. Я був ударений побаченим. Візник, сумноокий старий русин, скрушно мовив: «Скільки дуру вроджують людські голови».

«А чиїсь руки це довершують, - гірко подумав я, - Ліпше б їм бути вічно опухлими чи всохлими».

Копач Петро спочивав під липою. Клапаті його брови і торчкуваті вуса були притрушені порохом. Ціла піщана купа лежала обіч, видобута з глибини. Я розповів йому, як близькому, про свої гризоти.

«Направду мерзке діло - цькувати людей. Та не будеш же ти через це нівечити себе, бо й сам загуцеш. Треба тобі, хлопе, прибиватися до якогось благого ремества. Хоча б до криничного. Мою роботу тут сам комендант опікує. Криниця нечищена бозна-скільки часу, але не це головне. Я не можу тобі відкрити одну тайну, бо й сам ще не все знаю. Мене через те й домів не пускають, доки не звершу загадане. Для цього пани на всяку спомогу йдуть. От і зважуся попросити собі тебе в поміч. Ти, бачу, уноша покладливий і жилавий, може, й прилюбиш криничарське діло».

Петро, як із рівнею, поділився зі мною гостинцями. Я прийняв з його рук білий маківник, як святу дору. Боявся вкусити, дихав ним, тулив губи до рум’яної плетінки, яку ліпили її руки.

Дворищем снували гонведи, прислуга і купці, що мали легітимацію на завіз ідла і питва. Я підняв очі поверх їх голів і увидів велику сиву птицю в клітці. Аж здригнувся з несподіванки. Таки то був чоловік, що стояв за широким загратованим вікном і дивився в небо, як і належить людині-птиці. Я впізнав його одразу - гордовитого старого каторжанина, котрий учора не обізвався до коменданта. Тепер він уважно зорив за птицями, що цівікали в пагіллі липи, під якою ми трапезували. Я цоркнув камінцем об відро

- голова за решіткою хитнулася, і взір приземлився. Мене ніби злили водою. Та моя непоказна парсуна нічим його не привабила, і очі знову вернулися до птиць. Я примірився: до його підвіконня були добрі два людські зрости, і якби дотягнутися палицею...

«А що, - обернувся я до Петра, котрий подрімував у затінні, - якби я передав свій книш тому челяднику?»

«Ти м’який не лише серцем, а й розумом, - гиркнув той.

- За таку милість і сам загримиш до ями. Тоді не ти, а тебе цькувати будуть псами».

«Хто він?» - запитав я.

«Всяке торочать. Одні кажуть, що вельможний граф. Другі - що високовчений. А хтось його має за літерата, бо безнастанно щось пише».

«Пише? Де?»

«На стінах, на долівці. Де ж іще? Він, коли йому в цій вежі відвели келію з вікном, - уперся, не хотів іти. Каже: піду, якщо перенесете за мною старі стіни. То мої книги, я їх роками писав. Сміхота. Мусили тягти його за руки-ноги. По темницях він з молодих літ. Дехто гадає, що сплив з розуму. А як на мене, то він розумніший тут за всіх. Не дурно ж і комендант, і ішпан, коли приїздить, кланяються йому. Правда, він не відкланюється. А чому? То знає лише він сам. Але Бог тобі до нього, ти за себе міркуй».

Я міркував. Доля - не підкова, її не перекуєш. То правда, зате переломити можеш. Одним кроком, одним словом... Якби я тоді сказав Петрові Соломі: «Копайте свою яму, а я залишаюся з псами» - де б я був нині, і ким, і яким? І чи був би?

Доля - не підкова, важко зломити її. А от вона тебе зігне і зломить на дух. Бо примітив я, що все значуще, все посутнє дається нам на зломі. Наче доля бере нас на зуб: чи добрий метал, що з нього можна скувати? І гамселить, і розпікає, і гартує, доки щось не вийде - криця чи шлак. А криця, хто знає, - найміцніша та, що не лише залізом кута, але й підбита каменем. Коли іскри летять з-під підкови -це ознака, що криця вже дозріла, вже не вкришиться і не вломиться. Хіба що зноситься.