Не вурдалаки - Талан Светлана (книги онлайн читать бесплатно TXT) 📗
Даринка звикла до чужих рук і тяглася до всіх, які простягалися до неї. Одного разу Роман сказав, що наші діти, як циганчата, ми кочуємо, і вони з нами. Я з ним погодилася, бо не було нічого образливого в його словах.
…червня 1962 р
До нас почали ставитися шанобливо. Вірніше сказати, що в цьому була здебільшого заслуга Романа. З ним вітаються за руку всі чоловіки, поважають жінки та старенькі. Лише хто зустрінеться на вулиці, одразу ж йде розмова про вистави. Одне питання у всіх: «Чи буде незабаром вистава? Коли і яка?» Звичайно ж, яка готується п’єса, ніхто не розповідав до останнього, тримаючи інтригу. Останньою п’єсою перед відпусткою була «Назар Стодоля» Шевченка. Ледь зіграли одну, вже будуємо плани на майбутнє, риючись в бібліотечних книжках.
…серпня 1962 р
У відпустку їздили до моїх батьків і до матері Романа. Коли Роман поїхав на сесію, то я з Даринкою була у своєму селі. Там я зустрілася з Валею та Василем. У подруги щойно народилася донечка Галинка, тож нам було про що поговорити. Коли я її побачила, то одразу ж згадала про свою брехню. Так хотілося обняти її та в усьому зізнатися, але не змогла. Валя така щаслива, що у мене не повернувся язик. Я не захотіла втрачати подругу, бо не знала, як вона відреагує на моє зізнання. Тому вирішила відкласти неприємну розмову до слушного моменту.
У кінці серпня повернулися в село, одразу ж зайшли до школи. Директор викликав Романа для розмови у свій кабінет, а я почала хвилюватися та губитися в здогадках. Так повільно тягнувся час, що півгодини здалися мені вічністю. Коли вийшов Роман, то я побачила його усмішку, і від серця трохи відлягло.
– Що трапилося? – запитала я його, ледь вийшли зі школи.
– Усе добре, – говорить і посміхається.
– Тобі подобається мене мучити?
– Директор йде на пенсію.
– То він покликав тебе, щоб сповістити про це?
– Він запропонував мені зайняти його місце.
– ?!
– Так, так! І не дивися на мене, як на божевільного.
– А ти що?
– Моя думка не мала значення, бо він вже про все домовився з заврайвно. Мені нічого не залишалося, як погодитися.
– У тебе ж ще немає вищої освіти.
– Я нагадував йому про це, але директор сказав, що нікому, крім мене, не віддасть свою посаду. До того ж, я навчаюся заочно, тож незабаром буду мати вищу освіту.
– Оце так новина! А ти зможеш? Впораєшся?
– Коли ти поруч, я ладен не тільки впоратися на новій посаді. Я ладен весь світ перевернути.
– Ні, це я повинна світ перевертати, бо кохаю тебе, як саме життя, – сказала я та посміхнулася від щастя.
…листопада 1962 р
– Я хочу на концерті до Жовтневих свят щось продекламувати, – сказав мені Роман.
– Тобі мало вистав? – запитала я, хоча могла б і не запитувати, бо Роман якщо щось спланував зробити, то обов’язково зробить, хочу я того, чи ні.
– Треба щось підібрати патріотичне і в той же час, щоб проникло в саму душу.
– Погортай книжки, може, щось підбереш, – порадила я йому.
Роман мені не зізнався, що він задумав декламувати.
– Хочу, щоб ти почула мій виступ, як глядачі, вперше, а потім зробиш оцінку виступові. Добре?
…Я ніколи не забуду той вечір, коли Роман вийшов на сцену. На ньому був чорний, майже новенький костюм, який ми купили для нової посади. Біла сорочка та темна краватка дуже пасували до костюма.
– Андрій Головко. «Пилипко», – оголосив він.
У приміщенні стало тихо. Роман витримав мхатівську паузу та почав читати.
– У нього очі наче волошки в житі. А над ними з-під драного картузика волосся білявими житніми колосками. Це – Пилипко. А ще – сорочечка, штанці на ньому із семірки, полатані-полатані. Бо – бідняки.
Здавалося, все навколо завмерло, вимерло, зникло. Глядачі ловили кожне його слово. Я так притихла та затамувала подих, що почала чути биття свого серця. Його оксамитовий голос звучав чисто та впевнено. Він не ламався, розливався, розтікався ніжним звуком по тихому приміщенню. До нього додавалися інші, більш ніжніші звуки, і вже з перших рядків кожен глядач любив простого бідного хлопчика Пилипка.
