Гоцик - Дашвар Люко (читать книги бесплатно полностью TXT) 📗
– І скільки ж мені чекати? – пробурмотів роздратовано.
Сонце уже схилялося до мрій про файні сни. Притишило спеку. Густі тіні розляглися пагорбами і низинами. Підозрілі ворожі звуки заполонили вечір: навколо Ілії на землі, у повітрі зашаруділи-застрекотіли-завили незнайомі комахи, тварини…
– Не повернеться!
Ілія вишкрябався з каміння. Закинув на плечі свій рюкзак, підхопив Гоциків. Посунув до дороги. «От і все! – колотилося серце. – От і все!»
Вийшов на дорогу. Один кінець її впирався у містечко, інший зникав у густих присмерках.
– Прощавай, Гоцику.
Махнув рукою містечку, швидко пішов у протилежний бік, у темряву. На душі – як у неприбраному хліві. Серце ревіло тоскно, як ті корови, що їм вік не виходити з того хліву. Ілія не жадав чути серця, уперто розмірковував уголос:
– За все треба платити, Гоцику! За всі примхи і глупства! За вбивство! За ідіотську забаву – нести покійника чортзна-куди! І хіба то нелогічно, що тебе покараю я? Це – правильно. У тому є вища справедливість і логіка. Однаково ти б розтринькав скарби на дурню. На радість, на коней, жінок… А я… Я усе прорахував. Спочатку – непримітний будиночок з черепичним дахом. А потім уже…
Ілія перечепився через камінь. Зупинився. У густих сутінках почув голос Гоцика.
– А ти бухгалтер…
– Ні! – загорлав так гірко і голосно, що темрява в той же час наповнилася ворожими рухами й звуками.
– Ні, – горлав, як навіжений. – Ненавиджу! Не смій називати мене бухгалтером!
Замовк, озирнувся у бік вогнів містечка, що вже ледь жевріли вдалині.
– Ненавиджу, – прошепотів, пішов на ті вогні.
– Ненавиджу! – повторював знову і знову, приречено крокував до того, від кого так сильно жадав утекти раз і назавжди.
Містечко зітхало уві сні тихим шелестом листя, протягами у відкритих вікнах. Ілія дійшов до невеличкої площі біля мандаринових дерев, зупинився. Навпроти – темні вікна крамнички «Вовна. Сукно». І де Гоцика шукати?
Насторожено пішов до крамнички: між її фасадом і сусіднім будинком – вузький прохід. Заглибився. Бокова стіна крамниці переходила у невисоку кам’яну огорожу, що огинала немалий задній двір, причепурений настільки ретельно, що й при місяці виблискував рівним газоном, лапатими пальмами, зажуреними квітами.
Ілія переліз через огорожу, зазирнув у перше ж прочинене вікно, з якого вітерець вимів білу завіску. То була спальня Ізідори. Ілія причаївся біля вікна, витріщився: усе ніяк не міг роздивитися дівчину – лежала на широкому ліжку майже гола, прикрита тільки короткою напівпрозорою мереживною сорочиною на тонких лямках. Довге чорне волосся – хвилями по подушці. Одна ручка впала з ліжка, пальчиками торкалася підлоги. Час підганяв – шукай Гоцика! Ілія тупцював під вікном, зрушити не міг – ніби без того, щоб торкнутися Ізідориної щоки, надалі усі шляхи тупикові.
«Залізу! Не потривожу. Тільки роздивлюся…» Роззирнувся полохливо – тихо. Уже заніс ногу до підвіконня, та раптом двері у дальньому кінці будинку із рипінням розчахнулися…
Ілія відсахнувся, присів під трояндовий кущ біля Ізідориного віконця, визирнув.
З будинку у двір вийшли двоє чоловіків. В одному із них Ілія впізнав пузатого Ізідориного тата. Вів у глибину двору до столу із лавами під пальмами високого міцного парубка.
Гоцик? Ілія напружив очі. Парубок задьористо хитнув головою, відкидаючи з лоба пасмо довгого русявого волосся.
Ні… Не Гоцик. Чоловіки усілися за стіл під пальмою. Синьйор Санчес дістав з кишені кілька купюр, поклав перед парубком.
– Це аванс, – поспішив заспокоїти співрозмовника, бо парубок спритно ухопив гроші, роздивився із прикрістю, обурено кинув на стіл.
– Дві тисячі євро, синьйоре Санчес! – мовив категорично.
– Побійся Бога, Педро, – роздратувався Санчес. – Хіба то праця – прослідкувати за чужинцем, зателефонувати мені, повідомити, куди саме йде і де той його товариш убогий.
Ілія затрусився від ненависті. «Ненавиджу! Ненавиджу!»
– П’ятсот! – оголосив Ізідорин батько.
