Із медом полин - Куява Жанна (читаемые книги читать txt) 📗

«Нічого не хочу, нічого-нічого, – шепотіла, йдучи стежкою до хати. – Тільки дитину, дитину, дитину…»

Вона вже доходила до веранди, як за яблунею, біля курника, помітила знайому постать.

– Вітьку, ти? Ну й нащо прийшов? – спитала нічного гостя.

– Ого, сердита ти стала, Квітко-Маргаритко, – Віктор наблизився.

Ритка зупинилася коло вхідних дверей, намірилася їх відчинити.

– Опше-то, життя несолодке випало! – відрізала.

– Та чи я так багато нагірчив у ньому? – Віктор і сам не розумів, кому поставив те питання – Ритці чи, мо’, собі?

– Ні, Вітьку, ти був найсолодшим у моєму житті! Тільки щось мені од цього, опше-то, не холодно й не жарко, – натиснула на клямку.

– Та зачекай, Ритко, я ж тільки спитати хотів, як ти? Що поробляєш після…

– …Після того, як знову стала жити сама? – обернулася до гостя. – Та добре! Я ж, опше-то, мало буваю сама, Вітьку, ти ж знаєш! Дружина хіба новин тобі не доносить? Що цього разу почув? Чи й справді просто так прискакав? – Маргарита наче вже й не поривалася до хати, присіла коло дверей, дістала пачку з сигаретами.

– Усе куриш…

– Угу, – тільки й мовила, затягаючись першим димовим кужелем.

– Тобі ще дітей народжувати, – проказав Віктор, здавалося б, заяложену фразу.

Почувши те, Ритка підвелася, викинула щойно прикурену цигарку й мовчки зачинила за собою двері веранди.

Але здибанка на цьому не скінчилася. Віктор узявся стукотіти у вікно, біля якого, знав, спала Маргарита. І настирливо просив:

– Ритко, ну вийди, будь ласка! Ритко, прошу, ну вийди!

Вийшла. А про що їм було говорити? Віктор здушив молоду Крадуниху в обіймах, обсипав жаркими цілунками, поволік у сінник, де лежав оберемок свіжого зілля. І зав’язла горе-парочка на тім бадиллі у ще одному солодкому гріху…

Минав другий місяць після офіційного розлучення Рити з Сашком. Молода Крадуниха знову стала смакувати солодку свободу. Часом посеред ночі вибігала до Віктора, а ще внадилася до сільського клубу, де за товаришок їй були вже набагато молодші дівчатка.

Щоправда, раз чи два на місяць, коли додому приїжджала Валька, то вона неодмінно забігала й до неї.

– Ну, як ти тут, подружко? – запитувала сільську товаришку Валька. – Усе воюєш зі своїми хатніми?

– Та воюю, – відказувала коротко Рита. – А ти як? Уся в сім’ї?

– Чому? Не тільки! У мене ж робота улюблена й дуже цікава! Я серед книжок живу, Ритко, а це однаково, що зі всім світом дружити! Правду хтось із великих сказав, що з книжкою навіть на безлюдному острові не почуватимешся самотньою. Не уявляю, як жила б я без улюблених письменників, їхні творів…

– Таж якось жила б, – утрутилася Рита. – Як ото я, – зареготала.

– Ой, Ритко, ну ти й сказонула! Тьху на тебе, – не добирала слів містянка. – Знаєш, про що я тепер мрію? – мовила, спираючись на спинку м’якого, з широкими бильцями крісла.

– І про що? – спитала Маргарита чи то з цікавості, чи то з увічливості.

– Я мрію зібрати велику бібліотеку з автографами сучасних письменників, – натхненно відповідала Валя. – Бач, зі столиці вони до нас рідко приїздять, але, сподіваюся, що незабаром я сама в службових справах до Києва їздитиму, уявляєш, Ритко?! – здійняла руки вгору й плеснула в долоні. – Там я бачитимуся з нашими популярними літераторами!

– Класно, – тільки й мовила Рита.

– Без мудрих людей, без їхніх порад, настанов, цікавих думок, Ритко, без цього всього ніколи не станеш мудрою, – вела своє Валька. – Не знаю, як ти тут в оцьому манюньому світику живеш… Наші ж люди навіть не уявляють, як воно там, за вікном, – згадала приказку.