– І хата ген за тином розваленим така ж полатана і вбога… – продовжує Роман, і я вже вся до останку потрапляю під владу чарівного голосу.
У кінці читання почали схлипувати жінки. Одна з них занадто голосно схлипнула, то на неї одразу ж шикнули.
– Зітхнули десятки людей. Навшпиньки спиняючись, очима великими кинулись до хлопця, що на руках несли, – Роман продовжує тримати публіку в напруженні, – і дихання затаїли. І на них глянули сині очі, наче волошки в житі, – Роман притишує голос, і схлипування стихли, щоб не пропустити бодай жодного слова. – Волосся – житні колоски біляві, і по ньому стікала кров на обличчя бліде, на сорочку полатану.
Жінки вже не стримують ридання, і я за кулісами починаю плакати, бо так вже читав Роман, що жодної байдужої людини не залишилося. За мить зал зірвався шаленими оплесками.
Додому ми йшли мовчки. Я була все ще під враженням виступу Романа. Майже біля дому Роман мене запитав:
– Тобі сподобалося, як я читав?
– А як ти думаєш?
– Здається, публіці сподобалося.
– Я взагалі не розумію, як так можна тримати глядача? Навіть стілець ні під ким не рипнув! Так можеш читати лише ти, – сказала я і додала: – Тільки не читай мені «Пилипка» вдома.
– А це ж чому?
– Бо знову буду плакати, – зізналася я.
…листопада 1962 р
Як швидко біжить час! Ми весь час в роботі, в русі, який набирає ще більших обертів. Роман то готувався та їхав на сесію, то вирішував питання по роботі, то ми готуємо виставу… Я не нарікаю, що в мене мало часу. Мені подобається цей шалений темп життя, коли не залишається часу на байдикування. Ми зовсім не сваримося. Напевне, тому, що не маємо на це часу. Можливо, ми дивимося в один бік та думаємо однаково?
…грудня 1962 р
Мені подобаються ті рідкісні дні, коли ми нікуди не поспішаємо, не летимо кудись, мов обпечені. Особливо до вподоби такі моменти, коли у нашій хаті натоплено, тепло, затишно. Коли можна підійти до вікна, розсунути в боки фіранки та дивитися у вікно. Надворі бридка погода. Йде затяжний холодний дощ. Часом до нього примішується сніг, він падає косими лініями. Пориви вітру кидають смуги дощу то в один, то в інший бік. Я спостерігаю, як люди щуляться від холоду. Вони поспішають сховатися в тепле місце, тому майже біжать, піднявши комірці пальт. Потім я, сповита хмаринкою тепла та щастя, закриваю фіранками вікна та швидко пірнаю до Романа у ліжко. Він завжди теплий. Я зігріваюсь його теплом. Біля нього завжди тепло, спокійно та надійно.
…січня 1963 р
Що таке життя? Це низка великих та малих рішень, які приймає людина. Іноді вона схиблює, але все одно ця помилка зв’язує всі події в один цілий ланцюг, що називається життям. До подій додаються сліпа інтуїція та здоровий глузд. А ще життя не може бути без кохання, яке має звичку входити в нашу повсякденність, не постукавши у двері. Кохання як легкий поштовх всередині розпеченої магми душі. Говорячи про кохання, я думаю лише про Романа. Він подарував мені життя, наповнене теплом, емоціями, жагою до творчості. Він подарував мені саму себе. Я дозволила йому це зробити і ні крапельки ні про що не шкодую…
…липня 1963 р
– Ромчику, ти знаєш, що восьмого липня день святих Петра та Февронії Муромських? – запитала я чоловіка, коли вклала спати Даринку, і ми залишилися удвох на лавці під грушею.
– Я навіть не чув про них. Розкажеш, то буду знати.
– Петро – муромський князь, Февронія – проста кріпачка. Закохавшись у бідну дівчину, князь покинув княжий двір та пішов за коханою. Вони ніколи не розлучалися та заповіли не розлучати їх навіть після смерті. Вони були разом, прожили щасливе життя і померли в один і той же день, в одну і ту годину. Люди не наважилися покласти їх разом і поклали в окремі гробниці. Вранці закохані опинилися разом. Тоді їх знову поклали окремо, а на другий день побачили їх знову разом.