– Можу і за сотню погодитися, – відповів нахабний Педро. – Бо ж усі бачили: той чужинець до біса багатств вам приніс…
– Це придане! Ізідорине! Уже й у банк відвіз! Немає нічого! – заспішив Санчес. – Хоч ріж мене…
– …І, певно, собі той чужинець щось лишив, – продовжував парубок, ніби не чув співрозмовника.
– Де там?! Усе віддав.
– Навіщо ж вам знати, куди піде?
– Боюся, Педро. От хрест святий, боюся. Дивний чужинець. А як передумає, повернеться. Почне мордувати… Страшний. Ох і страшний. Очі холодні. Так і їсть тими очима… Ізідора постелила йому у малій кімнатці біля кухні, заснула, бідаха, а мені сну нема. Страшно. Ото й хочу узнати, куди подінеться.
Педро недовірливо скривив пику, підвівся, заходив навколо столика.
– Тисяча.
– Свята Діво Маріє! – синьйор Санчес підскочив, замахав руками. – Йди! Йди геть, Педро! Я краще старого ідіота Гомеса попрошу. Він безплатно сяде на свій довоєнний «опель», провітрить його у горах. За самий тільки бензин! Ви тільки подивіться на цього неробу! Мати з батьком удосвіта вже на виноградниках, а він тільки те й знає, що вино дудлити та легких грошей чекати. Йди геть, бастарде! І п’ятисот не заплачу! Підсяду до Гомеса в «опель», сам поїду і перевірю, щоб від чужинців і сліду не лишилося.
Педро насупився.
– Добре. Давайте гроші.
– Ні! Знаю я тебе! Спочатку зателефонуєш і повідомиш, де ті чужинці. А я перевірю! Перевірю. І тільки як переконаюся, що живі і здорові, що йдуть геть… Що не чіпав ти їх… От тоді-то й заплачу. А тепер – тільки аванс. Не хочеш брати – твоя воля.
Синьйор Санчес уже потягся до купюр, що так і лежали на столі. Педро зловчився, вихопив гроші, поспіхом сховав у кишені.
– Жадібна ви людина, синьйоре Санчес.
– Ти ще мене не судив, неробо! Горбом заробляю… Доньку сам виростив! Тому й гроші ціную! – Санчес ухопив парубка за руку, смикнув до себе. – Уважно слухай… Додому йди. Та не пияч! Спати лягай. Як чужинець вранці прокинеться, я тобі зателефоную одразу ж… Як поряд буде, скажу: «Більше не привозь вовни, Педро! Мені би стару продати». Запам’ятав?!
– І що далі?
– Одразу поряд із крамницею маєш бути. Чекати. Як чужинець вийде з дому, цинкуй… Та так, щоб не помітив тебе.
Педро кивнув. Пішов до огорожі, до трояндового куща, під яким ледь дихав від жаху Ілія.
– Куди це ти?! Чи хвіртки нема? – гукнув Ізідорин батько.
– Мені так до дому ближче, – недобре буркнув парубок.
Пройшов за півметра від Ілії, та уже надто гнівався на Санчеса для того, аби навкруги роззиратися. Перестрибнув через огорожу, попхався порожньою вуличкою геть.
– Ох, смердота… – Ізідорин батько повернувся до столика під пальмою, позіхнув – спати час! – та не пішов до будинку. Дістав люльку з груші, запалив, запахкав димом.
Трояндовий кущ немилосердно колов Іліїне обличчя, та хлопець відчував тільки скіпки безпорадних думок. «Що робити?!» – метушилися, як перелякані курки по подвір’ю. І жодної слушної. Сама маячня. Підхопитися і гукнути: «Брате! Прокинься! Біда!» А чи застрибнути в Ізідорину кімнату, розштовхати: «Помагай! Не дарма ж тобі Гоцик стільки скарбів відвалив! Вставай і роби щось, бо вранці твій тато направить за нами злодюжку, а в того, з усього зрозуміло, щодо нас свої наміри…» Та першість посеред ідіотських планів посіла ідея вкрасти у синьйора Санчеса телефон.
«Дебіл!» – вилаяв себе подумки.
Сперся руками на землю, аби зручніше витягнути шию, прослідкувати за Санчесом. Намацав на землі покинуту мотику. Ухопив. Вдивився у столик під пальмою – синьйор Санчес куняв на лаві з запаленою люлькою в руці.
Ілія розігнувся повільно. Зиркнув під пальму – спить. Зробив крок. Другий. До дверей будинку – кроків двадцять. Середина шляху пролягала повз столик, за яким посапував Санчес.
Ілія затаїв подих. Серце зупинилося на мить. Посунув тихо. Уже оминув дядька, уже двері – на відстані випростаної руки… Уже бачив, як розшукує малу кімнатку біля кухні, розштовхує Гоцика, шепоче гарячково: «Прокидайся! Треба тікати». І хай тільки Гоцик скаже потім, що Ілія не врятував його…