Ритка дослухала подругу, намагалася щиро радіти з її захоплень, зрозуміти їх. Але насправді й не уявляла, як це – ставити питання й дивитися в живі очі тим, кого хіба в газеті чи по телевізору бачиш. Вона не відкидала того, що ось уже двадцять четвертий рік вариться в іншому, ніж Валька, казані. Але нікуди з нього вона не втече. Та й призвичаїлася вже. І нічого ліпшого не хотіла…

Валька їхала собі в обласний центр, а в Маргарити інші клопоти. От усі в селі повикопували картоплю, а в неї на городі ще й кіт не валявся. Андрон і носа не потикає на поле, йому б до бражки добратися й гепнути на ліжко. Мати й собі хіба вранці пару скопців розкопає – до першого сніданку… Баба… Та яка з неї робітниця?! Отож мусить Ритка когось на підмогу кликати. А кого ж, як не Аркашу, завсідного підручного?! А ще Людку-сестру з чоловіком Андрієм. Запряжуть коня та й виорють оті сімнадцять рядків із картоплею. А як не зберуть за день, то буде завтра… Однаково не копачкою гребти, спину гнути.

Так і вчинила цієї осені Маргарита. Скликала помічників, виорали картоплю, зібрали по кілька мішків маленької, середньої та великої – на деруни… Ґрунт коло Крадунишиної хати хоч і був од пирію абияк оброблений, але ж то чорнозем! Він таки не рівня піскам, що здебільшого панували в їхнім селі, а родючий, ядерний! Бодай у цім поталанило Чикунам. Уже не без їдла зимуватимуть.

Потрудилися Маргаритині помічники на славу. Зосталося дозбирати чотири рядочки. То вже їй, Риті, завтра на півдня роботи.

Увечері трудівники сіли випити-закусити за добру роботу. Розстелили в садку під вишнями велике простирадло, поставили на нім миски з порізаним салом, малосольними огірками, вчорашньою товченою картоплею, розігрітою на газовій плиті (Ритка на гарячий осінній сезон якраз заправила балон), смаженими яйцями з цибулею; пошматували чорний із кмином хліб, що ним вельми добре занюхувати випиту порцію міцної горілочки. А ще Людка принесла з дому солоного, як ропа, оселедця. Бо в своєму хазяйстві вони з Андрієм холодильника поки не мали, тому чимало наїдків, зокрема сир, масло та свіже молоко, зберігали в покліті.

Ця господарська прибудова мала такі властивості, як ото льох, і правила Людці й багатьом іншим хазяям на Поліссі за холодильник. А що хатина, в якій мешкала з Андрієм, була престара, то в ній мудрі пращури частину сінець відгородили і ззаду прорубали вхідні двері. Вікон у покліті не було, а на долівці – збита з глини земля, що утримувала сталу температуру. Тож за теплої погоди Людка тут зберігала всілякий набіл, [59] а взимку – картоплю, квашені огірки, капусту, яйця…

Стара ж Крадуниха свого часу й про таку прибудову не подбала. Тому нетривкі продукти Маргарита носила на схов у Людчин покліт.

Повечерявши, Людка з Андрієм поспішили додому, бо ж і собі хазяйство треба порати. А Ритка, захмелівши од радості, що з картоплею так пощастило, й водночас од випитої бурячанки, зосталася погуторити з несміливим Аркадієм.

Незчулася, як Аркаша… поклав руку на її праве плече й неначе пригорнув до себе. Ритка й далі завзято щось розповідала, ніби не завваживши сміливого вчинку давнього друга. Але цього разу той, що не по дівках, виявив завзяття. Він перебив Ритчину повідь, мовивши:

– А чи не наллєш іще по сто за таку файну нашу роботу?!

– Авжеж наллю, Аркашко! – відповіла господиня й схопилася наповнювати чарки самогонкою.

Оте «Аркашко» видалося хлопцеві таким ніжним, так зайняло душу, що він похапцем перехилив налите й не став зволікати – міцно стиснув Ритку за плечі й уп’явся в її губи, які й собі допіру проковтнули гірких сто грамів бурячанки.

Аркадій піймав себе на думці, що нехай би нагло пропали впень усенькі його прожиті абияк роки, тільки б оця мить тривала якнайдовше. Хлопець заціпенів-застиг у палкім поцілунку й отямився лише тоді, коли Ритка відсахнулася й випалила:

– Ти що, Аркашо, геть уже п’яний?!

– Ні. Чому? – серйозно відповів на те Аркадій. – Ще од п’яти чарок горілки я не чманів, – не показуючи очей, несподівано для Рити знову прикипів до її солодких губ.

– Аркашо, та що з тобою?! – І цього разу Рита відштовхнула від себе настирливого залицяльника. – Чудний якийсь! – голосно засміялася.

Аркадій присоромлено понурився, сховав очі. Рита вперше в житті побачила перед собою на диво скромного, нехитрого хлопця, який, скоцюбившись, сидів коло її підібганих під себе ніг і нічого од неї не вимагав, не просив, лише гучно й неспокійно посопував.