Вогнем і мечем. Том перший - Сенкевич Генрик (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
Поки люди волокли човни, пан Скшетуський придивлявся до цієї дивовижі природи. Страшне видовище вразило його зір. Через усю ширину впоперек річки тяглися сім скелястих визубнів, що стирчали над водою, чорних, пошарпаних хвилями, які повиломлювали у них ніби ворота і проходи. Річка всією вагою води била в ці визубні й відлітала назад, відтак розшаліла, люта, спінена білими бризками, як нестримний скакун, намагалася їх перескочити, але відкинута ще раз, перш ніж хлюпнути через виломи, зубами, можна сказати, вгризалася у скелі, закручувалася в безсилому гніві у потворні круговерті, стовпами злітала вгору, закипала окропом і віддихувалася від утоми як дикий звір. А потім знову — ніби канонада сотні гармат, виття цілих вовчих зграй — схрапне, збереться на силі, і перед новим визубнем така самісінька боротьба, таке самісіньке шаленство. А над прірвами вереск птаства, ніби враженого цим видовиськом, а поміж визубнями похмурі тіні скель, що тремтіли на ковбанях, мов тіні злих духів.
Люди, що волокли човни, либонь, призвичаєні до всього цього, тільки побожно хрестилися, попереджаючи намісника, щоб він не дуже наближався до берега. Існувало повір’я, що тому, хто довго дивився на Ненаситець, урешті-решт здавалося щось таке, від чого він божеволів. А ще казали, ніби із водокручів часом виринали довгі чорні руки й хапали необережних, котрі надто близько підходили до води, і тоді страшний сміх розлягався в безодні. Ночами навіть запорожці боялися волоком перетягувати човни.
Того, хто сам на човні не перетнув порогів, до низового братства не приймали, але для Ненаситця робили виняток, бо його скель вода ніколи не покривала. Хіба що про Богуна сліпці співали, буцімто він і через Ненаситець пробився, та тільки ніхто цьому не вірив.
Перетягування човнів відібрало майже день, і сонце почало заходити, коли намісник знову сів у човен.
Зате наступні пороги подолали легко, бо вони були повністю залиті водою, і нарешті випливли на «тихі низові води».
Дорогою бачив пан Скшетуський у Кічкасовому урочищі височенну могилу з білого каміння, яку князь на згадку про своє перебування звелів насипати і про яку пан Богуслав Машкевич розповідав йому в Лубнах. Звідси до Січі було вже недалеко, та оскільки намісник уночі не хотів пливти Чортомлицьким лабіринтом, урадилися заночувати на Хортиці.
Він хотів також зустріти бодай одну живу запорозьку душу і попередньо дати знати про себе, аби стало відомо, що посол, а не хтось інший приїздить. Проте Хортиця здавалася безлюдною, що неабияк здивувало намісника, бо від Гродзицького він знав: на випадок татарського набігу тут завжди стоїть козацький загін. Скшетуський із кількома людьми навіть сам подався на розвідку досить далеко від берега, але всього острова подолати не встиг, бо у довжину він тягся на милю, а ніч опускалася темна і не дуже погожа. Тож йому довелось повернутися до чайок, які тим часом люди повитягали на пісок і порозпалювали на нічліг багаття від комарів.
Більша частина ночі минула спокійно. Семени й провідники позасинали біля багать — чатували тільки вартові, а з ними й намісник, якого після від’їзду з Кодака мучило страшне безсоння. А ще його трясла лихоманка. Часом здавалося йому, що він чує кроки, які наближаються з глибини острова, або якісь дивні голоси, схожі на далеке бекання кіз. Але він думав, що то йому вчувається.
Раптом, коли вже добре розвиднілося, перед ним зупинилася темна постать.
Це був челядник із варти.
— Пане, ідуть! — квапливо мовив він.
— Хто такі?
— Напевно, низові — душ сорок.
— Гаразд. Це небагато. Розбуди людей! Вогню додайте!
Семени враз посхоплювалися. Підкинутий очерет бухнув угору полум’ям і освітив чайки й жменьку людей намісника. Решта вартових теж приєдналася до гурту.
Тим часом безладні кроки безлічі людей чулися вже виразніше. Та ось вони стихли, зате хтось погрозливим голосом запитав:
— А хто там на березі?
