Чаша Амріти - Бердник Олесь Павлович (книги без сокращений TXT) 📗
Він дочекався першої години. Другої.
Знав, що вона вже не прийде. Проте ждав. Тупо дивився на дніпровський плин, на людський мурашник на пляжі, безліч разів перечитував написи на п’єдесталі пам’ятника.
Нема. Ніби й не було. Що сталося? Може, захворіла? А він навіть прізвища її не знає, не запитав, де зупинилася. Як знайти, як запитати? Ходити попід будівлею університету, чекати, доки стрінеться? Хто зна, коли вона там буде. А може, передумала? Та й поїхала додому?
Чи можливе таке? Вона може так вчинити — щось не сподобалося, спалахнула туга за горами, не втрималася… А втім — дурниці. Могла б попрощатися з ним. Адже домовилися. Вона не істеричка. Серйозна дівчина. Хіба, може, інше… Подумала про його сім’ю… Про неминучий клопіт… Про людський поговір. Пожаліла його… Вона чиста, чесна — вирішила одрізати зненацька, щоб не боліло, щоб не мучитись. Мабуть, що так…
Він дочекався до п’ятої години. Поволеньки пішов геть. Зустрівся хтось знайомий, привітався, заклопотано глянув йому в обличчя:
— Що це з вами, Михайле Кузьмовичу? Чи не захворіли? Мов із хреста зняті…
Він щось буркнув, не розпізнавши, хто його питає, про що. Йшов тротуаром безтямно, бездумно, розглядаючи каштанового дракончика. Постояв біля будинку міліції, подумав. Може, запитати? Не дай бог, сталося нещастя — тоді лише вони скажуть…
Михайло несміливо ввійшов до вітальні. Його зустрів черговий управління — чемний, підтягнутий.
— Чого бажаєте?
— Дівчина зникла, — хвилюючись, сказав Сагайдак.
— Яка дівчина? — усміхнувся черговий. — Прошу сідати. Та ви не хвилюйтеся. Знайома? Наречена? Сестра?
— Знайома. І навіть більше. Домовлялися зустрітися… не прийшла…
Черговий весело засміявся, присунув до себе аркушик паперу, вийняв кулькову ручку з кітеля.
— Це ще не біда, друже. Не прийшла сьогодні — завтра прийде. Мало що може трапитися…
— Вона не тутешня. З Карпат, — сказав Михайло.
— Он як, — серйозно мовив черговий. — Тоді справді… А чому ви не одвідаєте її, де вона зупинилася?
— Не знаю, не запитав. Сам себе картаю…
— Абітурієнтка, чи що?
— Так. В університет поступає. Чудова дівчина. Майбутній астроном. Я Сагайдак. Може, чули?
— Читав, — зрадів черговий. — Дуже радий познайомитися. Люблю космонавтику, астрономію. Я вам допоможу. Як її прізвище?
— Не знаю, — розгублено розвів руками Сагайдак. — Не запитав…
— Ну як же так можна? — докірливо запитав черговий.
— Звати Ганнусею…
— Ганнуся… Ганна чи Анна? А може, Галина?
— Мабуть, Анна. Втім не знаю…
— А з якого села?
— Десь на Верховині…
— Ну, знаєте, це вже як у пісні — «напиши куда-нибудь». Ми навіть з повними даними інколи місяцями шукаємо людей. А тут — Ганнуся…
— Що ж робити? — з тривогою запитав Сагайдак.
— Заждіть. Може, вона з’явиться. Адже адресу вашу знає?
— Знає.
— То й гаразд. А я слідкуватиму. Перевірю. Якщо матиму відомості — повідомлю. Залиште адресу. Ось тут. Дякую. До побачення. Дуже радий…
На другий день Михайло пішов до університету. Ходив серед товпища абітурієнтів, дивився. Ганнусі не було. Додому листа від неї чи якоїсь вістки теж не приходило.
Він вийшов на роботу. В обсерваторії йому зраділи. Будьласка бідкався:
— Що це з вами? Кістяк. Вас Ніночка не годує? Я їй догану винесу. Перед захистом треба бути в формі, в силі…
— Нездужається, — скупо озвався Сагайдак.
— Відпускаю вас, — сказав Будьласка. — Відпускаю до захисту. Спочиньте, погуляйте. Можете в «Кукушечці» посидіти. Хе-хе. З зозулечкою якоюсь. Поможе, поможе. Як рукою зніме втому, хандру. Ну, ну, не гнівайтеся. Пуританин — знаю…
Михайло поїхав увечері на Куренівку. Знав, що це безглуздо, а все-таки ходив покрученими вулицями, розпитував людей, никав попід ворітьми, лаяв сам себе в думці. Може, вона не хоче з ним зустрічатися? Може, був перший порив, а потім… Вона юна, все життя попереду… Зустрінеться хлопець, рівня їй. Без муки, без клопоту. А так — що їй зі мною? Павутина, плутанина…
Повернувшись додому, Михайло зачинився в кабінеті, не пускав нікого. На запитання Ніни одмовчувався. Сидів за столом, стиснувши долонями скроні, тамував тупий біль, що шматував мозок, холодив душу. Хто вона, чому ввійшла так глибоко в його життя? Запалила вогонь, що виріс у пожежу. Сама зникла, а пожежа бушує, охопила виднокрай. Як віднайти спокій, рівновагу?..
