Янтарне скло - Пулман Филип (бесплатные полные книги .txt) 📗
Вони присіли на камінь. Ліра взяла Віла за руку та протерла очі.
— Що відбувається, Віле? — прошепотіла вона.
— Це Ама, вона принесла якийсь порошок, що розбудив тебе, — дуже тихо промовив хлопець, і Ліра повернулася до дівчинки та на знак подяки поклала їй руку на плече. — Я дістався сюди так швидко, як тільки міг, — повів далі Віл, — але слідом за мною прибули якісь солдати. Я не знаю, хто вони такі. Ми повинні якомога швидше вибратися звідси.
Тим часом шум і сум'яття в лісі перед печерою досягли свого апогею. Один із гіроптерів, що саме висів у метрі над скелею та висаджував солдатів, прийняв на себе кулеметну чергу з цепеліна та спалахнув. Увесь екіпаж загинув, але найгіршим було те, що тепер інші гіроптери вже не могли висаджувати людей.
За цей час пілот іншого цепеліна відшукав десь нижче печери відкритий майданчик, і лучники, що висадилися з нього, наразі бігли вгору схилом, щоб приєднатися до тих, що вже вели бій біля печери. Пані Кольтер зі свого місця біля входу в печеру стежила за перебігом подій, і тепер, побачивши лучників, вона підвела свій пістолет, ретельно прицілилася та натиснула на курок. Віл побачив, як із дула вилетіло полум'я, але через стрілянину та вибухи, що долітали з лісу, навіть не почув звуку пострілу.
«Якщо вона зробить це ще раз, — подумав він, — я стрибну та зіб'ю її з ніг». Він повернувся, щоб пошепки сказати це Балтамосу, але ангела поруч не було. Хлопець озирнувся, і його серце сумно стиснулося: Балтамос, знову набувши форми ангела, ховався за каменем у дальньому кінці печери, він тремтів і щось бурмотів.
— Балтамосе! — розлючено вигукнув Віл. — Іди сюди, ти забув, що люди не здатні зашкодити тобі? Ти маєш допомогти нам! Ти можеш битися й добре це знаєш — ти ж не боягуз! Ти потрібен нам…
Але не встиг ангел відповісти, як сталося щось іще.
Пані Кольтер зойкнула та взялася рукою за щиколотку, й одночасно золотава мавпа схопила щось у повітрі, рикнувши при цьому від задоволення.
З її долоні пролунав голос — жіночий, але, як здалося Вілу, якийсь неприродний:
— Тіалісе! Тіалісе!
Хлопець із подивом побачив крихітну жінку — її зріст приблизно дорівнював довжині Ліриної долоні. Мавпа все тягла її за руку, і вона дедалі голосніше кричала від болю. Ама знала, що лиховісне створіння не зупиниться, поки не відірве жінці кінцівку, але Віл, котрий побачив, що з руки пані Кольтер випав пістолет, стрибнув уперед.
Йому вдалося підхопити зброю, однак тут пані Кольтер застигла на місці, і хлопець зрозумів, що став свідком незвичайної, можна сказати, безвихідної ситуації.
Золотава мавпа й пані Кольтер наче скам'яніли, обличчя жінки було спотворене виразом люті й болю, але вона не насмілювалася ворухнутися, бо на її плечі, притиснувши до її шиї гостру шпору та вп'явшись руками в її волосся, стояв маленький чоловік. Попри все своє здивування, Віл відразу збагнув, що саме шпора стала причиною того крику болю, що його видала пані Кольтер декілька секунд тому> мабуть, ліліпут уколов її в щиколотку.
Але він уже не міг завдати пані Кольтер шкоди: його товаришка перебувала в руках мавпи, і їй загрожувала велика небезпека. Так само мавпа не могла зашкодити маленькій жінці — в такому разі чоловік увігнав би отруєну шпору в вену пані Кольтер. Усім їм залишалося тільки стояти нерухомо.
Глибоко дихаючи та судорожно ковтаючи повітря, щоб упоратися з болем, пані Кольтер перевела повні сліз очі на Віла та промовила:
— Тож, хазяїне Віл, що ми робитимемо далі?
13
Тіаліс і Салмакія
Тримаючи важкий пістолет, Віл смикнув рукою вбік і збив золотаву мавпу з її сідала, оглушивши її. Пані Кольтер голосно застогнала, а лапа мавпи розслабилася достатньо, щоб крихітна жінка вирвалася з неї.
За мить вона вже була біля стіни, і її супутник відскочив від пані Кольтер. Рухалися вони швидко, мов коники, але у трьох дітей не було часу дивуватися з цього. Чоловік виявив стурбованість: ніжно обмацав плече та руку своєї товаришки та швидко обняв її, після чого звернувся до Віла:
— Гей! Хлопче! — його голос був ніби занадто тихим, але це був низький голос дорослого чоловіка. — Ніж у тебе?
— Звичайно, в мене, — відповів Віл. Якщо вони не знають, що він зламався, сам він цього їм не скаже.
— Ви з дівчинкою повинні піти за нами. Хто ця менша дівчинка?
— Це Ама, вона з селища, — повідомив Віл.
— Накажи їй повертатися додому. А тепер ходімо, інакше сюди прийдуть швейцарці.
Віл не вагався ні секунди. Хай там якими є наміри цих двох, вони з Лірою все одно зможуть утекти крізь вікно, створене ним за кущем біля стежки.
Тож він допоміг Лірі підвестися, і вони з подивом побачили, як маленькі люди сідають на… Проте що це? Птахи? Ні, бабки, але дуже великі, завдовжки з його передпліччя. Мабуть, вони чекали в темряві. Діти підскочили до виходу з печери, туди, де лежала пані Кольтер. Вона майже знепритомніла від болю та отрути, яку вколов їй шевальє, але коли вони проходили повз неї, вона підвелася та закричала:
— Ліро! Ліро, дівчинко моя люба! Ліро, не йди! Не залишай мене!
Дівчинку, здавалося, щось роздирало на частини, але вона переступила через тіло матері та вирвалася з її слабких рук, що охопили її ногу. Жінка вголос заридала, і Віл побачив, як її щоки заблищали від сліз.
Припавши до землі біля виходу з печери, троє дітей дочекалися короткої перерви у стрілянині та слідом за бабками побігли стежкою вниз. Характер світла став дещо іншим: окрім холодних антаричних променів прожекторів, що ними освітлювали ліс цепеліни, по стовбурах дерев також ланцювали відблиски полум'я.
Віл озирнувся через плече. У заграві бою обличчя пані Кольтер було схоже на трагічну театральну маску, її деймон жалісно припав до неї, а вона стояла на колінах і, простягаючи до дітей руки, кричала:
— Ліро! Ліро, любове моя! Скарб мого серця, моя маленька дівчинко, моя єдина дитино! О Ліро, не йди, не залишай мене! Моя люба доню, ти розриваєш моє серце…
Тіло Ліри затрясли несамовиті ридання — зрештою, пані Кольтер була її матір'ю, й іншої матері в неї не буде. Віл побачив, як по обличчю дівчинки потоком полилися сльози.
Але доводилося бути безжальним. Біля голови хлопця з'явилася бабка — либонь, маленький чоловік спонукав їх бігти швидше. Віл схопив Ліру за руку та потягнув її за собою по стежці, подалі від печери. У його лівій руці був заляпаний кров'ю пістолет пані Кольтер — коли він ударив мавпу, його рани на руці знову відкрилися.
— Прямуйте до вершини скелі, — сказав чоловік на бабці, — та здавайтеся африканцям. Вони ваша єдина надія.
Пам'ятаючи про гострі шпори, Віл нічого не сказав, хоча й не мав щонайменшого наміру слухатися чоловіка. Він знав, куди йому слід бігти — до вікна за кущем. Тож він пригнув голову та щосили припустив стежкою, слідом за ними бігли Ліра та Ама.
— Стій!
На їхньому шляху стояли троє чоловіків у формі швейцарської гвардії — білі чоловіки з арбалетами та рикаючими деймонами-вовкодавами.
— Йорику! — відразу заволав Віл. — Йорику Бернісон!
Поки вони бігли, він чув десь неподалік ричання ведмедя та тріск гілок, а також крики солдатів, яким не поталанило опинитися на його шляху.
Але на допомогу йому прийшов не ведмідь, а ангел — це Балтамос, від відчаю втративши голову, невідомо звідки з'явився на просторі між дітьми й солдатами. Украй здивовані, чоловіки застигли, викотивши очі, й у тому не було нічого дивного — не щодня перед тобою виростає з повітря мерехтливий привид.
Але вони були тренованими вояками, і наступної миті їхні деймони стрибнули на ангела, несамовито виблискуючи іклами в темряві. Під цією психологічною атакою Балтамос схибив: перелякано зойкнув, забив крилами та злетів у темряву. Віл у розпачі спостерігав, як примарна постать його друга та проводиря зникає з поля зору серед гілок.
Ліра дивилися на все це круглими від подиву очима. Минуло лише дві чи три секунди, але цього часу швейцарцям вистачило, щоб перегрупуватися, і їхній командир уже підводив арбалет, тож у Віла не було вибору: він скинув пістолет, охопив рукоятку правою рукою та натиснув на спусковий гачок. Від віддачі його кості болісно занили, але куля влучила чоловікові просто в серце.
