Грішниця - Печорна Олена (читать книги онлайн полностью без сокращений txt) 📗

На мою появу, тим паче повернення там ніхто не чекав, навіть Олег Євгенійович розгублено вдивлявся в обличчя, ніби перед ним з’явилася примара, а оговтавшись, наказав поселити до іншої кімнати, оскільки моє ліжко вже давно перестало бути моїм. Перші дні директор не зачіпав, очевидно, вирішив, що цього разу діяти потрібно більш виважено й тонко, аби першою не витримала я. Це була розумна ставка, адже саме в перші дні було найважче. Холодна байдужість, відверта ворожість, нерозуміння й осуд, шушукання за спиною, звинувачення прямо в обличчя. Я мовчала. Це була єдина доступна зброя. Та і що кому можна було пояснити? Просто знала, що маю витримати, тому й терпіла, ще робила те, заради чого примусила себе повернутися сюди, – навчалась. Я не розлучалась із підручниками й на мить, часом від потоку інформації голова йшла обертом, але потрібно було наздогнати пропущене, тому розслаблятися часу бракувало. Учителі ж відверто знизували плечима, мовляв, чому це раптом навчання стало для мене життєво важливим.

– Дурна, – крутила біля скроні моя нова сусідка по кімнаті й починала створювати новий шедевр макіяжу біля дзеркала. Галя була дивовижним поєднанням безтурботного метелика з отруйною змією. Симпатична від природи, вона твердо вирішила не заривати, як то кажуть, талант у землю, до того ж, аргументів щодо такого свого вибору могла навести стільки, що рахунок губився десь на цифрі п’ятдесят. Підозрюю, що моєю новою сусідкою вона стала не випадково – наочний приклад для наслідування, однак її здатність переконувати переоцінили.

Витримавши паузу, Олег Євгенійович усе-таки вирішив нагадати про себе. Мене викликали до кабінету директора вже під вечір. Пам’ятаю, як ішла коридором, у вікна зазирали сутінки, а серце калатало часто-часто, немов після могло зупинитись.

– Заходь, Ларисо, сідай.

Директор відірвав погляд від документів й оглянув із голови до п’ят, посміхнувся, а потім хмикнув:

– Ну, і навіщо було тікати, бігати? Що надумала, красуне?

Мене затрясло, кисню бракувало. Я дивилася на нього й ненавиділа, ненавиділа цю ласу посмішку, ці медові нотки в голосі, чисті руки. В одну мить до горла підступила нудота, я кинулася до вікна, рвучко відкривши його, подивилася вниз на сірий асфальт і обернулась.

– Якщо хоч пальцем зачепите чи хтось із ваших друзів – мені втрачати нема чого. Або себе, або Вас. Я зможу.

У директора на чолі виступили дрібні крапельки поту, він витягнув руки вперед, даючи зрозуміти, що нічого такого робити не збирається і, ковтаючи слину, прошепотів:

– Усе зрозуміло. Злазь, дурна. Я не чіпатиму, слово даю. Я істерично розсміялась:

– Слово честі, кажете?

– Дочкою клянусь, злазь.

Зіскочивши з підвіконня, я вилетіла з кабінету, збивши з ніг прибиральницю, тітку Клаву Оговтавшись у своїй давній схованці під самим небом, зрозуміла, що бій виграно, от тільки страх нікуди не зник. Ось хто справжній ворог, і цей ворог – у мені.

Усі наступні дні Галя кидала косі погляди, очевидно, намагаючись вирахувати ступінь мого божевілля, я ж посміхалась у відповідь:

– Не бійся, це не заразне. А шкода.

– Чого радієш, навіжена? Кому потрібні ці твої книжки, га? Розумний чоловік тобі діло пропонує, живі гроші, а ти… дурна.

Я відмахувалась і знову сідала за книжки, попереду були випускні іспити, і до них потрібно було готуватися. Коли вони залишилися позаду, в атестаті стояли самі «добре» й «відмінно». Здавалось, це і є порятунок, нехай перший крок до нього, але цей крок зробила я сама.

За кілька тижнів до випускного мені прийшов лист із-за кордону, писала Сніжана.

Я притисла листа до грудей і розплакалася від радості на своєму горищі. Скоро я піду звідси, зовсім скоро воно опустіє зовсім, хоча… На моє місце обов’язково знайдеться нова дівчинка з власною історією самотності.

Коли Олег Євгенійович вручав паспорт з атестатом, нахилившись до вуха, прошепотів:

– Може, у тебе все-таки вийде, але якщо раптом щось, то знаєш, до кого звертатися.

Я міцніше стисла документи в руках.

– Не доведеться, не чекайте.

Ні Тетяни Сергіївни, ні Олександра Володимировича на випускному я так і не побачила, однак усі ми посміхалися в об’єктиви фотоапаратів з однаковою тривогою та сподіванням в очах, дехто навіть плакав. Випускники інтернату робили перший крок у дорослий світ, якби ж ще на нас там хтось чекав.

День випав меланхолійний. Весь час хотілося спати і, здавалось, усе навкруги позіхає, навіть Шавко у своїй будці. Лариса зробила усі свої звичні справи і, зручно вмостившись у ліжку, почала роздивлятися побілену стелю, слухала биття годинника й ні про що не думала. Марія Степанівна брязкала посудом у сусідній кімнаті й тихесенько наспівувала. Врешті-решт жінка припинила опиратися й провалилась у сон. Не снилося нічого, хоча, може, щось і снилось, просто сни при денному світлі нетривкі й полохливі. Коли почало сутеніти, у гості завітала Ніна, уважно подивилася своїми темними очима кудись вглиб і сказала:

– Привіт.

Лариса потягнулась у ліжку, прощаючись із рештками снів, неквапливо сіла.

– Привіт, щасливице.

Ніна озирнулася довкола.

– Це ти про кого? Наснився хто?

– Теж мені жартівниця. Зізнавайся, що цього разу турбує чи хто?

Ніна здивовано вигнула брови.

– У мене це, напевно, ось тут написано, на лобі.

– Ага, і великими літерами. Ходімо вечеряти, у нас сьогодні запечена гуска, справжній шедевр кулінарії, можеш мені повірити.

Марія Степанівна дбайливо накривала на стіл, продовжуючи наспівувати. Жінки переглянулись, і Ніна поцікавилась:

– Маріє Степанівно, Вас, напевно, уже хтось зі святом привітав?

Старенька замовкла на півслові й замислилась.

– А що за свято сьогодні? Щось не пригадую.

Лариса подивилась услід за господинею на відривний календар, що висів на стіні. Чотирнадцяте лютого. Ніна ж, зачаровано оглядаючи запечену гуску з усіх боків, повідомила:

– Яке свято? День усіх закоханих, або ж Святого Валентина. Чули про такого?

– А, то нове свято, закордонне. Чула, та хіба ж воно мене стосується?

Ніна отримала на свою тарілку апетитний шматочок м’яса й серйозно зауважила:

– Як сказати. Я тут випадково на дядька Федора наштовхнулась, коли до Вас заходила. Йшов по вулиці й співав «Маруся, раз, два, три…» Не знаєте, чого б це?

Жінки розсміялися, а Марія Степанівна замахала руками.

– Смійтесь, смійтесь. Нам, старим, День закоханих чужий, не звикнемо вже. А вам, молодим, чим не свято.

Лариса закивала й уважно подивилася на подругу.

– Правда-правда, от мені цікаво, чому це ти, Ніно, у такий день тут нас об’їдаєш? Святкують же з коханими. Не заблукала, бува?

Ніна винувато опустила очі в тарілку.

– Я не впевнена, що це потрібно робити. Просто… відчуваю, що свято може… не знаю. Хіба варто починати нове, коли зі старим не розпрощався.

Марія Степанівна замислилась:

– Так-то воно так, а якщо нове допоможе швидше зі старим покінчити? У народі ж кажуть, клин клином.

Ніна замучено посміхнулась:

– А раптом клин не підійде?

– Як ні, то й ні. Не судилося, значить. А спробувати варто, щоб потім не шкодувати.