— А ви хто? — у свою чергу спитав вахмістр.
— Відповідай, вражий сину, бо із самопала спитаю!
— Його високість пан посол від ясновельможного князя Ієремії Вишневецького до кошового отамана, — гучно мовив вахмістр.
Голоси в юрбі замовкли: певно, там почали радитися.
Знову почулися кроки, і за хвилю кілька десятків постатей виринули з темряви. По смаглявих обличчях, низькому зросту й вивернутих кожухах намісник відразу розпізнав, що це здебільшого татари. Козаків було лише кільканадцять. Скшетуському вмить сяйнула думка, що коли татари на Хортиці, то Хмельницький уже повернувся із Криму.
На чолі юрби був велетенського зросту літній запорожець із диким і жорстоким обличчям. Він наблизився до багаття й запитав:
— А котрий тут посол?
Довкола пішов сильний запах горілки — запорожець, напевно, був п’яний.
— Котрий же тут посол? — повторив він.
— Я посол, — гордо відповів пан Скшетуський.
— Ти?
— Хіба я тобі брат, що ти мені тикаєш?
— Май, грубіяне, повагу! — скипів вахмістр. — Треба казати: ясновельможний пане посол!
— На погибель же вам, чортові сини! Щоб вам серп’яхова смерть, ясновельможні сини! А навіщо це ви до отамана?
— Не твоя справа! А життя твоє від того залежить, як скоро я до отамана прибуду.
Цієї миті ще один запорожець вийшов із юрби.
— А ми тут із волі отамана, — сказав він, — пильнуємо, щоб ніхто од ляхів не приходив, а хто прийде, того маємо в’язати й доставляти, що ми й зробимо.
— Хто йде добровільно, того не в’язати не будеш.
— Буду, бо такий наказ.
— А чи знаєш ти, холопе, що таке особа посла? А знаєш, кого я тут представляю?
Але тут втрутився літній велетень:
— Заведем посла, але за бороду — отак!
Сказавши це, він потягся рукою до підборіддя намісника, але тої ж миті застогнав і, ніби вражений громом, упав додолу.
Намісник розчерепив йому голову чеканом.
— Коли, коли! — люто завили голоси в юрбі.
Князівські семени сипнули на допомогу своєму командирові, бахнули самопали, крики «коли! коли!» злилися з брязкотом заліза. Зчинилася безладна бійка. Затоптані в метушні багаття згасли, і темрява огорнула тих, що билися. Невдовзі ті й ті зійшлися так близько, що забракло місця аби замахнутися, і ножі, кулаки й зуби пішли в хід замість шабель.
Зненацька з глибини острова почулося чимало нових голосів і криків — до нападників поспішало підкріплення.
Ще хвилина, і воно прийшло б запізно, бо каральні семени вже брали над юрбою гору.
— До човнів! — громовим голосом крикнув намісник.
Загін на млі ока виконав наказ. На нещастя, чайки, надто далеко витягнуті на пісок, неможливо було тепер зіпхнути у воду.
А ворог тим часом із люттю пробився до берега.
— Вогонь! — скомандував пан Скшетуський.
Залп із мушкетів ураз зупинив нападників, які збентежилися, скупчились і в безладді відступили, залишивши кільканадцять тіл, що лежали, розкинувшись на піску; деякі з них конвульсійно смикалися, як рибини, витягнуті з води і викинуті на берег.
Водночас перевізники з допомогою кількох Семенів, упершись веслами в землю, вибивалися з останніх сил, намагаючись зіпхнути суденця на воду. На жаль, запізно.
Ворог почав атакувати здалеку. Плюскання куль по воді змішалося зі свистом стріл і стогоном поранених.
Татари, дедалі пронизливіше звертаючись до аллаха, підбадьорювали один одного. Їм вторували козацькі крики: «Коли! Коли!» і спокійний голос пана Скшетуського, котрий частіше й частіше повторював команду:
— Вогонь!
Світанок блідим сяйвом освітив битву. Від суходолу видно було юрбу козаків і татар, одних із обличчями при кольбах пищалей, других — перегнутих назад, котрі натягали тятиви луків; від води — дві чайки, затягнуті димом, що спалахували регулярними залпами. Посередині між тими й тими лежали на піску непорушні вже тіла.
