Голова Дракона - Тендюк Леонід Михайлович (читать книги бесплатно полностью txt) 📗

Таке міг зробити, до речі, й Анатолій Мотовило, той матрос-«грамотій», із яким я колись плавав і хто потім, погнавшись за довгим карбованцем, списався з «Буревісника», розвів свиней і заходився ними торгувати.

Ну, а я… Чи щасливий я? Мабуть, щасливий. Життя — суворе й прекрасне!

У мене є мама, яка любить мене найбільше за все на світі і до якої я — милі, солодкі згадки! — після плавання вертаюся перепочити. Є Наташа, друзі, море, кораблі.

Я ніколи не прагнув когось здивувати, викликати подив. Так роблять лише самолюбиві егоїсти, в яких немає й крихти совісті. І крізь нетрі Нової Гвінеї чи тороси Арктики пробиватися не збирався. Сталося само собою, що на долю мені випали і шторми, й джунглі, й вороги, не вигадані — справжні, які заважають жити, зазіхають на все живе і з якими — перемогти або померти! — боротимуся до останку.

…— Так що ж ми вирішили, Кіме Михайловичу? — порушив мовчанку Альфред.

— До висілків на узбережжі зараз іти небезпечно, — пояснив він. — Доведеться зачекати.

Ми залишили панданус, розлоге дерево, на якому зустрілися з Бараратою, і разом майнули на захід, до затоки, де, за свідченням тубільця, колись велися фосфатні розробки і стояли бараки.

Місця ті людьми забуті, а зараз і недоступні: колишня дорога заросла гущавиною. Отже, американці туди не доберуться. Принаймні — суходолом.

НЕПРИКАЯНІ

Це було невдовзі після зустрічі з Бараратою. Ми пробиралися — де по ліанах, де низом попід приземистим підліском — на захід.

— Якщо там, як твердить наш друг, є бараки, то найдуться й дошки і колоди.

— А з них можна змайструвати човен! — зрадів я.

— Ось про це я, хлопці, й подумав, — повів далі Кім Михайлович. — Човен краще будувати не на відкритому узбережжі, а десь у затоці — надійніше.

Проте до затоки добратися не вдалося…

Барарата насторожився, подав знак, щоб ми зупинились.

Довкруг здіймалася густо-зелена стіна лісу. Хащі, як і раніше, були непролазні. Крики папуг, вереск мавп пронизували вранішню тишу. Та слух тубільця вловив ще й інші.

— Ма хандріна, [42] — сказав він, показуючи на височезні дерева. І, глибоко вдихнувши повітря — ніздрі його здригнулися, — тихо додав: — Сентрока. [43]

Але хоч як ми вслухалися, нічого, крім лементу мавп та папуг, почути не змогли. І трунок лісу — дурманливі квіти, пряний сандал, кориця, мірт, ще десятки дерев із п'янкими пахощами — владарював неподільно.

А все ж Барарата помилитися не міг. Як він сказав, що потягло димом, то так воно і є — десь вогнище.

Крадькома попрямували до дерев, на які звернув увагу тубілець.

У джунглів свої закони: господар у них той, хто зрісся з ними навічно. Так було споконвіку. Лише в наші дні, в час електроніки, всевидячих телеекранів-пеленгаторів, новітньої техніки, коли, як мовиться, можна «засікти» й відшукати навіть голку в копиці сіна, — ключі од брами до нерозгаданих джунглів потрапили в руки білої людини. Тубільцям тепер — це зрозуміли жителі Носі Мазави — немає порятунку і в глухомані: народ приречений на знищення й вимирання.

І все ж, незважаючи на те, що проти них, дітей природи, білі зайди використовують найдосконаліші технічні засоби — вертольоти, пеленгатори, «людиновловлювачі», — тубільці не втратили вміння зливатися з довколишнім середовищем, ставати в ньому непомітними, а своїм гострим зором і слухом угадувати щонайменше наближення небезпеки.

Не встигли ми наблизитися до тих великих дерев, як у гущавині почулись удари барабана — хтось забив тривогу. І, ніби плюскіт хвиль, серед листя й гілля залопотіло безліч ніг — лісовики тікали.

У видолку, біля поваленого дерева, куди ми підійшли, ще горів огонь. На жару пеклися, обвуглені з боків, гулясті кореневища. То був батат — солодка картопля тутешніх земель.