Вранці заїхав Лігосов. Безцеремонно схопив Михайла за рукав піджака, потяг за собою.
— Поїхали. Не пожалкуєш…
— Що там у тебе? Пацюки? — скривився Сагайдак. — Мене заканудить од них. Милуйся сам ними…
— Боїшся? — сміявся, поблискуючи золотим зубом, Лігосов. — Боїшся втратити свої ілюзії? Хто до мене приходить, той, справді, брате, стає зрячим. Можу над дверима повісити давній пекельний лозунг… Як там у древніх? «Хто сюди заходить — хай попрощається з надією». Ха-ха! Що ж поробиш — істина жахлива. Але я віддаю перевагу істині. Святій правдоньці…
— Женю, — сказав, пильно дивлячись на товариша, Сагайдак, — а мені інколи здається, що це ти боїшся…
— Чого? — іронічно поцікавився Лігосов.
— Боїшся втратити ілюзію своєї «правди». Тремтиш, що, може, завтра чи позавтра кібернетичний світогляд полетить шкереберть, наука відкриє нові перспективи, і перед розумом відкриється безодня! Що — хіба не так? А відкинути твій куций світогляд — тоді ти виявишся жебраком, голеньким королем…
— А ти ще й кусаєшся? — здивувався Лігосов. — Нічого, я не ображаюся. В тебе в голівці рожевий туман. Це буває. Навіть у великих учених. Я завжди дивувався, чому це в багатьох геніїв (я не про тебе, тобі ще далеко до генія!) — чому це, я кажу, в багатьох геніїв дивний нахил до надмірного абстрагування, до містики. Ейнштейн, Кант, Гегель, Спіноза, Бруно! Ти хоч і не Ейнштейн, але з тієї ж породи. Не проти, щоб десь там за матерією Світовий Розум приліпити! Ха-ха! Хіба неправда? Містична закваска. Звідки таке? Дивно. Мені здається, що це від переповнення інформацією. Інформації багато — а синтезу, розуміння її нема… Нема, голубчику! Тоді залишається що? Домисли, братику ти мій!
— Домисли? — скептично запитав Михайло. — Що ж воно таке з кібернетичної точки зору?
— А пошуки відповіді. Безсистемні. Методом проб: так — ні, так — ні. Доки надійде точна відповідь — знаєш, скільки містифікацій перейде через твою бідолашну машинку? Ого-го!
— Самовпевнений антропосе! — пожартував Сагайдак. — А ти що ж — не шукаєш? Ти став кібернетичним богом — всезнаючим?
— Я знайшов, — серйозно відповів Лігосов. — Давно знайшов єдино правильну відповідь: світ — машина. Звичайно, не якась там примітивна механістична модель, наша матінка Природа потрудилася довгенько, чималенько вузликів нав’язала за квадрильони років існування… але розв’яжемо! Котеня, граючись з клубком, теж накрутить такого з нитками, що не дай боже! А все ж таки в тій плутанині нічого містичного нема. Вузли. Хай і найскладніші, але звичайнісінькі тривіальні вузли. І не вигадувати доктрини треба над ними, а розплутувати. Ха-ха! Розплутувати, Михасю, а для цього треба терпіння і почуття реалізму.
— Звідки ж вона взялася, ця твоя машина? — роздратовано перебив Сагайдак. — Де той кібернетик, який дав їй програму? Може, знов уявляти якогось мегаінженера, боженьку, що грається з Всесвітом, як котеня з клубком?
— Навіщо ж? — ліниво осміхнувся Лігосов. — Обійдемося. Безмежжя — це, брате ти мій, складна штука. Спонтанно в ньому може виникнути всяка чортівня. Часу і Вічності вдосталь, матеріалу теж. Сліпа гра стихій та сил, є ймовірність будь-яких поєднань, вузликів. Один з тих вузликів — ми, наша Галактика, наша Земля, твій покірний слуга, такий метафізик, як ти…
— Знаєш що? Я не хочу продовжувати, а то голова починає боліти…
— Тоді поїхали. Не пожалкуєш…
— Я ж тобі сказав — на пацюків дивитися не буду. Я поважаю все-таки людей, і твої пацючі експерименти… не переконають мене! Слухай, Женю, ти відчепишся од мене? Не грай Мефістофеля двадцятого сторіччя. Я тобі не Фауст. Цілуйся з своїми пацюками, а мене залиш з моїми, як кажеш, «містифікаціями».