Поряд лежала видовжена, схожа на гарбуз або величезний огірок, до половини наповнена водою пляшка — калебаса. До речі, це був таки «живий» посуд — висушений гарбуз.

На прим'ятій траві, ніби згустки крові,— червоніли плями від пережованого й виплюнутого бетеля — листя перцю, в яке загортають вапно та потовчені плоди арекової пальми. У тропічних краях бетель заміняє і тютюн, і водночас жуйку.

Мешканці джунглів, мабуть, обідали або тільки-но збиралися обідати, і ми їх зненацька налякали.

Барарата вихопив із багаття підвуглене кореневище, розломив, як розламують печену картоплю, пополам — солодкий, запашний дух вдарив у обличчя, викликав притуплене почуття голоду. У мене мимоволі потекла слина.

«Картоплі» на жару лежало багато — не об'їмо ж ми тубільців, якщо візьмемо дві-три штуки! І, ніби вгадавши наші думки, Барарата вихопив із вогню ще кілька бульб батата.

Кожному припало по половинці. Їли, аж за вухами лящало.

— Я і вовка з'їв би, — впоравшись із своєю порцією й хитро поглядаючи на вогнище, обізвався Заєць.

— Ні, Альфреде! — зупинив його командир. — Ми не повинні порушувати благородних традицій полярників і тайговиків: завжди треба дбати про того, хто прийде після тебе.

— Та я… Та ми… — зніяковів Заєць.

— Гаразд, — на знак згоди махнув рукою Кім Михайлович. — Смачного — потроху. Перебили голод — от і добре.

Він, ніби огороджуючи вогнище, розкинув над ним руки, даючи зрозуміти Барараті, який уже збирався брати батат: мовляв, не треба! Але тубілець викотив із жару картоплину.

— Кіме Михайловичу, може, він, неборак, голодний — нехай їсть, — заступивсь я.

— Ну, звичайно, — нехай обідає.

Але тубілець і не збирався їсти сам — він розломив картоплину і одну половинку подав Лоті, а другу — мені.

Хоч як кортіло їсти, я відмовився. Проте Барарата не хотів брати назад. Тоді я підійшов до Лоти, — бовдур, спіткнувся — гаряча бараболя впала дівчині на коліна, — і галантно, з гасконським чи, може, іншим прононсом, як то робили славетні мушкетери, сказав:

— Mademoiselle, mille pardons, [44] — і, піднявши із землі, подав красуні забруднений спорохнявілою корою батат.

— О, Васка-Кваска! — радісно вигукнула вона. — Merci bien. [45]

Що не кажіть, нам щастить. Неждано-негадано за останній час ми зустріли самітного Барарату, а ось тепер групу тубільців. З одного боку, це, безперечно, добре. Значить, у лісових нетрях ми не одні. Тож якось буде: тубільці нам допоможуть. Але інше… Якщо тут переховується багато втікачів, янкі можуть натрапити на їхній слід — помітять дим із неба, з вертольота чи іншим способом запеленгують скупчення людей. Правда, місце з вогнищем, де ми зараз, постійної стоянки не нагадує. Напевно, тубільці зупинилися тут перепочити.

Невже вони так налякалися, що втекли світ за очі, залишивши навіть «стіл»? Втім, американська солдатня — «pilleur», грабіжники й бандити, як сказала про цих людоловів Лота, — страшніші за змій, за мамбу-крокодила, від якого остров'яни зазнають стільки лиха.

Той, хто побував у їхніх руках, знає: вони — не люди. Жорстокі, кровожерливі звірі! Потрапити до американців — неминуча смерть. (Та ми це й самі добро знаємо.) І тубільці вибрали джунглі — неприкаяність, напівголодне існування.

Нараз Барарата затулив долонею рота — знак мовчати. Ми підкорилися наказу. Нашорошивши вуха, він прислухався. Вслухалися й ми. Але… Те саме: папуги, дрозди, мавпи — їхнє нескінченне базікання, сварки, лемент.

Тубілець гукнув:

— Тофіодрано!

Ніхто на його голос не відповів.

— Тофіодрано! — повторив він. Різноголоса музика лісу поглинула крик.

І втретє гукнув Барарата (Лота пояснила, що «тофіодрано» мовою тутешніх племен означає: «вітер з моря». Цей вислів, як і «орамбаратра» — «сильний дощ», служить запрошенням, паролем для спілкування незнайомих тубільців між собою.

Здалеку, приглушено й тихо, ніби голос просочувавсь із землі, почулося: